Життя та пригоди Санта-Клауса - Сторінка 10

Всі слухали його, затамувавши подих.

— Що будемо робити? — звернувся до присутніх Ак.

— Користі від тих аугвасів світові ніякої, а лиха хоч відбавляй, — міркував уголос Повелитель нуків. — Отже, лихі почвари повинні бути знищені.

— Аугваси живуть лише для того, щоби чинити зло, — підтримав його Володар рілсів. — їм немає місця на землі!

— Вони не знають слова "совість" і хочуть, щоб усі смертні стали такими ж поганцями, як і вони, — обурено додала Фея-Королева. — Аугвасів потрібно знищити!

— Вони кинули виклик великому Аку і погрожують розправою нашому названому синові, — сказала прекрасна Королева Журлайна. — Смерть проклятим аугвасам!

Господар Усіх Лісів усміхнувся.

— Яз вами згоден, — промовив він. — Усім відома сила аугвасів, і ясно як день, що вони будуть битися до останнього подиху. Але це нічого не міняє. Наше життя триває вічно, і навіть у випадку поразки безсмертним не загрожує загибель. Зате кожен переможений аугвас— це крок до нашої перемоги. Отож, готуймося до битви, і нехай клятий ворог не чекає від нас пощади!

Отак почалася запекла війна між безсмертними та духами зла, війна не на життя, а на смерть, війна, про яку й досі можна почути в піснях, що їх співають у Країні Фей.

Король аугвасів та його посіпаки не збиралися відкладати розправу над Клаусом. Тепер у них було дві причини ненавидіти його: мало того, що Клаус був другом дітей, так він ще й користувався заступництвом великого Ака. Щоправда, після Акових відвідин вони побоювалися сили безсмертних створінь, та й від поразки, як ви знаєте, ніхто не застрахований.

Тож король аугвасів розіслав по всьому світу швидкокрилих гінців, закликаючи собі в союзники всі лихі сили.

А вже на третій день протистояння аугвасів та безсмертних у розпорядженні Короля перебувало могутнє військо. До стану аугвасів прилетіло троє азійських вогнедишних драконів, чиє палюче дихання спопеляло геть усе. Ці дракони були заклятими ворогами всіх людей та добрих духів. Знаходилися і триокі велети із Тартарарів, які над усе любили сутички та бійки і самі по собі були чималою силою.

Не залишились осторонь і чорні демони з Паталонії, з розлогими, неначе в кажанів, крилами. Коли вони шугали в повітрі, то все живе крижаніло від жаху. Були у цьому війську і гобліни-слизаки з довгими та гострими, наче бойові клинки, кігтями, якими ці потвори шматували ворогів. І звісно ж — аугваси з усього світу, які аж знемагали від бажання дати бій безсмертним.

Король аугвасів озирав численне військо і його лихе серце переповнювала чорна радість. Він уже увірував у перемогу над миролюбними істотами, які навряд чи й битися вміли. Але й Господар Усіх Лісів не сидів склавши руки. Жодному безсмертному ще не

доводилося воювати, але тепер, зіткнувшись обличчям в обличчя із темними силами, всі заповзято готувалися до битви.

За велінням Ака всі безсмертні зібралися у Веселій Долині, а Клаус тим часом мирно майстрував свої іграшки і навіть не підозрював, яка буча заварюється через нього.

Невдовзі у Веселій Долині яблуку ніде було впасти від низькорослих безсмертних. На чолі війська стояв сам великий Ак, озброєний блискучою, наче дзеркало, сокирою. За ним вишикувалися довгі лави рілсів, озброєні гострими ожиновими шпичаками, нуків зі списами, якими в мирний час вони приборкували буйних звірів, фей у білих легких одежах та з золотими паличками, і лісових німф у накидках з дубового листя та з ясеновими прутами у руках.

Побачивши такого супротивника, король аугвасів голосно розреготався. А коли він роздивився, чим озброєні були ці воїни, то ледь не луснув від сміху. Так, блискучої сокири Ака ще можна було здякатися, а всі ті ясноликі німфи, вродливі феї, тендітні рілей, горбаті нуки були створені для чого завгодно, але тільки не для війни. Король навіть трохи засоромився, що він виставляє озброєних до зубів головорізів проти цих голо-цюцьків.

— Та вже нехай. Якщо тим недоумкам так кортить спробувати себе в бою, — казав він ватажкові триоких велетів, — я покажу їм, що таке справжня битва.

Король аугвасів стояв, підкидаючи лівою рукою чималий камінь. Треба було починати. Він підкинув камінь востаннє, прицілився і щосили пожбурив його у кремезну Акову постать. Ак підставив сокиру і відбив цей камінь.

Битва розпочалася. Триокі велети із Тартарарів сунули на нуків, гобліни-слизаки стали насідати на рілсів, а феї-красуні лишилися наодинці із вогнедишними драконами. Аугваси шукали підходів до німф, найближчих родичів великого Ака, і вже наперед смакували перемогу над цими ніжними створіннями.

Та так уже повелося на світі, що будь-яке зло, а надто, коли воно безкарне і надовго затримується на землі, рано чи пізно йде у небуття, не в змозі опиратися силам добра. Прикро, що король аугвасів нічогісінько не знав про існування цього закону! І це невігластво вартувало йому життя: Господар Усіх Лісів могутнім помахом сокири розсік навпіл злого короля, і вся земля полегшено зітхнула, коли її найзліший мешканець відійшов у небуття.

Для велетів із Тартарарів виявилося цілковитою несподіванкою, що списи маленьких нуків проходять крізь їхні масивні туші. Звиваючись у передсмертних корчах, вони падали на землю, і дуже скоро поле битви було встелене їхніми мертвими тілами.

Непереливки було й кігтистим гоблінам: рілсівські шпичаки легко діставали до їхніх навіжених сердець. По всій долині бризкала гоблінська кров, і там, де її краплі просочували землю, виростав колючий чортополох.

Дракони застигли, як громом уражені: феї зупиняли їх своїми чарівними паличками, а той вогонь, що спопеляв колись усе перед собою, обертався проти самих драконів, випалюючи їм усе нутро, і вони трупами падали долі.

Аугваси ж навіть не встигали зрозуміти, в чому річ: найлегший дотик ясенових прутів обертав їх на грудки землі, а що супроти цих чарів вони виявилися безсилими, то ніхто з них навіть не опирався.

Невдовзі січа закінчилася. Великий Ак відпочивав, спершись на сокиру, і, озираючи поле бою, ген-ген удалині помітив жменьку вцілілих велетів, котрі поспішали сховатися у своїх Тартарарах. То було все, що залишилося від ворожого війська. І гобліни, і дракони — всі до одного полягли у битві, а від аугвасів тільки й спогаду лишилося, що земляні грудки, які рясно вкривали Веселу Долину.

Зробивши свою справу, безсмертні, наче роса на сонці, зникали з Веселої Долини, повертаючись до своїх справ у Дикій Пущі. А Господар Усіх Лісів неквапною ходою рушив до Клауса.

— Я бачу, в тебе повно іграшок, — промовив Ак, переступивши поріг хати. — Тепер ти можеш розносити їх усюди, де тобі заманеться. Даруй їх дітям і нічого не бійся.

— А ті аугваси — вони не будуть мені мститися? — з тривогою у голосі запитав Клаус.

— Аугвасів більше немає, — заспокоїв його Ак.

А тепер дозвольте мені закінчити розповідь про злих духів, про їхню війну проти безсмертних та криваву битву. Зовсім не розповісти про все це я не міг, бо це частина нашої історії, а в будь-якій історії немає нічого зайвого.

Розділ восьмий

ПЕРША ПОДОРОЖ НА ОЛЕНЯХ

Ніколи Клаус ще не був таким щасливим, як тепер, коли після довгої розлуки з дітьми нарешті знову зміг дарувати їм іграшки, що назбиралися у нього вдома. Адже весь час, поки він безвилазно сидів

у Веселій Долині, Клаус працював і працював, тож не дивно, що його хатина була переповнена фігурками та ляльками. Уся тутешня дітвора вже гралася його іграшками, і Клаус бачив: аби роздати їх геть усі, рівнини та її околиць йому вже не вистачить.

Він ще добре пам'ятав навколосвітню подорож з великим Аком і знав, що діти є повсюди, а він хотів ощасливити своїми подарунками якомога більше малечі. Отож, щоби легше йшлося, він узяв мішок з іграшками, закинув його на спину і вирушив у дорогу. Ця мандрівка мала стати найдовшою і найдальшою за всі його колишні походеньки.

Де би Клаус не з'являвся — на хуторі, на фермі — люди всюди раді були бачити його веселе обличчя. Вони раділи Клаусу, бо вже й сюди встигла докотитися його слава. У кожному селі навколо Клауса юрмилися діти, ні на крок не відступаючи від знаменитого іграшкового майстра. Жінки щиро дякували Клаусові за радість, яку приносили малечі його іграшки, а чоловікам цікаво було глянути на дивака, який не знайшов кращого заняття, ніж майструвати дітям іграшки. Але як ті, так і другі не шкодували теплих слів для Клауса, і це було найкращою подякою за всі його старання.

Коли мішок спорожнів, Клаус повернувся до Веселої Долини і знову вщерть наповнив його іграшками. Того разу він пішов у протилежний бік, де ще не бував. Там він також роздавав дарунки дітям, які жили, навіть не підозрюючи, що на світі є така радість — дитячі іграшки!

Під час третьої, найтривалішої, мандрівки, на яку було затрачено не один день, Клаусу нарешті вдалося роздати всі іграшки, і, повернувшись додому, він відразу взявся за нові.

Подорожуючи, Клаус бачив багатьох дітей, вивчав їхні смаки, і тепер у його голові роїлися нові ідеї.

Він відкрив для себе, що найменша малеча і дівчата найбільше раділи лялькам, вони ще говорити як слід не могли і часто називали ляльку лялею. Тому Клаус вирішив наробити багато-багато ляльок, великих і малих, і вдягнути їх у барвисті шати. Старшим хлопцям і навіть декому з дівчат подобалися фігурки тварин, тож Клаус не забував і про іграшкових котів, слонів та коней. Нерідко траплялися й музично обдаровані діти, чиєю найбільшою мрією були іграшкові барабани, цимбали, свищики та сопілки. І про них пам'ятав Клаус: він наробив барабанів, а до них — тоненьких барабанниї паличок. З верби він нарізав свищиків, з очерету — сопілок, а з металічних шматочків, що залишалися від інших іграшок, наробив цимбалів.

Він так захопився роботою, що незчувся навіть, як прийшла зима. Снігу того року впало як ніколи, тому Клаус вирішив перечекати зиму вдома. Не йти ж по пояс у снігу, та ще й з важким мішком на плечах. Наступна Клаусова подорож мала бути дальшою і довшою за колишні мандри, та той, хто вирушає взимку в дальню путь, хоч-не-хоч віддає себе на поталу Морозенку, а той уже досхочу щипає подорожнього за носа, щоки, вуха... А скаржитися батькові бешкетника, Володарю Морозів, було марною справою: що б не виробляв Морозенко, він ніколи його не картав.

Отож Клаус сидів удома і працював.