Життя в позику - Сторінка 21

Він сам вивів авто знову на трасу і їде. Далі бере участь в гонці.

Ліліан почула гомін, який прокотився трибунами. Побачила, як змінилися обличчя. Було в них тепер полегшення, розчарування і подив. Комусь вдалося вирватися з мацаків смерті, хтось задемонстрував відвагу, не зламався і їхав далі. Кожен на трибуні відчув раптом у собі цю саму відвагу, відчув себе сміливцем, що зневажає смерть. І секс — супутник будь-якої небезпеки, яка не стосується когось особисто, гнав адреналін у кров цих людей. Ось заради чого вони платили гроші за вхідні квитки.

Пелена гніву застилала очі Ліліан. Вона ненавиділа усіх цих людей, кожного зокрема, ненавиділа великодушність натовпу, який довідавшись, що жертва вислизнула, перелаштувався на захоплення, і ненавиділа Клерфе, хоч знала, що це реакція на страх, та все ж вона ненавиділа його за те, що брав участь у цій дитячій забаві зі смертю. Уперше, відколи покинула санаторій, подумала про Волкова. А потім вона побачила, як наближається знизу Клерфе. Побачила його скривавлене обличчя, побачила, як він висідає.

Механіки оглянули авто, поміняли колеса, і Торріані, замінивши скаліченого Клерфе, помчав трасою.

З'явився лікар. Клерфе відчув скажений біль. Сів на якомусь ящику.

— Вам більше їхати не можна, — сказав лікар і похитав головою.

— Забинтуйте його, — сказав тренер. — Візьміть широкий бинт і зав'яжіть плече. Про всяк випадок треба його склеїти.

Лікар похитав головою.

— Бинт не дуже допоможе. Він це відразу відчує, як тільки знову сяде за кермо.

Тренер розсміявся.

— Минулого року він припік собі обидві підошви, а однак їхав далі. Дослівно: припік — не обсмалив.

"Мені треба було їхати обережніше, — думав Клерфе. — Бути швидшим за самого себе ще не означає стати богом. То неправда, що тільки людина своїм мозком уміє вигадати щось, що дозволить їй бути швидшою за її природну швидкість. Хіба воша в перах орла не перевершує сама себе в швидкості?"

— Як то з вами сталося? — запитав тренер.

— Клята опона! Авто винесло на закруті. Зачепив якесь деревце. Луснувся в кермо. Повна дупа!

— Повна дупа була б, якби відмовили гальма, двигун або кермо! Драндулет ще їде. Ще не один зійде з траси! До кінця перегонів — ого-го! Маймо надію, що дамо раду!

Клерфе вдивлявся в металеві частини, які механіки стягнули обценьками. "Я вже застарий, — думав він, — що я тут шукаю? Але що я умію робити, окрім цього"?

— То він! — заволав тренер, дивлячись у бінокль. — Щоб я так жив, цей хлопець — сатана! Але не дамо ради. Ми надто відстали.

— Хто з наших ще їде?

— На жаль, тільки Вебер. На п'ятому місці.

Торріані промчав повз них. Махнув рукою і зник. Тренер виконав індіянський танець радості.

— Дюваль відпав! Торріані виграв чотири хвилини! Чотири хвилини! Пресвята Мати, заопікуйся ним!

Виглядало так, ніби збирався молитися. Торріані далі надолужував прогаяну дистанцію.

— На цій пооббиваній балагулі! — вигукнув тренер. — Золотий хлопець, зараз його поцілую! Проїхав кільце за рекордний час! Святий Антонію, заопікуйся ним!

Торріані далі надолужував прогаяну дистанцію. Клерфе не хотів йому заздрити, але відчував наростаючу гіркоту. Давалася взнаки шістнадцятирічна різниця віку. Знав однак, що не завжди молодість перемагала. Караччола зі зламаним стегном, терплячи пекельний біль, виграв перегони і чемпіонат з набагато молодшими водіями, Нуволарі і Ланґ їздили по війні так, мов були на десять років молодшими — але кожен мусив колись відійти. Знав, що кінець його кар'єри також близький.

— У Валенте заклинило поршні! Монті лишився позаду. Вебер третій! — вигукнув тренер. — Клерфе, зміните Торріані, якби щось трапилося?

Клерфе помітив сумнів у його очах. "Поки ще мене питають, — подумав, — але незабаром перестануть питати".

— Хай ще їде, — сказав. — Поки вистачить сил. Молодий, може, витримає.

Тренер кивнув.

— Зрештою з вивихнутим плечем, особливо на закрутах, то було б для вас самогубством, — сказав нещиро.

— Жодного самогубства. Я мусив би тільки повільніше їхати.

— Мати Божа! — молився далі тренер. — Зроби, щоб у Тореллі заїло гальма! Ні, не так, аби розбився, але так, щоб не міг їхати далі. Поможи Веберу і Торріані! Продіряв бак у Бордоні!

Щоразу під час перегонів тренер раптом ставав на диво побожним, правда, на свій лад, але варто було перегонам закінчитися, як він знову починав клясти. Перед останнім колом авто Торріані раптом зупинилося біля боксу. Торріані ледве тримав голову над кермом.

— Що сталося? — заревів тренер. — Не можете їхати далі? Що сталося? Витягніть його! Клерфе! Свята Мадонно, славна на небесах, Мати усіх скорботних, у нього сонячний удар! Неймовірно! Та ж нема спеки! Лише весна! Ви можете їхати далі? Авто… — Механіки вже працювали. — Клерфе! — тренер заламав руки. — Вам треба довести авто до фінішу! Вебер на третьому місці. Ми можемо втратити ще п'ять хвилин, це не грає ролі. Далі ви будете четвертим. Швидше! Сідайте! Великий Боже, Царю Небесний, що за перегони! — Клерфе вже сидів в авті. Торріані сповзав на землю. — Тільки дістатися фінішу! — благав тренер. — Тільки дістатися фінішу! І привезете четверте місце! Вебер звичайно трете! Або друге. І ще тільки мала діра в баку Бордоні! А крім того у своїй доброті, Свята Діво, додай кілька зіпсутих опон у решти суперників! Солодка кров Ісусова!

"Ще одне коло, — подумав Клерфе. — Якось доїду. Біль можна витримати. Вебер попереду. Чи не однаково, з якою швидкістю мені їхати? Все ж таки не однаково! Натиснути кляту педаль газу! Страх — то вже половина катастрофи!"

— Клерфе знову їде. Торріані вибув! — загримів механічний голос диктора.

Ліліан побачила авто Клерфе. Помітила забинтоване плече. "Безнадійний дурень! — подумала. — Дитина, яка ніколи не доросте. Легковажність ще не відвага. Знову розіб'ється! Що вони всі знають про смерть, ці бездумні здорові люди? Що таке смерть знають лише там у горах, в санаторії, ті, що мусять боротися за кожен подих, мов за якусь нагороду!"

Хотіла звідси піти. На неї були спрямовані сотні очей. Здавалося, мовби стежило за нею сто порожніх скелець, в яких відбивається сонце. "Порожні очі, — подумала. — Очі, які бачать, і водночас не бачать. Хіба не завжди так було? Де не було? — Знову згадала санаторій серед снігів. — Там було інакше. Там в очах світилося розуміння".

Вона зійшла сходами з трибуни. "Що я тут роблю, серед цих чужих людей? — подумала і зупинилася, мовби долаючи сильний порив вітру. — То що я тут роблю? Я хотіла сюди повернутися, але чи можна повернутися? Я щиро хотіла повернутися, але чи я тепер належу до цього світу? Чи я стала така ж, як решта людей тут? — Роззирнулася. — Ні, я не належу до цього світу! Неможливо повернутися до теплої безвідповідальності. Неможливо нічого змінити". Не вдалося забути похмурої таємниці, яку вона знала, а інші воліли ігнорувати. Вона її супроводжувала завжди, куди б не втекла. Почувалася так, мовби враз опали всі барви і позолоть декорацій театральної вистави, оголюючи підмостки. То не було застереження, тільки хвилина, коли все стало чітким, як на долоні, вона не могла вже повернутися і не було жодної допомоги ззовні. Тим вище натомість, відчула це саме зараз, бив той єдиний, останній фонтан, який їй залишився, його сила вже не була поділена на десяток менших, а зосередилася в одній, щоб таким чином спробувати сягнути хмар і Бога. Не досягне їх ніколи — але хіба сама спроба не була достатньо великим подвигом, а опадання розтанцьованої води знову до джерела не було вже звершенням? Знову до джерела. Як далеко треба було втекти і як високо націлитися, щоб до нього добратися!

Раптом їй здалося, мовби з неї опав якийсь безіменний тягар. Якась глуха відповідальність, що відбриніла, сповзла з її плечей на дерев'яні сходи трибуни. Вона переступила через неї, як через скинуту стару сукню. Хоча театральні декорацїї обвалилися, але підмостки залишилися, і хто не боявся їхньої голизни, ставав незалежним і міг продовжувати грати в міру власного страху або власної сміливості. Міг інсценувати свою власну самотність в тисячних варіаціях, навіть в коханні — вистава не мала кінця. Мінялася тільки. Можна було стати своїм єдиним актором, а водночас глядачем.

Оплески, що вибухнули навколо неї, залунали, мов кулеметні постріли. Водії минали лінію фінішу. Ліліан залишалася на сходах, поки не побачила авта Клерфе. Лише тоді зійшла поволі вниз, оточена галасом чужої радості, і ступила в холод нової, цінної свідомості, яка однаково добре могла зватися свободою, як і самотністю, і в теплу зону кохання, в якому звучало вже слово "розлука", і обидві зони охопили її, наче літня ніч з пульсуючими фонтанами.

Клерфе витер кров з обличчя, але з губ йому ще капотіло.

— Я не можу тебе поцілувати, — сказав він. — Ти боялася?

— Ні. Але ти не повинен більше їздити.

— Мабуть, не повинен, — відказав терпляче Клерфе. Знав цю реакцію. — Таки я був кепський? — поцікавився і обережно скривив обличчя в усмішці.

— Ти був прекрасний, — сказав блідий Торріані, сидячи на ящику і п'ючи коньяк.

Ліліан поглянула на нього вороже.

— Вже по всьому, Ліліан, — сказав Клерфе. — Припини про це думати. Там не було небезпеки. Так тільки виглядало.

— Ти не повинен їздити, — повторила.

— Добре. Завтра порвемо контракт. Задоволена?

Торріані розсміявся:

— А післязавтра його склеїмо.

З'явився тренер Габрієлі, механіки загнали авто до боксу. Авто смерділо згорілим мастилом і бензином.

— Клерфе, прийдете увечері? — запитав Ґабрієлі. Клерфе кивнув.

— Ми тут заважаємо, Ліліан, — сказав за хвилю. — Ходімо з цієї брудної стайні. — Зазирнув у її обличчя. Побачив ту саму серйозність. — Що сталося? Справді хочеш, щоб я вже не їздив?

— Так. Я знаю, що це звучить по-дитячому, — сказала Ліліан. — і не це я мала на увазі. Кілька хвилин тому я знала точно, про що мені йдеться, тепер забула.

Торріані зробив чималий ковток коньяку.

— Водії після перегонів такі ж вразливі, як раки після скидання шкаралупи. Прошу не додавати нам комплексів.

Клерфе розсміявся.

— Тобі, Ліліан, йдеться про те, що не треба спокушати Бога?

Вона кивнула.

— Тільки тоді, коли іншого виходу нема. А не для забави.

— О, Господи! — повторив Торріані. — Забава! — Він встав зі свого ящика і підійшов до Ґабрієлі.

— Я мелю дурниці, — сказала Ліліан розчаровано, — не слухай мене!

— Ти не мелеш жодних дурниць.