Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна: Переміщена особа - Сторінка 37

Заряджений ними, підвівся і він. У залі розпочалась така овація, що, здавалося, заваляться стіни театру. Пролунали вигуки "Браво!" і "Великому Сталіну ура!". Тут глядачі побачили в ложі другого Сталіна, повернулися до нього, потім знову до того, що на сцені, і знову до того, що в ложі, і так вертілися весь час з істеричними вигуками, і це був стихійний сеанс масової шизофренії.

Потім спектакль продовжився. Сталін ходив по сцені, курив люльку, промовляв щось занудне, літак стояв, даремно очікуючи свого пасажира, ополченці вишиковувалися в черги до військкоматів, потім вони ж із піснею "Вставай, страна огромная" йшли через Красну площу просто на фронт, а товариш Сталін проводжав їх, стоячи на Мавзолеї. Кожну його появу публіка зустрічала бурхливо. Вона зривалась на ноги, вищала, відбивала собі долоні, впадала в істерику, потім поверталась до ложі і переадресовувала свій екстаз в її бік.

Якби показати ту, вже забуту, п'єсу сьогоднішньому глядачеві, то він навряд чи досидів би до середини першої дії. Та й тоді публіка не надто вже на неї товпилася. Однак присутність на спектаклі одразу двох Сталіних, справжнього і того, що грав роль справжнього (а хто з них який, публіка, вже нашпигована різними чутками, точно не знала, але в душевному пориві різниці не робила), – ось що стало причиною масового божевілля. Коли той Сталін, що був на сцені, вийшов на неї для проголошення свого останнього монологу, публіка нагородила його черговою порцією бурхливих оплесків і знову повернулася до ложі. Але там уже нікого не було.

Другий Сталін, а потім усі його соратники так тихо покинули ложу, що майже ніхто й не чув. Одяглись у кабінеті директора. Директор з провинною посмішкою запитав:

– Товаришу Сталін, вам не сподобався спектакль?

– Сподобався, – відповів товариш Сталін. – Сподобався, але не дуже.

– А чи не хочете ви, – посміливішав директор, – зробити якісь зауваження виконавцю, товаришу Меловані?

– Ні, – сказав Сталін, – особисто не хочу. А ви йому передайте, що гарно грає. Достовірно. Дуже добре вжився в роль. Так грає, що я й сам не розумію, хто із нас справжній.

Його оточення зайшлось голосним реготом. Він зиркнув на них похмуро, і вони змовкли. Вони зрозуміли, що, хоч він і жартує, настрій у нього такий, що краще триматися подалі.

Настрій у нього й правда був чорніший чорного. По дорозі в Кунцево він увесь час штовхав водія у спину і кричав:

– Жени! Жени! Жени!

Це було дивним. Звичайно він дорожив своїм життям і швидкої їзди не любив. Колишні його проїзди, або, точніше, їх проїзди, обидвох Сталіних, першого і другого, по Москві були нешвидкими, величними й урочистими. Поет Слуцький відобразив їх віршем "Бог ехал в четырех машинах". Зараз машин було набагато більше, бо за чотирма його машинами слідували соратники – кожен з окремою своєю охороною. Шурхотіли шини, завихрювався сухий передвесняний сніг, міліціонери не встигали перекривати світлофори й істерично свистіли в усі свистки.

Він усівся на задньому сидінні, збуджений надзвичайно. Театр спричинив бурю в його душі. Зараз він думав, що здійснив у житті непоправну, фатальну помилку: взявся грати роль, яка йому не під силу і не до душі. Хоча не взятися за цю роль він не міг, йому нав'язав її ця сволота Лаврентій. Але й він сам попервах спокусився. Чи вистачить таланту зіграти так правдоподібно, щоб ніхто не дізнався і не запідозрив? Вистачило, і це тішило його самолюбство. Зажадав насолодитися владою. Насолодився, упився, але як тільки взяв її на себе, вона звалилась на нього важким, нестерпним тягарем. І з кожним днем давила усе більше. Важка ти, шапко Мономаха! Тепер зрозумів: ні, це не фраза.

Влада його була безмежна. Завиграшки він міг вирішити долю окремих осіб і мільйонів людей, і чим далі, тим більше користувався цією можливістю. Йому це подобалося, і це ж вкидало його в зажуру. Одним словом, натяком, порухом пальця, кивком голови він міг привести в рух мільйонні маси. Будь-якого зі своїх підданих він міг підняти на недосяжну висоту, скинути з неї, нагородити ні за що і ні за що знищити. І він користувався цією можливістю, наче б супроти своєї натури, але все частіше і в усе більших масштабах. Віддалив від себе соратників. Перемішав їх у ЦК з нікому не відомими особами. Поміняв багаторічного начальника своєї охорони, заохотив по всій країні цькування євреїв і намітив на 5 березня їх депортацію. Але чим далі і ширше користувався він своєю владою на зло для людей, тим більше зло відчував на собі. Страх, що за все ним зроблене йому відплатиться, проник в його душу і повністю нею заволодів. Він боявся пострілів з-за рогу, отруєної їжі, суду народів, та й Божого суду не виключав. Цей страх ставав усе нестерпнішим. Він терзав його невпинно вдень і вночі. Уночі, якщо не спав, йому марилось, що хтось безтілесний входить до його кімнати, аби убити, задушити, втопити. А коли спав, то знову ж таки його терзали кошмари, після яких він вставав змучений, пожмаканий і жовтий, з гарячковим блиском в очах і бажанням вирвати комусь печінки.

У цей же час справжній Йосип Віссаріонович Сталін, в черговий раз зігравши самого себе, пішов у гримерку. Дістав із тумбочки почату пляшку і квашений огірок. Налив повний гранчак. Випив, закусив, змив грим, зняв і поклав у ящичок під дзеркалом накладні вуса. Перевдягнувся. Додав іще ковток і, попрощавшись з іншими персонажами спектаклю, пішов угору по вулиці Горького в філософськи піднесеному настрої. Згадував приїзд свого двійника і всієї камарильї, члени якої вважаються вождями, людьми, наділеними великою владою. А насправді вони, як це було дуже помітно збоку, найжалюгідніші і найбезправніші люди. Холуї. Людина, яку вважають їхнім вождем, може будь-кого з них принизити, образити, дати щигля по носі. Будь-кого може ув'язнити, розстріляти чи відправити в табір його дружину. Жодна людина із найпростіших не живе таким жахливим життям, як ці. Вони стоять на трибуні Мавзолею, їх портрети розвішані по всій країні, люди думають, що це вожді, небожителі, а вони просто ніхто. Тля. Жалюгідні раби і підлизи! Вони в'ються довкола свого пахана, з благоговінням вислухаючи кожну вимовлену ним банальність. Голосно і майже натурально (могли б грати на сцені) регочуть після кожного сказаного ним плоского жарту. А самі (це видно навіть зі сцени) ненавидять його і чекають, коли він відкине копита. І він, по суті, раб обставин. Завжди повинен бути напоготові, не довіряти нікому з тих, хто входить в число найдовіреніших, не вірити їхнім словам, намірам, порухам і посмішкам. Його гірка доля – завжди зірко стежити, щоб не зійшлися, не змовилися застрелити його, отруїти, прибити попільницею, задушити подушкою. Але як зрозуміти, що у них у кожного зокрема і в усіх разом на умі? Поки він був у Кремлі, його завжди мучили невідступні підозри, наслідком яких була манія переслідування. Він звільнився від неї, коли перетворився з вождя в лицедія. Тепер він вільний від влади і від страхів.

Він іде по вулиці, він нікого не боїться, він нікому не потрібен, і це щастя – бути нікому не потрібним!

5

Об одинадцятій ночі вервечка чорних авто підкотила до воріт уже змальованої нами дачі. З них висипались однаково вгодовані люди в темних пальто з сірими каракулевими комірами і шапками з того ж хутра. Вийшов і хазяїн дачі в маршальській шинелі й кашкеті.

Начальник охорони доповів, що на дачі все гаразд, караул в повному складі несе службу.

– Добре, – сказав хазяїн і повернувся до людей, що приїхали разом із ним: – А ви чого приїхали? Куди це зібралися?

Серед прибулих виникло замішання. Вони притискалися один до одного, не знаючи, як себе поводити і що відповідати. Сміливішим за всіх, звісно ж, виявився Лаврентій Павлович. Він виступив наперед:

– Дорогий Коба, ти ж сам запрошував нас на вечерю.

– Я передумав, – відповів мнимий Коба. – Мені надокучили ваші противні пики. А твоя, Лаврентію, пика – особливо. Забирайтеся геть!

Його соратники знали своє місце. І знали, як поводитися в таких випадках. Вони негайно розсіялися по машинах і розтанули в них, безшумно прикривши дверцята. І машини тихо, немовби навшпиньках, одна за одною потонули в темряві.

Увійшовши в дім, Сталін скинув шинелю на тумбочку, що стояла у вітальні, підійшов до дверей однієї з чотирьох спалень. До нього підскочив новий начальник охорони Іван Хрустальов:

– Товаришу Сталін, які будуть розпорядження?

– Забирайтеся всі геть! – сказав Сталін.

І зачинився в кімнаті. Що було далі, деталей не знає ніхто. Охоронці, які залишилися за дверима, чули, як він ходив по кімнаті незвичними для нього швидкими кроками. Двері були зачинені наглухо, але десь згори крізь вузьку щілину проникала ледь помітна смужечка світла і запах диму цигарок "Герцеговина Флор". Було тихо. Однак о другій годині ночі таємно встановлена Берією служба прослуховування телефонів зафіксувала розмову, яка нам видалася б дивною, якби ми не знали, у чому справа.

Дзвінок був від товариша Сталіна з Кунцево актору товаришу Меловані. Ось повна розшифровка розмови, яка відбулася:

С.: Доброго вечора!

М. (невдоволено): Який вечір? Уже третя година ночі.

С.: Вибачте, але я знаю, що ви пізно лягаєте. Я також. Ви знаєте, хто з вами розмовляє?

М.: Здогадатися неважко.

С.: Так, мабуть. Я сподіваюся, ви ще пам'ятаєте мій голос по старих фільмах.

М.: Ну то й що?

С.: Хочу вам сказати, що ви сьогодні чудово грали.

М. (не без іронії): Приємно чути від професіонала.

С.: У вас тільки один недолік. Ви своєю грою затьмарюєте усіх інших, і це неправильно. У злагодженому спектаклі дуже талановитий актор повинен стримувати себе і не надто переважати інших. Але у вас такий талант, що ви завжди будете виділятися.

М.: Це не талант, а характер. Я завжди був лідером.

С.: І прагнення до лідерства у вас збереглося?

М.: Не знаю. Може, й так.

С.: А скажіть, будь-ласка, як би ви поставилися до того, щоб ми знову помінялись ролями (тривала пуза). Чому ви мовчите?

М.: Це серйозно?

С.: Можна вважати, що так.

М.: Можна вважати чи серйозно?

С. (після тривалої паузи): Дуже серйозно.

М.: Тоді я повинен подумати. Ви не міняли номер прямого телефону? Я подумаю і зателефоную.

Через півгодини в спальні начебто Сталіна пролунав дзвінок.