Життя й дивовижні пригоди солдата Івана Чонкіна: Претендент на престол - Сторінка 9

І коли випивав, розкривався.

Того дня, після розмови з Нюрою, він зайшов у чайну, з кимось там зустрівся, з кимось там випив і повертався додому пізно увечері. Пальто на ньому було розхристане, шарф стирчав з рукава, а шапку він забув у чайній.

Прокурор ішов непевним кроком, хилитався із боку в бік, зашпортувався, зупинявся і розмахував руками.

— Дурепа! — казав він уявній співбесідниці.— Подумаєш — я вагітна. Я, може, також вагітний. А коли вагітна, так що ж, на руках тебе носити? Вагі-і-ітна! Теж мені дивина, ха-ха, вагітна. Так тебе ж ніхто не саджає. З тобою по-хорошому. До тебе гуманізм проявляють. Відречися від нього — і все, і ніхто тебе не зачепить. Так ні ж бо. Дядечку, він хороший. А що в ньому хорошого? Та мені, коли б дозволили, я, може, ще кращим був би. Але не можу, тому що я хто? Я прокурор. Так, прокурор,— він змахнув рукою, і перед очима в нього майнула пістрява стрічка.— Змія! — здогадався Павло Трохимович.— Змія! — закричав він не своїм голосом і з усієї сили кинувся бігти. Спіткнувся, упав, вдарився головою об дорогу. На щастя, в ту пору вулиці міста Долгова ще не мали твердого покриття. Зараз, щоправда, багато чого змінилося. А втім, твердого покриття немає, здається, й дотепер. Ну, а тоді, якби було покриття, то одним прокурором могло б стати менше. А прокурорів треба берегти. Ви скажете, а навіщо їх берегти, їх багато. Це, звичайно, так. Але все-таки шкода й прокурора.

Вдарившись головою, прокурор Євпраксеїн лежав ницьма на дорозі і не подавав ніяких чітких ознак життя.

Згодом, отямившись, він чув, як хтось підійшов, хтось нахилився над його розпластаним тілом. Прокурор застогнав.

— Ви живі? — співчутливо запитав незнайомий чоловічий голос.

— Не знаю,— Євпраксеїн намагався підкласти під себе руки, аби зіпертися, і знову побачив, що до нього повзе щось довге.

— Знову змія! — сказав він пригнічено, і голова його упала.

— Що ви, громадянине, яка змія? Це ж ваш шарф.

— Шарф? — прокурор розплющив одне око, посмикав рукою, і те довге також смикнулося.— Ти диви, шарф! А я думав — змія. А я змій не люблю. Я їх боюся. Ти думаєш, що я нічого не боюся? Ні, боюся. Тому що я жива істота, а все живе боїться.

З допомогою незнайомця він звівся на ноги й хилитався, не зважуючись рушити з місця.

— Спасибі, друже! — бурмотів він.— Спасибі! Не знаю навіть, чим тобі віддячити. Що для тебе зробити?

— Припалити не знайдеться? — запитав незнайомець і витяг з-за вуха цигарку.

— Зараз,— заквапився прокурор. Його переповнювала вдячність, і йому дійсно хотілося зробити щось хороше для цієї незнайомої, але, безумовно, доброї людини.— Одну хвилиночку.— Він поліз до лівої кишені, для цього йому довелося чомусь розвернутися на триста шістдесят градусів ліворуч. В лівій кишені сірників не виявилося. Тоді він поліз до правої кишені і знову зробив повний розворот довкола своєї осі праворуч. Знайшов у правій кишені пачку, відкрив і почав діставати сірники, розсипаючи їх по землі. Нарешті виловив одного сірника і, замахуючись ним, як шаблею, спробував чиркнути по пачці.

— Дайте, я сам,— запропонував незнайомець.

— Ні-ні,— сказав прокурор.— Я хочу проявити пова... пова... вагу.

Руки тремтіли, сірники ламалися. Нарешті один із них зашипів і спалахнув. Євпраксеїн підняв його до рівня свого обличчя. Незнайомець з цигаркою потягся до вогню, глянув на Євпраксеїна, здригнувся й відсахнувся.

— Ви прокурор? — запитав він схвильовано.

— Прокурор,— кивнув Євпраксеїн.

Легким подувом вітру задуло сірника. Прокурор дістав іншого, чиркнув і побачив, що незнайомець швидко віддаляється від нього.

— Та куди ж ти? — розгубився Павло Трохимовин.— На, припали! Чуєш, друже? Братику! Зупинися!

Він навіть пробіг кілька кроків за незнайомцем, але потім махнув рукою, зупинився і, сказавши "от дурень!", сплюнув.

Потім витягнув з рукава шарф, намотав його поверх коміра пальта і пішов далі, просторікуючи сам із собою:

— Теж мені, боягуз жалюгідний, прокурора злякався. І правильно робиш, що боїшся,— казав Павло Трохимович, звертаючись до телеграфного стовпа, що трапився йому на дорозі.— Правильно! Ти гадаєш, людина людині хто? Друг? Товариш? Братик? На, понюхай! Людина людині люпус ест! Людина людині — вовчище з ось такими іклами. Так, звичайно, я — прокурор. Я прокурор! — повторив він і побрів далі.— Я комуніст. Я солдат партії. Я не маю права на м'якотілість. Ось поб'ємо німців... Ось комунізм збудуємо, і тоді всім за потребою... Тоді будемо кожного по голівці... гладити. А зараз не час...— він зупинився, поміркував.— І вчора був не час.— Він ще поміркував і озирнувся.— І завтра буде не час.— І знову підвищив голос.— Але все одно! Я боєць! Я солдат!! Я кат!!! Я вбивця!!!! Я наволоч!!!! — вереснув він і вдарив себе кулаком у груди.

Азалія Митрофанівна, або просто Аза, дружина прокурора, сиділа перед дзеркалом і розтирала на вилицях крем. Було пізно. Діти, Оленка і Трохимко, давно полягали спати. Тарілка репродуктора ледь деренчала, передаючи легку музику. За дверима почулися кроки. Аза насторожилася. Двері розчинились, і на порозі в розстебнутому брудному пальті з'явився Павло Трохимович.

— Господи! Знову? — вжахнулася Аза.

— Знову,— кивнув Павло Трохимович.— А ти все цеє? — він потер під очима, ніби також розмащував крем.— Хочеш бути молодою? Не допоможе. Ні. Життя кого хочеш зморщить, навіть жінку прокурора.

— Пашо! — сказала вона докірливо.

— А що "Пашо?" Що "Пашо"! — він погладив пальцем її халат.— Халатик, бач, шовковий.

— Ну, Пашо, ти ж сам купив мені його до дня народження.

— Так, звичайно.— Крокуючи по кімнаті, він робив чудернацькі рухи руками.— Я купив. До дня народження. А за які гроші? А за віщо мені ці гроші платять? А гроші мені платять за те, що я людей...— він наблизив до неї побуряковіле обличчя і різко видихнув: —... убиваю.

— Пашо! — закричала вона.— Подумай, що ти верзеш?

— Ха-ха! — засміявся він.— Подумай. Давно подумав. А що вдієш? У мене сім'я, і всі ви жерти хочете.

— Пашо! — сказала вона з докором.— Ти ж дітей розбудиш.

— А, дітей! — він увірвався в дитячу і, відпихаючи повислу на руці дружину, заволав: — Ану, вставайте, паразити! Я хочу вам оголосити, що ваш батько — кат і вбивця!

Вони не спали. Семикласниця Оленка і п'ятикласник Трохим сиділи кожен на своєму ліжкові, натягнувши до підборіддя ковдри і тулячись до стіни.

— Оленко! Трохимку! — широко розкинувши руки, мати відгороджувала їх від батька.— Не слухайте татка. Татко п'яний.

— Так, я п'яний. І тому кажу правду.

Він вийшов у передпокій і на аркуші, видраному з Олен-чиного зошита, тримаючи ручку в кулаці, розбризкуючи чорнило, написав: "Я, прокурор Євпраксеїн П. Т., перебуваючи при здоровому глузді і тверезій (закреслено), зізнаюся у своїй співучасті і оголошую про свій вихід з. Я знаю, на що йду, але в мене більше немає сил, і мій вчинок продиктований моєю громадянською совістю і"

На цьому він скінчив і, не поставивши ні крапки, ні часу, ні дати, розписався. І щедрим жестом простягнув папірця дружині:

— На, віднеси!

— Кому?

— їм.

— Гаразд,— сказала вона покірно,— я віднесу. Ти роздягайся і відпочинь, а я однесу.

— Віднесеш? — він підхопився.— Посадити мене хочеш? — загримів, торжествуючи.— Дай сюди! — Він вирвав папірця й пошматував.— Я знаю, що ти така, що тільки й ждеш, як би позбутися. Ось до мене сьогодні приходила... проста російська жінка... навіть не розписана, а готова за ради нього... А ти-и!.. Під розстріл мене хочеш? Сволота! Не діждеш. Я сам...

І тут повторилося те, що траплялося не раз. Він зірвав зі стіни дубельтівку й закричав:

— Виходь!

— Пашо,— сказала вона сумно, наперед знаючи, що її слова не подіють.— Ти хоча б дітей посоромився.

Колись діти кидалися до батька, хапали його за ноги і кричали "таточку". Тепер вони сиділи в своїй кімнаті і злякано стежили за подіями через відчинені двері.

— Виходь!—квапив прокурор.

— Зажди, я хоч чоботи надіну. '

— Авжеж, ще чоботи бруднити. І так славна будеш. Босу, покірну, в самому халаті, надітому на голе тіло,

він вивів її до нужника. Було зимно, але світло, місяць уповні виринув з-за хмар і байдуже освітлював місце майбутньої страти.

— Іменем Російської Радянської Федеративної...— урочисто виголосив прокурор, зводячи рушницю.

Раніше, коли траплялося таке, вибігали сусіди. Тепер же не було нікого. Лиш одне вікно розчинилося, і жіночий голос запитав:

— Що там таке?

А інший, також жіночий, відповів:

— Прокурор знову Азалію на розстріл вивів.

Вікно одразу зачинили. Прокурор мимоволі озирнувся на сторонні звуки, а коли повернувся знову, Азалії поблизу нужника вже не було. Тут і місяць закотився, стало зовсім темно.

' — Азо! — гукнув прокурор у темряву.— Виходь! Не перешкоджай виконанню вироку.

Азалія не відгукувалась. Павло Трохимович обігнув нужника, зазирнув в обидві його половини, втелющився в купу, накладену перед входом, вилаявся і з рушницею напереваги пішов додому: Але вдома двері виявилися замкненими зсередини. Прокурор гамселив у двері кулаками й ногами, кричав: "Азо! Відчини! Іменем закону! Я більше не буду!" — та, не діждавшись ніякої відповіді, ліг спати на постілку біля дверей.

Вранці він, як завше, повзав перед дружиною на колінах, хапав її за ноги, благав простити і обіцяв викинути рушницю на смітник або продати.

Затим, почасти прощений, напившись міцного чаю, подався на роботу і виконував свої обов'язки твердо, як належить.

11

Нюра йшла та й ішла довгими коридорами установ, які злилися для неї в один безконечний коридор з брудною підлогою, вичовганими лавами. На тих лавах у несміливих, очікувальних позах сиділи прохачі, себто люди, котрі ще чогось бажали від цього життя, шукачі правди, борці за справедливість, кляузники, принижені й ображені в подертих куфайках, в лахмітті, в личаках, у чунях, в калошах на голих ногах, а то й зовсім босі, діди й баби, жінки з дітками, молодий хлопчина на милицях, літній матрос з перебинтованою головою, дід в суконному пальті, по якому табунами бродили бліді воші, рахітичний малюк, що жував хліб у брудному полотняному вузлику.

Блідий неголений чоловік з гарячковим блиском в очах розповідав Нюрі, як слідчий відбивав йому нирки, пояснюючи свої дії ідеологічною війною і складністю міжнародної обстановки.

— Перед самою війною,— казав цей чоловік,— мене звільнили, але я тепер ні на що не здатен.

Він показував Нюрі свою довгу заяву, в якій пропонував внести статус інваліда ідеологічної війни, а йому особисто дати першу групу з правом безкоштовного проїзду в громадському транспорті.

Була тітка, що загубила картки.