Жовтий туман - Сторінка 18

А ті величезні очища, що були зроблені в голові Тіллі-Віллі й могли обертатися в своїх орбітах, призначалися для постраху ворогів. Так спочатку розраховували творці Тіллі-Віллі, але не так виявилося на ділі, про це розповімо далі.

Все було готово до відправлення в далеку і небезпечну дорогу. Мішки і кошики з провізією, бочечки з питною водою укладені під лавками. Отруєне повітря очистили способом Урфіна Джюса. Зробити це було необхідно: спробуйте дихати багато днів підряд у тісному фургоні крізь листя рафалоо. А тепер отруйні краплини Жовтого Туману не проникнуть у пересувну фортецю, настільки щільними були її стінки, підлога і дах. Для вентиляції Лестар просвердлив у стінках кілька отворів, захищених надійними фільтрами з листя рафалоо. Щоб почуватися у фургоні добре, належало рідше виходити на вулицю та якнайшвидше зачиняти за собою двері.

Лестар, який зручно влаштувався в кабіні самохідного гіганта, натис на головний ходовий важіль. У нутрощах Тіллі-Віллі щось заскрипіло, заскреготало, клацнули пружини, і велетень важко ступив по мерзлій землі.

І тут сталося диво: зробивши перший крок, Тіллі-Віллі ожив! Зрештою, такий випадок можна називати дивом у штатах Канзасі, Огайо або Коннектікуті, а в Чарівній країні це було звичайним явищем.

Хіба там не жили, не рухалися й не мали всіх людських почуттів і здібностей солом'яна людина Страшило та Залізний Дроворуб? Хіба не ожили і не заговорили механічні мули Цезар та Ганнібал, як тільки перейшли кордон Чарівної країни? І те, що Тіллі-Віллі раптово ожив, усі учасники походу визнали радісною, але аж ніяк не дивовижною подією.

Тіллі-Віллі, крутячи головою, оглядався навсібіч, адже його величезні очі, призначені тільки для постраху ворогів, почали бачити.

Велетень Заговорив гучним низьким голосом:

— Дайте, будь ласка, мені дзеркало, хочу поглянути на себе. Цікаво ж знати, як виглядаєш збоку.

Через кілька хвилин принесли найбільше дзеркало, яке тільки знайшлося в палаці, ретельно його протерли і підвісили на поперечині, під якою складали Тіллі-Віллі. Велетень прискіпливо вибрав місце, звідки найкраще було видно, і довго розглядав свою фізіономію. Потім голосно зареготав.

— Оце я, оце молодець, красень! Ніхто з вас, людей, не має таких виразних очей, клянусь ураганом! — у захваті вигукував Тіллі-Віллі.

Слухачі мимоволі розреготались, зрозумівши, що ще під час свого створення залізний велетень устиг перебрати морські слівця капітана Блека. Скільки ж див у цій незвичайній країні!.. А Тіллі-Віллі говорив далі:

— А які в мене симпатичні щоки, яке чарівне підборіддя! Ви, люди, просто смішні потвори в порівнянні зі мною!.. Але де ж мій татусь Чарлі, за задумом якого ви, люди, зуміли змайструвати такого прекрасного хлопчика, як я?! Агов, швидше покажися мені, рідний татусю Чарлі!

Моряк вийшов уперед, трохи ніяковіючи і в той же час гордий від слів свого механічного дітища. Та оскільки знизу його було погано видно, він виліз на найвищу драбину, яку підтримували Мигуни.

— Я радий, що зумів догодити тобі, мій хлопчику, — прокричав він у рупор. — Ми так старалися…

— Тату, прийми, будь ласка, цю трубку, — попросив Тіллі-Віллі. — Мої чудові вуха почують кожне твоє слово без неї, проковтни мене акула!

Чарлі Блек засміявся:

— А ти знаєш, що таке акула?

Велетень не бентежачись, відповів:

— Напевне, щось подібне до тої чаклунки Арахни, для боротьби з якою ви мене зробили. І ти, тату, не хвилюйся: своє завдання ви виконали відмінно. Я зрозумів це ще тоді, коли одержав можливість володіти своїми почуттями. Знайте всі, що дух мій твердий, і нехай ударить мене грім, я битимуся, як лев!

Сміливий Лев, який був присутній при цій сцені, дуже втішився таким порівнянням і подякував за нього Тіллі-Віллі.

Залізний Велетень ніжно промовив:

— Татусю, любий, як я хочу пригорнути тебе до своїх люблячих грудей, але боюся, що це не закінчиться добром. Здасться, ви, люди, надто вже крихкі створіння!

— Звичайно, такі ми вже від природи, — пояснив одноногий моряк. — Так що краще, синку, ти виявляй свою любов і вдячність на словах, це буде безпечніше для мене. А тепер тп мусиш пройти через он ті ворога, — сказав Чарлі Блек. — Крокуй уперед!

Підійшовши до воріт, велетень зупинився здивовано.

— Тату Чарлі, тут надто низько для мене. Мені не пройти під цією аркою…

Чарлі Блек збентежено признався, що сталася помилка, доведеться ламати арку.

— Я візьму це на себе, татусю, — сказав гігант і зажадав найміцнішу кпрку.

Міцно затиснувши інструмент у металевому кулаці, Тіллі-Віллі влучними ударами став руйнувати стіну. Навсібіч полетіли цеглини, і глядачі кинулися тікати хто куди.

Кількох хвилин виявилося достатньо, щоб зробити прохід, і Залізний Рицар вийшов на площу. Фургон, якого тягли дуболоми, подався за ним.

Коли гігант ішов вулицею з мечем у правій руці і щитом у лівій, його голова піднімалася над третіми поверхами будинків, і городяни, виглядаючи з вікон, проводжали Тіллі-Віллі захопленими вигуками:

— Привіт нашому рятівникові! Слава майбутньому переможцеві Арахни!

Тіллі-Віллі важно розкланювався на всі боки.

— Надійтесь на мене, громадяни! Тіллі-Віллі молодим, але він не підведе!

Звичайно, велетень не міг впити з міста через браму, але це передбачили: частину муру було завчасно розібрано. Пором не міг витримати ваги богатиря, і Тіллі-Віллі пішов убрід, зауваживши мимохідь:

— Гадаю, мої шви досить герметичні і я не промокну.

Тут подав голос Лестар:

— Не хвилюйся, все зроблено на совість!

Тіллі-Віллі іронічно сказав:

— Ага, це ви, мій водій! Коли не помиляюся, вас звуть Лестар? Правду кажучи, ви не дуже мені потрібні, але залишайтеся на своєму місці. Дубльована система ніколи не завадить…

Розхваставшись, Тіллі-Віллі втратив контроль над своїми рухами, послизнувся на м'якому дні канави, змахнув руками і мало не впав у воду. Якби це сталося, то перед Чарлі Блеком та його помічниками постало б надзвичайно складне завдання — підняти його з канави.

На щастя, Лестар не розгубився. Він натне на відповідні важелі, залізне громаддя випрямилося і рушило до протилежного берега, ламаючи кригу, що скувала береги.

Коли Тіллі-Віллі вибрався на берег, Лестар м'яко дорікнув йому:

— Зазнайство часто доводить до біди.

— А що таке зазнайство? — запитав велетень. Вислухавши пояснення, він винувато мовив:

— Я більше не буду зазнаватися…

Ввечері Лестар розповів Чарлі Блеку та іншим учасникам походу про цю дитячу витівку Тіллі-Віллі, через яку експедиція мало не потрапила у важке становище. Одноногий моряк відповів на це:

— Знаєте, друзі, я ще в Канзасі вирішив, що нашим помічником у боротьбі з Арахною повинен стати не хто-небудь, а хлопчик. Так-так, не дивуйтеся, саме залізний хлопчик на тридцять ліктів зростом. Тут, на Смарагдовому острові, складаючи його металеві деталі докупи, я навіював їм, що майбутній Тіллі-Віллі повинен бути по-хлопчачому сміливим, з презирством ставитись до небезпек, жадати подвигу…

— Дядечку Чарлі, це в тебе вийшло здорово! — в захваті вигукнула Енні. — Коли б наш Тім мав тридцять ліктів зросту і був увесь залізним, він поводився б саме так!

І всі у фургоні вирішили, що Чарлі Блек досяг того, чого хотів, а життя довершить решту.

КОРОЛЕВА ПОЛЬОВИХ МИШЕЙ

оли дуболоми обережно спустили фургон з порома і готові були тягти його дорогою, викладеною жовтою цеглою, Енні раптом зронила запитання, невинне, на перший погляд, але яке, однак, дуже збентежило всю компанію:

— А що, коли Арахна не захоче битися з Тіллі-Віллі і втече від нього на килимі-самольоті?

— Справді, ми про це зовсім не подумали, — признався Чарлі Блек. — Чаклунка ж за якусь годину подолає миль зо двадцять, а нам, дай Боже, проповзти таку відстань ва день. Та, зрештою, де її шукати, коли вона втече?

— Ну, в цій справі нам допоможе чарівний телевізор, — сказав Страшило і погладив полірований бік ящика.

— Нічого не вийде, — з досадою заперечив Чарлі. — Він же не працює в Жовтому Тумані.

Всі задумалися. У двері постукали, й увійшов стурбований Лестар. Побачивши, що фургон чогось не рушає, він прийшов запитати про причину затримки. Дізнавшись, у чім справа, механік теж забідкався.

Тім, зітхнувши, мовив:

— Дуже шкода, що пропав срібний обруч. Я проник би до Арахни, викрав би килим — і справі кінець!

Знову запала мовчанка. Нарешті Енні заплескала в долоні.

— А я знаю, що зробити з килимом чаклунки! — весело закричала вона. — Його згризуть миші!

— Ти що? — захвилювався Тім. — У тебе клепки перемішалися? — Але зиркнувши на срібний свисточок, що висів на грудях Енні, загорлав на весь голос: — Раміна? Так?!

— Звичайно, — відповіла дівчинка. — Міцніше тримай Артошка!

Енні подула в срібний свисточок, колись подарований королевою польових мишей її старшій сестрі, й Раміна в супроводі кількох фрейлін тієї ж миті з'явилася на підлозі фургона. Артошко кинувся до мишей, але Тім тримав його міцно.

— Добрий день, ваша величносте! — привітала Енні маленьку королеву.

— Доброго здоров'я, моя люба! — відповіла Раміна. — Я рада бачити вас, і Тіма, і Велетня із-за гір, і навіть песика, мого одвічного ворога. Мені дуже приємно, що ви при доброму здоров'ї. Ми знову зустрічаємося з вами в тяжкий для нашої батьківщини час. Моє плем'я переживає велику скруту…

— Сподіваюся, ніхто з ваших підданих не загинув? — співчутливо запитала дівчинка.

— Поки що ні. Ми сховалися в тому підземному ході, який починається від старовинної башти і про який вам, мабуть, розповідав Велетень із-за гір.

— Так-так! — жваво вигукнула Енні.

А Чарлі Блек додав:

— Адже саме ви тоді вказали нам цей хід.

— Так ось, у цьому підземному коридорі ми і знайшли притулок. Там нема Жовтого Туману, але, на нещастя, нема і їжі.

— Ваша величносте, — сказала Енні, — ми прибули до Чарівної країни для боротьби з Жовтим Туманом і просимо вас допомогти нам!

— Яку ж допомогу можемо подати ми, такі маленькі й слабкі істоти? — здивувалася Раміна. — Ми бачили цю велетенську на зріст Арахну. Вона, задумавшись, не дивлячись під ноги, брела через поле, яким рухалися мої піддані. Чаклунка ненароком наступила на нашу колону і розчавила своєю ступнею аж сто сорок мишей, серед яких були дуже шановані особи!

Страшило та його друзі висловили королеві своє глибоке співчуття, а потім Чарлі Блек розповів про великана Тіллі-Віллі, який може помірятися силою з Арахною.