Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна: Переміщена особа - Сторінка 43

Мені треба поїхати в село Красне.

Гурмани пояснили, що доїхати в Красне в період бездоріжжя практично не можна ні на чому, окрім трактора, а трактора катма, але пішки тут не так вже й далеко.

– Пройдеш ось по цій вулиці, дійдеш до площі Перемоги, там такий прищ стоїть. Станеш спиною до прища, просто перед тобою буде райком і райісполком, сіра споруда. Обігни її з правого боку, і знову ж таки направо піде вулиця Героїв-панфіловців, по ній дуй прямо-прямо-прямо і в кінці кінців додуєш до самого Красного. Тільки дуже не розганяйся, – пожартував трубач, – а то мимо проскочиш.

Дійшовши до вказаної площі, Чонкін побачив посередині порожній п'єдестал, обгороджений низьким зеленим ажурним парканчиком з металевого прута. Очевидно, п'єдестал і був тим предметом, що його трубач обізвав прищем. Біля прища на дерев'яній лавочці сиділа неохайна бабуся у в'язаній кофті з непокритою головою. Біля її ніг лежала корзинка, напевне, з продуктами, а в руках вона тримала чекушку горілки, до якої раз по раз прикладалася, бурмочучи щось таке мало схоже на людську мову. Якщо вслухатися, можна було розрізнити окремі слова типу "дерьмократи", "підираси" і "розстрілять". Чонкіну здалося, що він цю старушенцію десь бачив, він придивився до неї, напружив пам'ять і насилу вгадав у ній свого колишнього партизанського командира, нездоланну Аглаю Степанівну Ревкіну, яка колись змушувала його до співжиття. Перед райкомом КПРС висіла велика дошка пошани з портретами так званих передовиків виробництва, а справа од цієї дошки, уздовж стежки, іменованої Алеєю слави, стояли в ряд декілька кам'яних плит із вибитими на них іменами похованих тут і вже забутих героїв давніх боїв. Серед інших був тут і камінь, присвячений довоєнному начальнику НКВС, життєрадісному капітану Милязі, який, згідно з написом на камені, начебто був тут похований. Насправді ж, як читачеві добре відомо, ніякого Миляги тут не було, під каменем лежали кістки Осоавіахіма, який начебто збирався стати людиною. Камінь, що косо стирчав над цією могилою, давно покрився зеленою пліснявою й мохом. Ні профілю капітана Миляги, ні напису на камені не було видно, але якесь незрозуміле відчуття зупинило тут Чонкіна й примусило постояти хвилини півтори, не більше. Після чого він рушив далі.

Дорога на Красне й справді була непролазною, але обабіч, по краю озимого поля, бігла стежечка, підсохла і утрамбована пішим людом. Чонкін ішов по місцевості, яка нічого йому не нагадувала, доки не досяг пагорба, за яким відкрилася панорама, і її вже він упізнав одразу. Село, перехняблені хатки і крутий спуск до річки Тьопи.

Інші села, що лежали вздовж асфальтового шосе й неподалік од нього, давно вже були освоєні моторизованими горожанами, перебудовані і набрали вигляду скромно процвітаючих дачних містечок. У Красне ж, з огляду хронічного бездоріжжя, добиралися найбідніші дачники без автомобілів. Вони хат не скуповували, за постій платили мало, через те село не розвивалося і зосталося майже в такому ж вигляді, в якому його покинув Чонкін, майбутній містер, восени військового сорок першого року.

Спускаючись у село, зустрів він вершника у високих чоботях, шкіряних галіфе, куртці і в капелюсі з вузькими, спущеними на вуха крисами.

– Хай! – сказав йому Чонкін. На що вершник відповів припідняттям капелюха і словами:

– Бажаю здравствувати!

– Гладишев? – здивувався Чонкін. – Кузьма Матвійович?

– Гладишев, – погодився зустрічний. – Тільки з поправкою. Не Кузьма Матвійович, а Геракл Кузьмович. А Кузьма Матвійович отам спочиває, на цвинтарі.

– Соррі! – сказав Чонкін. – Дуже схожі.

– Так усі кажуть, – підтвердив Геракл Кузьмич, дипломований агроном і батько невеликого сімейства. – А ви мого папашу, отже, знали особисто?

– Стрічались, – Чонкін уважав, що нема потреби щось деталізувати. – А Нюра Бєляшова, поштарка, жила тут…

– Так вона й зараз живе, он у тій хаті, – сказав Геракл Кузьмич. – Тільки її зараз там немає. По хліб пішла у Долгов.

Це повідомлення знову здивувало Чонкіна: як це за хлібом – з села у місто, а не навпаки? А втім, подумавши, він згадав, що й сам на своїй фермі буханців не пече.

Не дочекавшись від Чонкіна більше ніяких ні запитань, ні коментарів, Геракл Гладишев сказав йому:

– Ну, бувайте здорові!

І, приклавши руку до капелюха, чмокнув губами. Кінь зрозумів цей звук правильно і поніс вершника неквапною риссю вперед.

18

Нюрина хата, як це не дивно, зосталась точно такою, як і була в те давнє літо, тільки десь-то почорніла, скособочилась іще більше, і наличники на вікнах облупилися. І город, і ґанок, і навіть кабан перед ґаночком лежав точнісінько на Борка схожий. А втім, це був саме Борко, не той, але з тим самим іменем (а іншого в нього й бути не могло). Нюра не знала, що є такі вразливі патріоти, які б могли її осудити і навіть занести до списку русофобів за те, що тваринам дає російські, людські імена. Але ніяких інших – англійських, німецьких чи єврейських – імен для тварин Нюра через недостатню грамотність не знала, і тому для кабана в неї не було ніякого іншого імені, крім Борка, а свиней жіночого роду вона називала Машками. І кіз називала Машками, і корів, крім тільки однієї, яка була в неї до війни і яку німці забрали. Та, єдина, називалась Красавкою.

Хата була зачинена на висячий замок, ніби навіть той самий замок, який висів до війни, важкий, чорний, зачеплений іржею по боках, з фінтіклюшкою, що закривала отвір для ключа. У Чонкіна промайнула в голові мимольотна, дурнувата та й страшнувата думка: якщо тут нічого не змінилося, то, може, й Нюра зосталася такою, як була, молодою, вродливою, міцною, з крупними випуклими формами? Він сів на сходинку ґанку, закурив. Кури гуляли по двору, і кабан, солодко рохкаючи, рив під тином яму явно без практичного наміру, а лише для свого задоволення.

– Борко! – не сумніваючись в імені, покликав його Іван і поманив пальцем: – Кам хір!

Борко підвів голову, поглянув на Івана з певним сумнівом, чи не звернено це запрошення до якоїсь іншої однойменної істоти.

– Кам хір! – повторив Іван.

І хоча англійською мовою Борко навряд чи володів, але інтонацію зрозумів правильно і ступив кілька кроків у напрямку сторони, що запрошувала. Пройшов трохи, зупинився.

– Давай, давай, – заохотив Чонкін. І поплескав себе по литці. Зрештою Борко підійшов і довірливо тицьнувся брудним п'ятачком у чонкінські кросівки. Чонкін почухав Борка за вухом, той вдоволено зарохкав, повалився на бік, дозволяючи себе ніжити й пестити. А Чонкін згадав того Борка і щось іще з того життя згадав, і згадав, куди Нюра ховала ключа. Не вірячи власному передчуттю, засунув руку під дошку – і звичайно, там він і був, ключ. Там саме, де лежав без чогось п'ятдесят років тому.

– Фанні, – сказав сам собі Чонкін, відкриваючи замок. – Чудесно! – переклав сам себе рідною мовою.

У сінях він роззувся і, увійшовши до середини, побачив, що тут все по-старому. Не було в хаті нічого нового, окрім, можливо, двох стільців із гнутими спинками і телевізора "Горизонт", що стояв у кутку, накритий мереживною салфеткою. Щоправда, була іще одна річ, яка спадала в око з порогу. Просто над телевізором висів подвійний портрет жінки й мужчини. Жінка в барвистому хорошому платті, трохи навіть підмальована, з рум'янцем на щоках. Це, Чонкін здогадався, була, звичайно, Нюра. А мужчиною, який тісно притулився до неї і зирив просто на Чонкіна, був красень-полковник у льотчицькому кашкеті, із зіркою Героя Радянського Союзу і потрійним рядом орденів під нею. Чонкіну здалося, що полковник (мабуть, той, про кого патякав колись Льоша Жаров) дивиться на нього не просто так, а з насмішкою суперника-переможця.

І – ось вона, натура людська! – спалахнуло в ньому і обпалило почуття ревнощів. Сам розумів він, що це дивно і по-дурному: життя минуло, і стільки в ньому всього сталося, роками не згадував він про свою передвоєнну кохану – які вже там ревнощі! Але, розуміючи, що права на ревнощі у нього немає, справитися із собою не міг і, походжаючи по кімнаті, кидав на полковника лихі погляди і сердито бурчав звернені до Нюри докори, що не діждалась, спокусилася зірками на погонах і зіркою на гімнастерці, а рядового солдата без зірок викинула із серця. Так він ходив, розмахував руками, бурмотів, сам не відаючи, що плете, не звітуючи перед самим собою, що він вже не солдат, а за реальним становищем у суспільстві і за достатком, можливо, навіть вищий за радянського генерала. Але, розхвилювавшись, не в змозі був стримати себе і так ходив, доки не помітив на серванті пачку перетягнутих резинкою паперів. Він узяв їх і побачив, що то не просто папірці, а давні, дуже давні листи, складені трикутником, як це робилося під час війни. Усі вони були проштемпельовані і адресовані Бєляшовій Анні Олексіївні, а на зворотній адресі стояло "Енська частина" і нічого більше.

Чужі листи читати, звісно, негарно, але містер Чонкін, зізнатися, не настільки гарно вихований, аби вдаватися в подібні тонкощі. Він відкрив першого листа і став повзти по рядках, і це було непросто, бо друковані російські літери йому почасти подекуди траплялися, а написаних від руки він давно не бачив. Почерк у автора листів, на щастя, виявився розбірливим. "Привіт із Енської частини! – ворушив губами Чонкін. – Здраствуйте, Нюра! Добрий день чи вечір. З фронтовим армійським привітом до вас ваш Іван…"

"Також Іван", – відзначив Чонкін, і це його частково примирило з тим, хто писав. Він став читати далі, щось його стало знічувати, не дочитавши тексту, він глянув у кінець листа, звів очі на портрет, про щось здогадався, але ні, не схожий він був на цього мальованого героя.

Перебрав ще декілька листів, розхвилювався, забігав по кімнаті, кидаючи на портрет погляди то з одного, то з іншого боку. І на себе поглянув у дзеркало, і зізнався неохоче, що хоча й моложаво виглядає і зуби у нього штучні і майстерно зроблені, а порівняння з полковником він зараз не витримує і, десь-то, раніше також не витримав би.

Повернувся до листів, став читати один за одним, акуратно розкриваючи, а потім так само складаючи. Двічі не витримав і просльозився. Захотілося побачити Нюру негайно, обняти, притиснути до себе, зостатися з нею до скінчення днів.