Життя в позику - Сторінка 17

Клерфе думав, що треба захистити Ліліан, але незабаром з'ясувалося, що нема в цьому потреби. У той час, як він з товаришем Лідії розмовляли про погоду, між жінками зав'язалася невинна на перший погляд розмова, в якій атаки і демонстрації були сповнені вбивчої чемності. Лідія перемогла б напевно в цьому нерівному поєдинку — вона була старша за Ліліан, а крім того набагато спритніша і підступніша — але, здавалося, її удари потрапляли у вату. Ліліан ставилася до неї з такою обеззброюючою наївністю і такою образливою пошаною, що марною виявилася уся тактика її суперниці. Лідія була викрита як неврастенічка і тим самим наполовину вже програла. Навіть її товариш зауважив, що з двох жінок вона була найбільш меркантильною. Та й старшою.

— Ваше авто, пане, — сповістив паркувальник. Клерфе виїхав з вулички і скрутив у найближчий провулок і сказав:

— То був вищий клас. Вона не знає, ким ти є, звідки походиш, ані де живеш.

— Якщо захоче, завтра може дізнатися у мого кравця. Вона упізнала, з якої майстерні походить моя сукня.

— І тобі байдуже?

— Ще й як! — сказала і глибоко вдихнула нічне повітря. — Проїдьмо площею Згоди. Сьогодні неділя, фонтани будуть підсвічені.

— Я маю враження, що тобі все байдуже, чи ні? — поцікавився.

Вона обернулася до нього, усміхнувшись.

— У певному дуже особливому сенсі — так.

"Я знаю, що помру, — думала вона, відчуваючи, як світло ліхтаря ковзає її обличчям. — І знаю це краще за тебе, ось в чому уся справа, ось чому те, що здається тобі просто хаотичним нагромадженням звуків, для мене і плач, і крик, і тріумф, ось чому те, що для тебе є повсякденним, я сприймаю як щастя, як дар долі".

Клерфе мовчки їхав Єлисейськими полями. У нього було величезне бажання — зупинити машину і поцілувати її, але він не знав, чим це може закінчитися. Почувався якось дивно обманутий і радше б виїхав на клумби з тюльпанами, розкидав усе навкруги і, пригорнувши Ліліан, помчав з нею кудись. Але куди? Забрати її в якусь печеру, сховок, або назавжди залишитися прикованим до цього запитального погляду, до очей, які, як йому здавалося, ніколи не дивилися відверто на нього.

— Я кохаю тебе, — сказав. — Забудь про усе. Забудь про ту жінку.

— Чому? Навіщо тобі бути одному? Ти думаєш, я весь цей час була одна?

— Маєш на увазі санаторій?

— Маю на увазі Париж.

Він пильно подивився на неї. Вона усміхнулася.

— Я не можу бути одна. А тепер відвези мене до готелю. Я втомилася.

Клерфе був роздратований і безпорадний. Він би із задоволенням надавав ляпасів Ліліан, але не мав права: адже вона призналася йому в тому ж, в чому він до цього признався їй. Сумніватися ні в чому не доводилося. Клерфе хотів тільки одного — втримати її. Ліліан раптом стала для нього дорожчою, бажанішою над усе. Він мусить щось зробити. Не можна так просто розпрощатися з нею біля входу в готель. Тоді вона більше не повернеться до нього. Зараз його останній шанс. Щоб утримати її, треба знайти якесь магічне слово, інакше вона вийде з машини і з відсутнім виглядом, усміхнувшись, поцілує його і зникне в дверях готелю. Її назавжди поглине цей готель, вестибюль якого пропах рибною юшкою і часником, вона пройде повз буфет, за яким дрімає портьє, маючи під рукою шмат ліонської ковбаси і пляшку вина, і останнє, що залишиться в пам'яті у Клерфе, — це тонкі світлі щиколотки Ліліан, що підіймаються сходинками. А коли Ліліан опиниться у себе в кімнаті, у неї за спиною раптом виростуть крила і вона, випурхнувши на вулицю, полетить, сидячи на дуже елегантній мітлі, теж від Баленсіаґи або Діора, на відьомський шабаш, де будуть самі чорти у фраках, які побили усі рекорди у швидкості, вільно володіють шістьма мовами, вивчили усіх філософів від Платона до Хайдеґґера і на додаток ще були віртуозами-піаністами, світовими чемпіонами з боксу і поетами.

Портьє позіхнув і прокинувся.

— Чи не могли б ви скочити до ресторану "Лаперуз" і принести від них кав'яр, — запитав Клерфе. — А в цей час я виконуватиму ваші обов'язки.

— Я не хочу кав'яру, — сказала Ліліан.

— А чого ти хочеш?

Вона завагалася.

— Клерфе, — сказала врешті. — Досі не був у мене о цій порі жоден чоловік. Адже ти саме це хочеш знати?

— Правда, — втрутився портьє. — Мадам завжди повертається додому сама. Це ненормально, месьє. Принести вам шампанське? У нас ще є шампанське урожаю тридцять четвертого року, "Дом Периньон".

— Тягніть його сюди. Ви — золото! — вигукнув Клерфе. — А що у вас буде перекусити?

— Мені хочеться такої ковбаси, — Ліліан показала на вечерю портьє.

— Я віддам вам свою, мадам. У буфеті її скільки завгодно.

— Принесіть ковбасу з буфету, — сказав Клерфе. — І ще шматок чорного хліба і шматок брі.

— І пляшку пива, — додала Ліліан.

— А шампанського не хочете, мадам?

Обличчя портьє спохмурніло: він подумав про те, що його чайові змаліють.

— Принесіть пляшку "Дом Периньон", — сказав Клерфе, — хоч би для мене одного. Я хочу сьогодні якось відсвяткувати.

— Що саме?

— Вибух почуттів. — Клерфе зайняв місце портьє. — Ідіть! Я за вас почергую.

Коли портьє приніс пляшки і ковбасу, Клерфе поцікавився, чи є тут вільна кімната. Портьє подивився на нього як на божевільного.

— Але ж у мадам є кімната.

— Мадам заміжня. Вона — моя дружина, — сказав Клерфе, повергаючи портьє в чергове отетеріння, бо він уже перестав розуміти, навіщо ж тоді знадобився "Дом Периньон".

— Шостий номер вільний, — сказав він. — Якраз поруч з мадам.

Портьє відніс закупи і, побачивши чайові, заявив, що, коли треба, він готовий хоч усю ніч роз'їжджати на ровері, виконуючи доручення месьє.

— Я подумав, що ніколи більше не побачу тебе, якщо залишу сьогодні увечері одну, — сказав Клерфе.

Ліліан сіла на підвіконня.

— Я про це думаю щоночі. Що ніколи вже цього всього не побачу.

Він відчув гострий біль. Її ніжний профіль виділявся на тлі ночі за вікном. Вона раптом здалася йому жахливо самотньою, саме самотньою, а не покинутою.

— Я кохаю тебе, — сказав він. — Не знаю, чи потребуєш цього чи ні, але я кажу правду. — Вона не відповіла. — Ти ж розумієш, я кажу так не через нинішній вечір, — продовжував він, сам не усвідомлюючи, що бреше. — Забудь сьогоднішній вечір. Це вийшло випадково, я вчинив безглуздо, я геть заплутався. Ні за що у світі я не хотів би тебе ранити.

Вона ще трохи помовчала.

— Мені здається, що в певному сенсі мене неможливо поранити. Я щиро так вважаю. Можливо, це компенсація за щось інше.

Клерфе не знав, що сказати. Він розумів, що вона має на увазі, але волів думати, що усе якраз навпаки.

— Вночі твоя шкіра світиться, як мушля зсередини. Вона не поглинає світло, вона відбиває його. Ти дійсно питимеш пиво?

— Так. І ще дай мені трохи цієї ліонської ковбаси. З хлібом. Тебе це не дуже шокує?

— Мене ніщо не шокує. У мене таке відчуття, ніби я завжди чекав цієї ночі. Весь той світ, який тягнеться позаду конторки портьє, що пропахнула часником, загинув. Тільки ми одні встигли врятуватися. Мені здається, я потрапив до якогось салону моди.

— Ах, мої мовчазні друзі!Ліліан подивилася на сукні, розвішені по кімнаті. — Ночами вони мені розповідали про казкові бали і карнавали. Але сьогодні вони мені вже не потрібні. Може, зібрати їх і повісити в шафу?

— Нехай залишаться. Що вони тобі розповідали?

— Багато чого. Іноді навіть про море. Я ж бо не бачила моря.

— Ми поїдемо до моря, — сказав Клерфе. — За кілька днів. Мені треба на Сицилію. Там будуть перегони. Але у мене немає шансів перемогти. Їдь зі мною.

— А ти завжди хочеш бути переможцем?

— Іноді це дуже доречно. Ідеалісти уміють знаходити застосування грошам.

Клерфе уважно дивився на сукню з тонкої сріблястої парчі, що висіла в узголів'ї ліжка.

— То сукня якраз для Палермо, — сказав.

— Я вдягала її учора пізно вночі.

— Сама?

— Сама, якщо ти хочеш знати. Я веселилася з пляшкою вина, Сеною і місяцем.

— Більше ти не будеш сама.

— Я й не була настільки сама, як ти думаєш.

— Знаю. Я кажу, що кохаю тебе, так, мовби ти маєш бути мені вдячна. Але я так не думаю. Просто я так примітивно висловлююсь, бо то для мене таке незвичайне.

— Ти не висловлюєшся примітивно.

— Кожен чоловік це робить, коли не бреше.

— Ходи, — сказала Ліліан. — Відкрий пляшку "Дом Периньон". З хлібом, ковбасою і пивом ти здаєшся мені надто невпевненим, надто загальним і надто легко скочуєшся до філософування. Що ти так нюхаєш? Чим я пахну?

— Часником, місяцем і брехнею, яку я ніяк не можу розпізнати.

— Ну і слава Богу. Вернімося на землю і вже тримаймося її. Так легко людина від неї відривається, коли є повня. А мрії нічого не важать.

11

Ліліан повернулася з прийняття в стрийка Ґастона. До готелю відвіз її віконт де Пестре. Вона відбула жахливий нудотний вечір з чудовою їжею. Присутніми було кілька жінок і шість чоловіків. З чоловіків четверо виявилися неодруженими та ще й заможними, двоє були молоді, а найстаріший і найбагатший був віконт де Пестре.

— Чому ви живете на лівому березі? — запитав він. — Вам треба жити на Вандомській площі.

— Просто вражаюче, — сказала Ліліан. — Скільки людей знають краще, де мені жити, ніж я сама.

— Там у мене є помешкання, щось на зразок художнього ательє, де я ніколи не буваю.

— Ви хочете здати його мені? Скільки це коштуватиме?

— Навіщо нам говорити про гроші? — Пестре засовгався на сидінні. — Подивитеся його коли-небудь. Вона у вашому розпорядженні, варто вам тільки захотіти.

— Без жодних умов?

— Без жодних. Звичайно, я буду радий, якщо ви погодитеся при нагоді піти зі мною до ресторану, але це не є жодною умовою. Коли ви оглянете помешкання? Хочете завтра? Чи можу я забрати вас завтра на обід?

Ліліан подивилася на його вузьке обличчя з білою щіткою вусиків.

— Власне кажучи, стрийко хоче видати мене заміж, — сказала вона.

Пестре розсміявся.

— У вас ще багатьох часу попереду. Ваш стрийко дещо старомодний.

— В помешканні вистачить місця для двох?

— Гадаю, що так. А чому ви запитуєте?

— На випадок, якщо я захочу оселитися там з моїм приятелем.

Хвильку Пестре уважно дивився на неї.

— Про такий варіант теж слід подумати, — сказав він після паузи, — хоча, відверто кажучи, для двох помешкання дещо тіснувате. А чом би вам не пожити якийсь час самій? Спершу гарненько оглянете Париж. Тут перед вами відкриється багато можливостей.

Авто зупинилося, і Ліліан вийшла.

— То о котрій годині заїхати за вами завтра? — запитав віконт.

— Я ще подумаю.