Життя Ісуса - Сторінка 5

Вона, мабуть, відчула, що оточена зусібіч і що той незнайомець зі спітнілим обличчям та вкритими дорожнім порохом ногами захоплював її, заполонював зсередини, так що годі було вга-мувати ту живу хвилю. Зніяковівши, вона кинула кепкування і, як кожна жінка, враз почала ставити дитячі запитання:

— Пане, ти й зачерпнути не маєш чим, а криниця глибока. то відкіля у тебе жива вода? Чи ти більший за нашого батька Якова, що дав нам цю криницю і сам пив з неї, і сини, ще й товар його?

Ісус не може тратити часу, він нетерпеливо відкриває їй усю правду:

— Кожен, хто оту воду п'є, знову захоче пити. Той же, хто нап'ється води, якої дам я, не матиме спраги повіки. Во-да-бо, що її дам я, стане в ньому джерелом такої води, яка струмує в життя вічне.

Кожне слово Господа треба розуміти дослівно... Багато хто думав, що упився тією водою, і помилявся. Це була не та вода, про яку говорив Ісус, бо, випивши її, відчували спрагу. Однак жінка продовжувала:

— То дай мені, пане, тієї води, щоб не мала я більше спраги і не ходила сюди черпати.

— Піди ж поклич чоловіка свого і повертайся сюди.

Той самий спосіб, щоб переконати простодушні серця,—

Ісус використав його в розмові з Натанаїлом, коли сказав йому: "Бачив я тебе під смоковницею",— несподівано показує, що Христос знає їхнє життя, чи радше має право на те, щоб увійти в нього, оселитися в найпотаємніших його закутках; і коли самарянка відповіла: "Немає в мене чоловіка", він сказав на це:

— Добре єси мовила: "Не маю чоловіка", п'ятьох бо мала чоловіків; і той, що тепер у тебе,— не чоловік він тобі. Правду мовила єси.

Жінка не належала до царського роду Натанаїла і Симона, до тих, хто відразу ж падає навколішки і б'є себе в груди. Напочатку це грішниця, спіймана на гарячому, і. щоб відвернути увагу надто прозорливого Равві. вона переводить розмову на богословську тему. Пролепетавши: "Бачу, пане,— пророк ти!", вона швидко додає:

— Батьки наші на цій горі поклонялися, ти ж говориш: в Єрусалимі, мовляв, місце, де поклонятися треба.

Ісус не дає втягнути себе в цю розмову, кількома словами збиває заперечення... Та час квапить: уже повертаються учні з харчами. Чутно їхні голоси і сміх. Усе мусить відбутися без їхньої присутності. Істина буде відкрита цій бідоласі відразу ж:

— Час надходить, він настав уже, коли справжні поклонники Отцеві кланятимуться. Таких поклонників і шукає собі Отець. Бог — це Дух. Ті, що йому поклоняються, повинні в дусі й правді поклонятися.

ЗО

А самарянка говорить йому:

— Відаю, що має прийти Месія і що він усе звістить нам.

На шляху вже відлунююсь кроки учнів. Щоб відкрити

таємницю, яку він ще не звіряв нікому, Ісус вибирає цю жінку, яка мала п'ятьох чоловіків, а сьогодні — коханця:

— Це той, що говорить з тобою.

І в ту хвилину на нещасну жінку впало таке могутнє світло благодаті, що вона більше не сумнівалася: бідний, виснажений іудей, який так довго йшов дорогою під пекучим сонцем і який, знемагаючи від спраги, просив у неї, самарянки, трохи води,— це Месія, Спаситель світу.

Стояла заціпенівши, поки не почула голоси тих, що були з ним і вже наближалися. Тоді кинулась бігти, немовби загорілася на ній одіж, вбігла до Сихара і сполохала своїм криком людей:

— Ідіть-но подивіться на чоловіка, який сказав мені все, що я робила.

Христос продовжував сидіти на цямрині колодязя, і коли апостоли подали йому кусень хліба, він, здавалося, з великим зусиллям повертався у той вузький світ, в якому вони примушували його жити. "їж, учителю!" — кажуть вони. Але жива Любов, розкрита цією жінкою, ще не встигла стати людиною, котра хоче їсти і пити. *

— Я маю поживу, якої .не знаєте ви.

Ця відповідь іде ще з іншого світу. А бідолахи уявляють, що хтось уже приніс йому якоїсь дивної страви. Він дивиться на ці витріщені очі, на відкриті від подиву роти, а ген там видніються у сліпучо-білому сяйві ниви Самарії з білим колоссям; над нивами пливуть голови — це людський натовп, який веде до нього жінка (можливо, разом з усіма і її коханець).

Ісус нарешті спускається на землю, говорить з ними про рільництво, на якому вони добре розуміються, розповідає притчу, заспокоює їх, дає зрозуміти, що вони збиратимуть те, що він засіяв. Він вже зробив їх ловцями душ людських, тепер вони будуть рільниками людських нив.

Він ще два дні лишався серед проклятих самарян, давши таким чином своїм апостолам урок, який, на жаль, важко засвоїти світові. З непереборною впертістю люди заперечують і відкидають цю частину християнського вчення — віру в однакову вартість усіх людей і всіх народів перед небесним Отцем.

Розділ VIII

ПРОЩАЮТЬСЯ ТОБІ ТВОЇ ГРІХИ

Як тільки Ісус повернувся ДО Галилеї, ПОГОЛОС про ЙОГО силу розповсюджується так швидко, що фарисеї на якийсь час відмовляються од прямих нападок на нього. Проте у них завжди буде нагода спіймати його на якійсь помилці: немає нічого легшого для казуїстів, котрі залюбки мудрують над тонкощами Тори. Тим паче, що він нічого не робив, аби уникнути розставлених пасток, з викликом кидався в них.

І все ж залишався невловимим, бо вони не могли збагнути мотивів його вчинків. Чого він хотів цим досягти? Чого шукав? Що б вони не думали про нього, вони не моглй уявити собі такого неймовірного злочину для іудея — будучи людиною, оголосити себе Богом! Це було б уже занадто! Та все ж...

Забудьмо все, що ми знаємо про Ісуса, те, що сталося на землі у зв'язку з його ім'ям; поставмо себе на місце одного з тих учителів, які прийшли з Єрусалима чи проживали в Катіернаумі. Вони бачать того ворохобника зблизька, адже народ розступається перед ними і вони опиняються в перших рядах. Книжник, якого я собі уявляю, разом з іншими поважними особами проникає нарешті в оточений натовпом дім, у якому знаходиться Ісус. Людська хвиля зімкнулася за ними. Люди, які несли хворого, марно намагалися зробити прохід у натовпі. Безперечно, вони прийшли здалека, втратили багато сил. І не підуть звідси, поки не побачать того, кого шукають. Доступляться до нього за всяку ціну. Носильники приймають відчайдушне рішення: вони піднімають хворого з нарами на покрівлю хати, відривають кілька дощок і спускають свою ношу в ту кімнату, де сидить Ісус. Звичайно, це відразу ж викликало обурення, люті крики і погрози.

Книжник спостерігає за зцілителем, пильно дивиться на його губи і руки. Так-от, слова, які вимовлятимуться, дуже дивні, несподівані, вони, здається, не мають ніякого зв'язку зі станом хворого. Вони радше є відповіддю, яка прозвучала вголос у мовчазній розмові Сина людського з тією немічною особою: "Чоловіче, прощаються тобі твої гріхи".

Багато нещасних душ перед Ісусом у дні його земного життя відчували те, що відчувають сьогодні перед чашею з Дарами: вони раптом пізнавали всю свою гріховність, бачили її глибину та обсяг, бачили себе самих. Першою одержаною благодаттю була благодать здорового розуму; звідси крик Симона: "Іди від мене, Господи, бо я грішна людина!" Безперечно, ту ж саму німу молитву промовляв хворий: "Прости мені!", а не "Вилікуй мене!" Тоді прозвучали найдивніші слова, які будь-коли промовляли людські уста: "Прощаються тобі твої гріхи", і

Всі гріхи жалюгідного людського життя, великі й малі, наймерзотніші, ті, в яких не моЖе зізнатися жодна людина, гріхи, які не лише ганебні, але й смішні, і той гріх, який він не може забути і над яким ніколи не роздумував. Всі вони стираються, про них більше не розпитують, ними не обурюються, з них не глузують. Син людський не вимагає від розкаяного грішника, щоб той повторно переживав свій сором. Ісус уже підняв його досить високо над цим натовпом, що тиснув на них, аби зцілення душі переважило для нього зцілення тіла.

На цей раз фарисеї одразу збагнули значення цих не-чуваних Слів. Уголос обурюватися не наважились. Що можна на це сказати? Перезиралися і міркували: "Хто може відпускати гріхи крім одного Бога?" Богохульство настільки велике, що вони поки що не сміють кричати про богохульство. Та Син людський уже переходить у наступ, двічі доказуючи їм свою всемогутність. Насамперед, як завжди звик робити, читає у їхніх серцях: "Чому так думаєте в серцях ваших?" Звертаючись звичайно до людського духу, він тепер, здавалося, був уражений струпами збелеіїої душі; та враз, зупинивши погляд на розбитому паралічем тілі, що лежало біля його ніг, звернувся до фарисеїв: •

— Що легше сказати: "Відпускаються тобі твої гріхи" чи "Встань і ходи?" Але щоб ви знали, що Син людський має владу на землі відпускати гріхи. Кажу тобі: "Встань, візьми своє ліжко і йди додому".

Хворий підвівся серед радісних вигуків натовпу, а фарисеї, безперечно, скориставшись замішанням, утекли. Але книжник, якого я собі уявив, можливо, той самий, про якого розповідає євангеліст Матвій, у захваті вигукнув до Ісуса:

— Учителю, я піду за тобою, куди б ти не пішов.

Спокусник спокусив його, ї він покорився цій всемогутності, склав перед ним зброю. Звичайно, він чекав якогось погляду, якогось слова, котре винагородило б його за таку раптову покірність; але вчинки цієї людини завжди були несподіваними. Ісус, ще тремтячи усім тілом від того, що тільки-но зробив, відповідає:

— Мають нори лисиці, а гнізда — небесні пташки, Син же людський не має де голову прихилити.

Здавалося, він говорив: "Ти довго вважав мене спокусником, так ось глянь на мої спокуси і на те, що я обіцяю тим, хто мене любить. Відречення від усього — це найлегше з того, що я для них готую. Незабаром на цьому порожньому місці, у цьому небутті я постелю їм ліжко, на якому заздалегідь буде позначене місце для ніг і рук..."

Можливо, книжник подумав: "Я надто поспішив... Він хотів випробувати мене, він мене не знає". Та в цю хвилину серед учнів, близьких учителеві, почувся голос:

— Господи, дозволь мені спершу піти батька свого поховати.

— Йди за мною, зостав мертвим ховати мерців своїх.

Наліт століть вкриває блискучий і твердий метал цих

слів^ віки зм'якшуючого, стриманого коментування. Річ у тім, що нелегко подивитися правді у вічі, прийняти буквальну правду тих слів, з яких жодне не є минущим. Тоді що? Нам дано відчути всю правду, коли під час офіційної похоронної церемонії спостерігаємо її учасників: хитрі, кволі обличчя, виснажені і часом, і злодіяннями, поглинуті і затоплені пороками тіла, згромадження людських постатей-тіл (наше теж тут), що розклалися більше, ніж труп, який вони обкурюють ладаном.