Життя в позику - Сторінка 25

Зовсім не конче цим перейматися — успіх ходить за людиною як собака.

Клерфе сів біля неї.

— Звідки ти це все знаєш?

— Так собі тільки балакаю. Це тільки напівправда — як і все.

— Кохання також?

— Що кохання має спільного з правдою?

— Нічого. Воно її протилежність.

— Ні, — сказала Ліліан і встала. — Протилежністю кохання є смерть, і кохання — це гірке зачарування, яке дозволяє нам на хвильку забути про неї. Тому кожен, хто знає щось про смерть, знає також щось про кохання. — Вона вбрала через голову сукню. — Але й це лише напівправда. Бо хто знає що-небудь про смерть?

— Ніхто — тільки з тією різницею, що вона є протилежністю життя, а не кохання, хоча й це сумнівно.

Ліліан розсміялася. Клерфе був знову такий, як і колись.

— Знаєш, чого б я хотіла? Жити водночас десятьма життями.

— Навіщо? Адже завжди було б тільки одне, Ліліан. Це так само, як шахіст, який грає проти десяти різних партнерів, насправді завжди розігрує лише одну партію — свою.

— До цього я теж дійшла. Але не так, як ти думаєш. Я хотіла б вивернути своє життя догори дном. Я хотіла б тепер пережити день або годину зі свого п'ятдесятого року життя, потім годину з тридцятого, потім годину з восьмидесятого — всі в один день, саме так: не хочу жити рік за роком, прикована до ланцюга часу.

— Як на мене, ти змінюєшся досить швидко. Куди підемо на вечерю?

Зійшли сходами. "Він не розуміє, про що мені йдеться, — думала Ліліан. — Вважає, що то якийсь мій каприз, не відчуває, що я хотіла б тільки випросити від цього світу бодай кілька днів з тих, які ніколи не проживу. В кожному разі — зате ніколи не буду вісімдесятирічною сварливою баберою, і мене обмине доля старіючої жінки, яку не хоче більше бачити її коханець і від якої він з острахом сахається, зустрівши її за багато років, а я залишуся молодою в пам'яті мого коханого і завдяки цьому буду сильніша, ніж усі жінки, які будуть жити і старіти після мене".

За дві години вони повернулися до готелю.

— Достатньо на сьогодні, — сказав з усмішкою. — Ти потребуєш сну.

Поглянула на нього зі здивуванням.

— Сну?

— Спокою. Ти казала мені, що хвора.

Вона шукала на його обличчі затаєних ознак жарту.

— Справді так вважаєш? — поцікавилася нарешті. — Тільки не кажи мені, що я виглядаю втомленою.

З'явився нічний портьє, кривлячи обличчя в тямкій усмішці.

— Салямі на вечерю? Кав'яр? Шеф залишив не замкнений кав'яр.

— Якесь снодійне, — заявила Ліліан. — Добраніч, Клерфе.

Він притримав її.

— Зрозумій мене, Ліліан! Я не хочу, щоб ти перевтомилася і завтра зазнала нового приступу.

— У санаторію ти не був таким обережним.

— Тоді я думав, що за кілька днів виїду і ніколи тебе вже не побачу.

— А тепер?

— Тепер я жертвую кількома годинами, бо хочу тебе затримати так довго, як тільки зможу.

— Практично! — зауважила роздратовано. — Добраніч, Клерфе.

Поглянув на неї уважно.

— Прошу принести нагору пляшку білого, — звернувся до портьє. — Ходімо! — Клерфе взяв Ліліан під руку. — Я проведу тебе.

Вона похитала головою і вивільнилася.

— Знаєш, з ким востаннє я мала таку суперечку? З Борісом. Але у нього це виходило краще. Ти правий, Клерфе. Буде просто чудово, якщо і ти раніше ляжеш спати. Тобі треба відпочити перед перегонами.

Тепер уже він роздратовано видивився на неї. Повернувся портьє з пляшкою і двома келихами.

— Ми не хочемо вже вина, — сказав Клерфе.

— Я хочу.

Ліліан взяла від офіціанта пляшку, сховала її під пахву і забрала келих.

— Добраніч, Клерфе. Нехай нам сьогодні не сниться, що ми падаємо в діру, яка не має дна. Краще нехай тобі насниться Тулуза!

Вона помахала йому келихом і рушила нагору. Клерфе стояв, поки не зникла йому з очей.

— Коньяк, пане? — запитав портьє. — Може, подвійний?

— Для вас! — відказав Клерфе і тицьнув йому в руку кілька банкнот.

Йшов уздовж набережної. "Боріс, — думав роздратовано. — Цього тільки бракувало!" Вітер приніс запах Сени. У дихаючій темряві чорніло кілька барок. З однієї з них добігали зойки гармонії.

Вікна в покої Ліліан були освітлені, але зашторені. Клерфе бачив її колихливу тінь на тлі вікон. І хоч вікна були відкриті, вона з них не визирала.

Ліліан поставила обережно пляшку на підлозі біля ліжка. Почула даленіючий відголос "Джузеппе". Відшукала у валізі дощовик і вбрала його. Вона вирішила не лягати в ліжко. Вона і так вже пролежала в санаторії більше ніж досить. Вийшла на вулицю і добралася до бульвару Сен-Мішель. Потім однак посипалися пропозиції — білі, брунатні, чорні і жовті. Здавалося, наче влізла в якесь багно і з усіх боків обліпила її мошва. За кілька хвилин вона отримала пошепки короткий, але інтенсивний курс найпримітивнішої еротики.

Трохи очманіла сіла за столик перед кав'ярнею. Повії уважно її обстежили, то був їхній район і вони були готовими захищатися від будь-якої конкуренції зубами і нігтями.

Столик став негайно центром загальної уваги, порядні жінки не сиділи самі о такій порі в таких кав'ярнях. Ліліан отримала нові пропозиції: перша була пов'язана з купівлею порнофоток, друга — з охороною, третя — з автоекскурсією. Крім того запропоновано їй дешеві коштовності, молодих негрів, молодих тер'єрів і кілька лесбіянок. Не втрачаючи витримки, дала офіціантові чайові наперед. Той глянув на гроші і негайно подбав про те, щоб її нарешті залишили у спокої. Таким чином могла врешті випити келих перно і роззирнутися.

Блідий бородань за сусіднім столиком почав малювати її портрет, трохи згодом до столика Ліліан підійшов хлопець і представився як бідний поет. Ліліан вже зрозуміла, що залишатися тут одній неможливо, спокою все одно не буде, тому запросила поета на келих вина. Але той попросив, щоб замість вина пригостила його канапкою. Вона замовила йому ростбіф.

Поет називався Жерар. Перекусивши, він прочитав їй кілька віршів. То були елегії про смерть, вмирання, проминання і безглуздість існування. Ліліан повеселіла. Поет був худорлявий, але мав казковий апетит. Вона поцікавилася, чи впорається він зі ще одним ростбіфом. Жерар заявив, що для нього це забавка, і що Ліліан розуміється на поезії, але чи не вважає вона, що людське життя безрадісне? Навіщо жити? Жерар з'їв ще два ростбіфи, і його вірші стали ще сумнішими. Тепер він почав обсмоктувати проблему самогубства. Що стосується його, то він готовий у будь-який момент накласти на себе руки — зрозуміло, не сьогодні, після такої щедрої вечері, а завтра. Ліліан розвеселилася ще більше. Незважаючи на худорбу, вигляд у Жерара був цілком здоровий, він проживе ще років п'ятдесят.

…Клерфе посидів трохи в барі у "Ріці". Потім вирішив зателефонувати Ліліан. Зголосився портьє і повідомив, що "мадам нема в готелі, вийшла півгодини тому". Клерфе побіг до авта. Треба було залишилися в неї. Що з ним робиться? Яким невиправним стає закоханий! Як швидко опадає з нього самовпевненість! І яким самотнім він собі здається, увесь його хвалений досвід раптом розсіюється, як дим, і він почуває себе таким невпевненим. Ні, він не повинен її втратити!

Клерфе їхав повільно бульваром Сен-Мішель. Ліліан почула "Джузеппе" і відразу ж його побачила.

— А смерть? — запитала Жерара, перед яким стояла тепер тарілка з сирами. — Якщо смерть ще безнадійніша, ніж життя?

— Хто нам скаже, — відповів Жерар, жвакуляючи з апатією, — невже життя є карою, яку мусимо терпіти за якийсь злочин, скоєний в іншому світі? Можливо, наше життя і є пекло, і Церква помиляється, обіцяючи нам після смерті пекельні муки.

— Церква обіцяє нам також небо.

— Тоді, може, усі ми упалі ангели, і кожен з нас приречений провести певну кількість років в каторжній в'язниці на цьому світі.

— Але ж за бажання термін ув'язнення можна зменшити.

— Добровільна смерть! — Жерар кивнув із захопленням. — Все ж таки ми перед нею відступаємо. Хоча самогубство — звільнення! Якби життя було вогнем, ми знали б, що треба зробити! Вискочити! Іронія.

"Іронія — це усе, що нам залишається, — подумала Ліліан. іноді, наприклад, при таких проповідях, як ця, іронія дуже спокуслива". Вона спостерігала за Клерфе, який так пильно роздивлявся перехожих, що не помічав її, хоча вона сиділа в десяти кроках від нього.

— Якби усі ваші бажання виконувалися, чого б ви зажадали від долі? Яке ваше найбільше бажання? — запитала вона Жерара.

— Я хочу тільки нездійсненного, — не замислюючись, відповів поет.

Ліліан з вдячністю поглянула на нього.

— Тоді вам нічого більше бажати, — сказала вона. — Ви усе вже маєте.

— Я і не бажаю собі нічого, окрім такої слухачки, як ви! — заявив Жерар з похмурою галантністю і прогнав художника, який, завершивши портрет Ліліан, підійшов до столика. — Назавжди. Ви розумієте мене!

— Я візьму цю картину, — сказав Клерфе розчарованому рисувальнику. Він увійшов до кафе ззаду і зараз несхвально роздивлявся Жерара.

— Забирайтеся, — сказав Жерар. — Хіба ви не бачите, що ми розмовляємо? Бог мені свідком, нам безперервно хтось перешкоджає. Гарсон, ще два перно! І я прошу викинути цього пана!

— Три, — сказав Клерфе, сідаючи.

Художник продовжував стояти мовчки біля нього в дуже красномовній позі. Клерфе йому заплатив.

— Тут дуже мило, — сказав він, звертаючись до Ліліан. — Шкода, що ми раніше сюди не ходили.

— А хто ви, непроханий гостю? — поцікавився Жерар, далі переконаний, що Клерфе є, либонь, звідником і пробує якихось звичних трюків, щоб познайомитися з Ліліан.

— Директором божевільних в Сен-Жермен де Пре, мій сину, і ця дама є однією з наших пацієнток. Сьогодні у неї вихідний. Щось уже сталося? Я запізнився? Гарсон, заберіть ніж і вилку теж.

Цікавість поета взяла гору над скептицизмом.

— Справді? — шепнув. — Я завжди хотів…

— Спокійно, можете говорити голосно, — перебив його Клерфе. — Вона обожнює свою ситуацію. Досконалий брак відповідальності. Не підлягає жодному праву. Навіть якби скоїла вбивство, її б виправдали.

Ліліан розсміялася.

— Навпаки, — сказала Жерарові. — То мій колишній чоловік. Втік з божевільні. Та ще й мене звинувачує.

Поет не був дурнем. Крім того був французом. Зрозумівши усе, він піднявся з чарівною усмішкою.

— Деякі люди йдуть надто пізно, а деякі — дуже рано. Треба йти вчасно. Так сказав Заратустра. Мадам, завтра вас тут чекатиме вірш, я залишу його у офіціанта.

— Мило, що ти прийшов, — сказала Ліліан. — Якби я зараз спала, мене б це все оминуло.