Жовтий "Ягуар" - Сторінка 19

Там міститься малярня такого собі Маріо де Лючіа. Якщо застанете його вдома, арештуйте. Байдуже, що вже пізно. Зробіть обшук. Там ви, певно, знайдете полоненого Фредеріко Палестрі. Я хотів би якнайшвидше бачити цих двох молодиків у себе в кабінеті. Попереджаю ще раз — будьте пильні! В цього Маріо де Лючіа є зброя — маузер сім шістдесят три. Пістолет також прихопіть. Мегре глянув на Еда Голлана.

— Тепер ви бачите, шановний добродію, що вам марно було б протестувати. Я не відразу все це второпав, бо не дуже знаюся на спекуляції картинами, тим більше фальшивими. А ваш приятель Йонкер чомусь не захотів розтлумачити мені в популярній формі, що тут до чого. Міцний горішок цей колишній британський шпи…

Він не встиг договорити, як на столі знову задеренчав телефон.

— Так… Алло! Люка? Де ти зараз? На набережній Турнель? Турнель? Ясно, ясно. Вечеряє в сусідній кав'ярні?.. Ні, сам не йди. Попроси підмоги в окружному відділку. Принаймні двох. Може, та гримуча цяцька належить йому. Досить з нас того, що постраждав бідолаха Лоньйон.

Він поклав трубку і, прочинивши двері до інспекторської, коротко-мовив:

— Звеліть принести свіжого пивка. Потім сів до столу й натоптав люльку.

— Ну от, містере Голлан! Сподіваюся, що ваш художник ще живий. Я не маю честі особисто знати Маріо де Лючіа, але цілком можливо, що він значиться у нас в картотеці під якимось іншим ім'ям. Та ми наведемо довідки в італійській поліції. Це не забере в нас багато часу. Признайтеся, що ви хвилюєтеся не менш за мене.

— Я говоритиму лише при моєму адвокатові метрі Спанглері. Його телефонний номер Одеон — вісімнадцять — двадцять чотири. Коли не помиляюся.

— Байдуже, містере Голлан. Ми послухаємо вас пізніше. Сподіваюся, метр Спанглер. знайде досить поваж-пі аргументи, щоб пояснити вашу роль у цій справі.

Ще не встигли принести пива, як знову задзвонив телефон.

— Так… Дюбуа?

Якийсь час він мовчки слухав повідомлення.

— Гаразд. Дякую. Ти тут не винний. Звіт надішли прямо до прокуратури. Я там буду пізніше…

Мегре підвівся, немов не помічаючи звернутого до нього запитливого погляду американця. Голлан був біліший за стіну.

— Що скоїлося? Клянуся вам, що я…

— Сидіть і поки що не роззявляйте рота.

Він заглянув до інспекторської і знаком позвав Жанв'є, що саме друкував свідчення Марінетти Ож'є, вийти до коридора.

— Щось негаразд, патроне?

— Я ще точно не знаю, що саме сталося. Художника знайшли мертвого. Він повісився в туалеті на ланцюжку для спускання води. Його там було зачинено. Маріо де Лючіа зник. Можливо, нагорі ти знайдеш його картку. Бий на сполох. Сповісти всі вокзали, аеропорти, прикордонні застави.

— А як Марінетта?

— Вона почекає.

Сходами піднімалося подружжя Йонкерів у супроводі поліцая з вісімнадцятої округи.

— Прошу вас зайти до цієї кімнати й зачекати, пані Йонкер.

Жінки, які з виду знали одна одну, з цікавістю перезиралися. Навряд чи вони колись сподівалися познайомитися в такому місці.

— А ви, пане Йонкер, ідіть за мною.

І Мегре попрямував до тієї кімнати, де щойно вже розмовляв з Марінеттою Ож'є.

У голландця вже не було ні його рожевого кольору обличчя, ні колишньої самовпевненості. За кілька годин він став зовсім старим.

— Пробачте, що я не можу почастувати вас тим лікером, який ви п'єте у себе вдома. Зараз я скажу, щоб принесли із шафи пляшечку, яку я тримаю спеціально для злочинців із слабкими нервами. Хоч ви належите до іншої категорії. Гей, Жанв'є! Принеси коньяк!

Голландець одним духом вихилив запропоновану чарку, і поступово його випещені щоки знову порожевіли.

— Тож як почалася історія з картинами?

— Вам буде важко мені повірити, бо ви не колекціонер…

— Я колекціоную людей…

— Хотів би я знати, під якою рубрикою ви поставите мене в своїй колекції. Певно, серед йолопів. Оскільки ви розпитували про мене, то вам, звичайно, сказали, що я вважаюся справжнім експертом щодо певного періоду в живопису. Це й природно. Коли стільки років поспіль усією душею віддаєшся якійсь справі, то мимоволі стаєш знавцем, чи не так? У мене часто питають мою думку щодо тієї чи тієї картини. І досить якомусь полотну побувати в моїй колекції, щоб вартість його піднялася.

— Бо тоді вже ніхто не сумнівається в його походженні?

— Це знають усі великі аматори. У себе вдома я вже вам казав: часом продаю деякі картини, щоб купити інші, завжди кращі й рідкісніші. В цьому ділі коли вже раз почав, то зупинитися важко. І от одного разу я помилився. Йдеться про картину Ван-Гога. Не з тих, що я успадкував од батька. Про картину куплену, через посередника, в автентичності якої важко було сумніватися. Якийсь час вона висіла в моєму салоні. Потім один південноамериканський аматор запропонував мені за неї суму, яка дала мені змогу купити іншу картину, про яку я вже давно мріяв. Все складалося якнайкраще. Та за кілька місяців мене навідав містер Голлан, про якого я вже дещо чув.

— Коли це сталося?

— Приблизно рік тому. Він заговорив зі мною про ту картину Ван-Гога, яку йому довелося бачити в_ мого венесуельського покупця, і довів, що це підробка, хоч і дуже вправна. "Я нічого недоказав вашому покупцеві, — уточнив він. — Для вас було б небажано, коли б довідалися, що ви продали фальшиву картину. Всі, кому ви продавали картини, занепокоїлися б і собі. Вся ваша колекція стала б підозрілою". Повторюю, ви не колекціонер, пане Мегре. Ви не можете навіть собі уявити, яким ударом для мене була ця історія. Потім Голлан прийшов до мене знову. Якось він мені сказав, що знайшов автора підробки, геніального хлопчину, за його словами, зугарного наслідувати будь-кого від Мане до Ренуара чи Фламінка.

— Ваша жінка була при цій розмові?..

— Я вже не пригадую. Можливо, я сам сказав їй про це пізніше. Можливо, вона умовила мене пристати на те, що мені пропонували. Можливо, я й сам на це погодився б. Усі знають, що я багатий, та всяке багатство — річ відносна. Коли я міг дозволити собі купити деякі картини, то моїх коштів не вистачало, щоб купити інші, хоч і траплялася нагода. Ви мене розумієте?

— Наскільки я розумію, від вас вимагалося, щоб деякі фальшиві картини пройшли через ваші руки, бо тоді вже ніхто це сумніватиметься в їхній автентичності.

— Приблизно так. Я вивішував одну чи дві підробки поміж моїх справжніх картин і…

— Стривайте! Коли вас познайомили з Палестрі?

— За місяць чи два після того. На той час я вже встиг продати через посередництво Голлана дві його картини. Голлан знаходив для них покупців переважно серед південноамериканських аматорів або збував до маловідомих музеїв… Палестрі завдавав йому чимало клопоту, бо цей божевільний геній до того ж сексуальний маніяк. Ви здогадалися про це, коли побували в його кімнаті, хіба ж не так?

— Я почав це розуміти, коли побачив вашу жінку в малярні з пензлем у руці.

— Ми сподівалися, що той маскарад нас урятує.

— А яким чином і коли ви довідалися, що за вашим будинком наглядають?

— Я цього не помічав. Мені сказав Гобсон.

— Виходить, Гобсон знову увійшов у життя вашої дружини?

— О, ви знаєте навіть це. Обоє присягалися, що ні. Гобсон був приятелем Голчана. Це він десь розшукав Палестрі. Ви стежите за тим, що я кажу?

— Так…

— Одне слово, я став жертвою обставин. Я погодився, щоб він працював у мене в малярні, де нікому не спало б на думку його шукати. Спав він у тій комірчині, яку ви бачили. Він був згодний не виходити зовсім, з тією умовою, щоб його забезпечували жінками. Малярство та жінки — це були дві його пристрасті.

— Мені розповідали, що він малював як навіжений.

— Це правда. Перед ним ставили дві-три картини якогось визначного художника. Він якийсь час крутився біля них, як матадор навколо бугая, а за кілька днів, ба навіть годин з-під його пензля виходило полотно, за своєю манерою та технікою таке схоже на оригінали, що ніхто не міг запідозрити підробки. Але як пожилець він був дуже неприємний.

— Через свої вимоги щодо жінок?

— І також через свою грубість. Навіть до моєї жінки.

— Ви певні, що він обмежувався самою грубістю?

— Коли між ними щось і було, то мені краще про це не знати. Можливо. Ви бачили той портрет, який він кількома штрихами намалював на стіні? Однієї пристрасті, пане Мегре, для людини вже забагато, тож я обмежився своєю пристрастю до колекціонування живопису і дечого домігся в цій галузі… І треба ж було мені зустрітися з Міреллою! А втім, це не її провина. Що ж це ви в мене ще питали?.. Ага! Хто встановив, що за нами стежать? Одна жінка, імені якої я вже не пригадую. Вона працює танцюристкою в нічному кабаре на Єлісейських Полях, де робить стриптиз. Якось Лючіа привіз її для Палестрі. А наступного дня вона зателефонувала до Лючіа і сказала, що, коли вона вийшла з мого дому, до неї підійшов якийсь кумедний чолов'яга і почав ставити всякі запитання. Відтоді Лючіа і Стен установили нагляд за моїм будинком. І помітили, що увечері, якийсь невеличкий на зріст і абияк одягнутий чолов'яга бродить по авеню Жюно. Пізніше вони знову бачили, як він заходив з молодою дівчиною до будинку навпроти. Він сидів потемки біля вікна, гадаючи, що його ніхто не бачить. Але весь час палив; із моїх вікон у бінокль було видно кінчик його сигарети.

— І ніхто не здогадався, що він з поліції?

— Стен Гобсон вважав, що, якби йшлося про поліцію, то чергові мінялися б. А це був завжди той самий. Тож Стен вирішив, що він належить до якоїсь іншої банди, яка стежить за нами, щоб потім краще шантажувати. Було вирішено, що Палестрі треба вивезти з мого дому. Лючіа та Гобсон учора це зробили, скориставшися з машини Голлана.

— Певна річ, останній знав про це?

— Палестрі не хотів вибиратися, бо був переконаний, що, використавши його протягом року, ми вирішили його вбити. Довелося стукнути його по голові, бо він почав роздягатися. Але він устиг викинути свої туфлі та шкарпетки до саду.

— Ви були при цьому присутні?

— Ні.

— А ваша жінка?

— Що ви! Ми чекали, поки його відвезуть, щоб навести лад у малярні та його комірчині. Ще напередодні Стен вивіз його мольберт з незакінченою картиною.

— Під Ван-Гога?

— Ні, під Мане. Але, повірте мені, якщо тільки ви ще можете мені вірити, нічого я не знав про їхній намір убивати вашого інспектора. Я зрозумів це лиш тоді, як почув постріли.

Запала тривка тиша.