Життя Галілея - Сторінка 18

Значить, нічиє око не почиє на нас, так вони кажуть. Значить, ми мусимо дбати про себе самі — темні, старі й немічні. Значить, ніхто не вготував для нас якоїсь іншої ролі, крім цієї земної, жалюгідної, на цій ось мізерній зірочці, зовсім несамостійній, навколо якої ніщо не обертається?"

Точно і психологічно переконливо (враховуючи специфічну, але безсумнівно гуманну точку зору маленького ченця) він доводить Галілеєві, що побачив у декреті святої конґреґації "благородне материнське співчуття, велику душевну добрість". Принаймні, ченцеві слова взяли Галілея за живе. Він захищається в той спосіб, що чесноти виснажених бідарів зросли на безплідному ґрунті панського визиску. Крім того, кидає Галілей, "моє почуття прекрасного не дозволяє, щоб фази Венери були відсутні в моїй картині світобудови", бо "сума кутів трикутника не може бути змінена на догоду курії". І найточніше він влучає в ціль, заявляючи, що "перемога розуму може бути лише перемогою розумних".

Таке партесне, многоголосе звучання істини є найбільшим джерелом емоційності брехтівської п’єси.

Галілей — це великий грішник. Саме — грішник. Але — великий. В тому вирі, який він викликав, йому належить роль, більша за нього: в ньому сконцентровані прогресивні тенденції науки, народних мас, що почали тяжіти до нового вчення про універсум. Але в часи найбільшого збурення народних мас Галілей починає вагатись. Його, загіпнотизованого точною логікою науки, дивує відсутність такої ж чіткої логіки у вчинках народних мас. Обурений, астроном кидає маленькому ченцеві: "Коли вони (бідарі — В.С.) не почнуть рухатись і не навчаться мислити, то нічого не зарадять їм і найкращі системи зрошування. До біса, я бачу божественне терпіння ваших людей, але де їх божественний гнів?". Він добре розуміє, що магістральні шляхи науки — в єдності з народом, бо "для нових думок потрібні люди, що працюють руками". Тому необхідно спонукати народ до думання. Незабаром "ті, що вирощують хліб, збагнуть: ніщо не рухається, коли його не рухати".

Але Галілей — людина досить земна, щоб жити самими ідеалами. Це визнає і сам астроном, дещо цинік, і його вороги. Папа каже; "Він схильний до земних насолод більше, ніж будь-хто інший з відомих мені людей. Він і мислить сластолюбно. Він не може відкинути ні старого вина, ні нової думки".

Галілей прагне діждати часу, коли "не доведеться озиратися як злочинцеві, кажучи, що два на два — чотири". Але в найвідповідальніший час його плоть починає обважнювати його дух . Після першого ж важкого іспиту Галілей починає співати іншої: "В цій країні кожен скривджений хоче, щоб я був його адвокатом, і саме там, де це мені зовсім не на користь. Я написав книгу по механіку всесвіту. Ось і все. А що з того роблять чи не роблять інші, мене не стосується". Дві прогресивні течії, що мали зіллятись, умогутнивши свій плин (наука і народний рух), так і не сходяться разом. І в останніх сценах Галілей болісно переживає свою зраду. Після свого зречення Галілей працює під постійним інквізиторським наглядом. Кожну його сторінку "Discorsi" (Розмов) перевіряє папська цензура. І тепер проривається болючий крик великого грішника: "Я вважаю, що єдина мета науки — полегшити важке людське існування. І коли вчені, залякані своєкорисними властителями, задовольнятимуться тим, що накопичуватимуть знання заради самих знань, то наука може стати калікою"… Більше того: всяке "просування в науці буде лише віддалянням від людства. І провалля між вами (Галілей звертається до Андреа як представника науки — В.С.) і людством може виявитись настільки великим, що колись ваш крик радості про нове відкриття буде зустрінуто загальним зойком жаху". Після свого гріхопадіння Галілей збагнув, що віднині в науці можна сподіватись лише на породу "вигадливих карликів, яких найматимуть, щоб вони служили будь-якій меті".

Тільки тепер, по короткій паузі, пізнавши наслідки свого відступництва, старий астроном збагнув: "Я віддав свої знання власть імущим, аби ті їх зужили, або не зужили, або зловжили ними — як їм заманеться — в їх власних інтересах". Брехтівський цикл "логічних доведень" закінчився. Висновки, які можна зробити з його твору, виголошує сам Галілей. І не диво: він завжди бачив далі за інших, радів, коли інші страхалися, жахався, коли інші бадьоро розраджували. Він і тепер, таврований зрадою, зробить ці висновки найточніше, найаналітичніше. "Я був ученим, що мав безприкладні і неповторні можливості. Адже саме за мого часу астрономія вийшла на ринкові майдани. За цих цілком виключних обставин стійкість однієї людини могла б викликати великі зрушення. Коли б я вистояв, то вчені-природознавці могли б виробити щось подібне до гіппократівської присяги лікарів — урочисту клятву застосувати свої знання тільки на благо людства" .

І специфічна, але могутня емоційність твору Б.Брехта полягає в глибині зачеплених ним проблем, в чіткій їх постановці і точному правдивому розв’язанні.

* * *

В цій ситуації ми простежили тільки деякі з особливостей вияву емоційності конкретного художнього твору. Зрозуміло, що розглядаючи "Життя Галілея", ми намагалися показати функціонування деяких з джерел цієї емоційності в умовах суто "інтелектуального" тексту. Зовсім не було зачеплено питання художньої майстерності митця, яка дає змогу показати силу попередніх чинників. Побіжно відзначимо, що так само, як художня майстерність не може компенсувати втрат у темі, її пізнанні і партійно-філософському осмисленні, — так ця тема, глибина її пізнання й партійної оцінки не може бути виявлена без високого рівня майстерності.

Відтак кожне із згаданих нами джерел емоційності художнього твору зберігає свою "автономну" вагу, компенсувати яку майже неможливо за рахунок іншого.

Крім того, мусимо відзначити й велику рацію П.В.Симонова, коли він пише про те, що емоція не є "метою, сутністю чи призначенням мистецтва", що вона є лише безпомилковим показником ефективності його (мистецтва — В.С.) впливу" . Саме це ми й намагалися довести своєю статтею.