Життя, Всесвіт і все суще - Сторінка 11

- Дуглас Адамс -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Вправність полягає в тому, щоб навчитися падати на землю і пролетіти повз неї.

Дочекайтеся гарного дня і спробуйте.

Перший етап труднощів не викликає.

Від вас вимагається лише одне — рішуче, з усієї сили, кинутися вниз і відігнати від себе думку про те, що вам буде боляче.

Це означає, що вам буде боляче тоді, коли ви не зумієте пролетіти повз землю.

Більшість людей не спроможні пролетіти повз землю, та коли вони будуть старатися належним чином, існує вірогідність, що вони не пролетять мимо і неодмінно об неї гепнуться.

Ясно, що труднощі полягають власне в другій частині — пролетіти мимо. Головне в цій справі — пролетіти повз землю випадково. В тому, щоб навмисне намагатися пролетіти повз землю, сенсу немає, бо це вам не вдасться. Вам необхідно зробити так, щоб вашу увагу чимось раптово відволікли, коли ви будете напівдорозі до землі, і зробити так, щоб ви вже не думали про падіння, або про землю, чи як вам буде боляче, коли ви не зумієте пролетіти мимо.

Тут і балакати нічого, як важко відволікти свою увагу від цих трьох речей за ту частку секунди, що маєш у своєму розпорядженні, дуже важко. От того-mo, після кількох перших невдач, більшість людей розчаровуються в цьому захоплюючому та видовищному виді спорту.

Проте, якщо вам достатньо поталанило і у вирішальний момент вашу увагу на мить відвернуто, скажімо, парою струнких ніг (щупальцями, псевдоногою, то вже буде залежати від вашої видової приналежності та/або особистих нахилів), чи вибухом бомби поблизу, чи, може, ви помітили рідкісний вид жука, що повзе по найближчій галузці, отоді в своєму подиві ви аж ніяк не гепнетеся об землю, а зависнете за декілька дюймів від землі, і для стороннього ока ви, мабуть, будете виглядати трохи дурнувато.

Цієї миті якраз необхідна глибочезна та витончена зосередженість.

Зависайте і пливіть у повітрі, пливіть і зависайте.

Не думайте про свою вагу, і хай вище підіймає вас подмух вітру.

Хто б що не говорив, у цю хвилю не звертайте на те уваги, бо корисного вам ніхто нічого не скаже.

Найбільш вірогідно, що до ваших вух долетять вигуки на кшталт: "Боже праведний, ти що, літаєш? Бути того не може!"

Життєво важливо їм не повірити, бо ж раптом правда може виявитися на їхньому боці.

Злітайте все вище і вище.

Спробуйте кілька разів пірнути вниз, спочатку дуже сторожко, а потім, рівномірно дихаючи, витайте над кронами дерев.

НІКОМУ НЕ МАХАЙТЕ.

Після декількох вдалих спроб ви зрозумієте, що відволікатися стає дедалі легше і легше.

Потім ви пізнаєте силу-силенну премудростей: як керувати своїм летом, регулювати свою швидкість, свою маневреність,— і зазвичай вся штуковина криється в тому, щоб не занадто замислюватися над тим, що ви хочете зробити, а просто пускайте все на самоплин, ніби щось таке, що від вас зовсім не залежить.

Ви довідаєтеся також, як приземлятися належним чином, а це така штука, що з першого разу ви неодмінно сядете маком.

Ви можете вступити до одного з приватних клубів літальників, де вам допоможуть досягати найважливішої з усіх миттєвостей — самовідключення. Вони наймають людей з подиву гідними тілами та думками і в критичний момент ті люди вихоплюються із-за кущів і наглядно виставляються та/або витлумачують свою особливість словесним потоком. Не кожен автостопник може вступити до такого клубу, зате для деяких з них — це ймовірне місце тимчасового працевлаштування.

Трилліан читала це спрагло, та зрештою змушена була визнати, що Зафод не в тому емоційному стані, щоб пробувати літати, чи дряпатися по горах, чи тягатися з Брантісвоганським Цивільним Управлінням, щоб воно визнало свідоцтво про зміну місця проживання правомірним, ці речі теж були включені до переліку під заголовком "Умови доступу до сфери розваг".

Замість того вона скерувала корабель до Аллосіманіус-Синеки, планети льоду, снігу, запаморочливої краси та лютого холоду. Лижня від снігових рівнин Ліски до вершини Кришталевих Пірамід Састантуа, навіть з реактивними лижвами та з упряжкою снігогончаків, довга і виснажлива, зате краєвид з вершини, що відкривається на поля льодовика Стін, мерехтливі Призматичні Гори та далекий примарний танок льодосвітликів спочатку заморожує розум, потім повільно підносить його до доти незнаних виднокраїв насолоди прекрасним, і зі свого боку Трилліан відчувала, що вона не проти того, щоб трохи відчути, як її мозок повільно підноситься до доти незнаних виднокраїв насолоди прекрасним.

Вони зійшли на низьку орбіту.

Попід ними розпростерлися сріблисто-білі ризи Аллосіманіуса-Синеки.

До пізньої ночі Зафод залишався в ліжку. Одну голову він засунув під подушку, а друга розгадувала кросворди.

Трилліан знову терпляче покивала, дорахувала до кільканадцяти нулів і сказала собі, що основне зараз витягти з Зафода бодай єдине слово.

Вимкнувши всю кухонну робото-варо-паро-смажоматику, вона приготувала най-най-найсмачнішу вечерю, на яку їй тільки стачило тями: ніжно підрум'янене на олії м'ясо, пахучі фрукти, запашні сири, колекційні тонкі альдебаранські вина.

Все це вона склала на тацю і притарабанила йому власноручно, а потім запитала, чи немає в нього бажання поговорити.

— Щезни у вакуум,— була відповідь Зафода.

Трилліан терпляче покивала, дорахувала аж до кільканадцяти нулів з гаком, легенько хряпнула тацею об стіну, пройшла до транспортного відсіку і телерепортувала себе к бісу геть з його життя.

Вона навіть не запрограмувала якихось координат, у неї не було ані найменшої гадки, куди податися, вона просто перетворилася на випадковий набір крапок, які летіли крізь Усесвіт.

— Гірше,— сказала вона собі, натискаючи кнопку,— аніж тут, не буде ніде.

— Ну, й гайда,— промимрив собі під носа Зафод, перевернувся на другий бік, та за цілу ніч так повіки і не склепив.

Наступного дня, роблячи вигляд, що не шукає її, він безнастанно ходив порожніми коридорами корабля, хоча й знав, що її тут немає. Комп'ютер дошкуляв його запитаннями, що збіса на кораблі коїться, та Зафод заткнув двійко йому терміналів електронними кляпами і продовжував нудитися.

Через деякий час він став вимикати світло. Дивитися не було на що. Ніяких подій не передбачалося.

Якось уночі, лежачи в ліжку,— а тепер на кораблі ніч була безперервною,— він вирішив зібратися з силами і скерувати події в логічне русло. Він рвучко сів у ліжку і став похапцем одягатися. Йому спало на думку, що у Всесвіті має бути хтось такий, хто почувається більш розбитим, мізерним і забутим, аніж він, тож він рішив узятися до справи і знайти того співбрата.

Напівдорозі до рубки його осяйнуло, що ним міг бути Марвін, і він мерщій повернувся до ліжка.

А через кілька годин він знову вирушив у свій марний обхід затемнених коридорів, лаючи привітні двері, отут-то він і почув вимовлене "Гоп" і те його страшенно знервувало.

Напружено спершись на стінку коридору, він морщив свої обидва лоби, ніби силкуючись відкоркувати пляшку методом телекінезу. Він приклав пучки пальців до стіни і відчув якусь дивну вібрацію. Тепер йому зовсім чітко було чути ледь відчутні шерехи, і долинали вони не звідкіля-небудь, а з боку рубки. Сумніву не було.

Провівши рукою по стіні, він наткнувся на щось таке, що йому було конче потрібно. Він тихенько просунувся трохи далі.

— Гей, комп'ютере? — прошепотів він.

— Мммм? — так само тихо відповів найближчий до нього термінал комп'ютера.

— Чи є хто-небудь на борту?

— Мммм,— відповів комп'ютер.

— Хто ж це?

— Мммм ммм мммммм,— сказав комп'ютер.

— Чого?

— Мммм мммм мм ммммммммммм. Зафод затулив долонями одне із своїх облич.

— О Заркуне, спаси і помилуй,— промимрив він. Потім став пильно вдивлятися туди, де в темному кінці коридору був вхід до рубки і звідки долинали гучніші та змістовніші звуки і де були розташовані закляплені термінали.

— Комп'ютере,— знову прошепотів він.

— Мммммм?

— Коли я вийму твій кляп...

— Ммммм.

— ...нагадай, щоб я врізав собі в писок.

— Мммммм ммм?

— Все одно, якої голови. Ти просто скажи мені одне: це небезпечно? На "так" мммекни один раз, на "ні" — двічі.

— Ммммм.

— Небезпечно?

— Ммммм.

— Ти випадком не мммекнув двічі?

— Ммммм ммм.

— Гммммм.

Дюйм за дюймом він просувався вперед по коридору, а здавалося, що він волів би задкувати цілими ярдами, що і відповідало істині.

Він уже був на відстані двох ярдів від дверей рубки, коли раптом з жахом усвідомив, що двері обов'язково привітають його, і застиг мов укопаний. Він не спромігся вимкнути дверні контури ввічливості.

Ці двері до рубки були втоплені в стіну так, щоб скосити гострі кути карколомної конструкції самої рубки, тож він тішив себе надією пройти непоміченим.

У відчаї Зафод притиснувся до стіни, пробурмотівши кілька слів, від яких його друга голова була шокована.

Вдивляючись у рожевий обрис дверей у теміні коридору, він зрозумів, що спроможеться виявити межу поля чутливості, яке повідомляє двері про будь-чиє наближення і про необхідність відчинитися з бадьорими і привітними словами.

Він ще щільніше притиснувся до стіни і посунувся до дверей, розпластуючи груди настільки можливо, щоб бува не тернутися об рамку невидимого периметра поля. Він затримав дихання і дякував долі за те, що протягом останніх кількох днів меланхолійно провалявся в ліжку, а не намагався зігнати зло на еспандерах у спортивному залі корабля.

І тут він збагнув, що саме в цю хвилю треба заговорити.

Легенько вдихнувши повітря кілька разів, він тихо, але швидко промовив: "Двері, якщо ви чуєте мене, відгукніться, тільки дуже й дуже тихенько".

Дуже й дуже тихенько двері прорипіли: "Я вас чую".

— Добре. За хвилю я попрошу вас відчинитися, А коли ви відчинитеся, я прошу вас, не говоріть, що вас це ощасливило, гаразд?

— Гаразд.

— А ще я попрошу, щоб ви не говорили мені, що я ощасливив прості двері чи щось на зразок того, що відчинитися переді мною — це велика честь для вас і невимовне задоволення знову зачинитися з почуттям добре виконаного обов'язку, гаразд?

— Гаразд.

— І я не бажаю, щоб ви побажали мені доброго дня, зрозуміло?

— Я розумію.

— Чудово,— сказав Зафод і напружився,— тепер відчиняйте.

Двері потихеньку розчинилися. Зафод потихеньку прослизнув усередину. Двері тихенько зачинилися за ним.

— Ви задоволені, містере Біблброкс? — проказали голосно двері.

— Я хочу, щоб ви уявили,— сказав Зафод до гурту білих роботів, які в цю мить різко обернулися на голос і здивовано дивилися на нього,— що я тримаю в руках надзвичайно потужну крупнокаліберну громихівку.

Настала страшенно холодна і зловісна тиша.