Зимова казка - Сторінка 6
- Вільям Шекспір -
Я не в цьому
Твого провину бачу. В чім вона —
Й сказати важко. Крикніть ви, панове:
"О горе!" Королева, королева! —
Найліпша, найдорожча із людей
Померла, і покара не спіткала
Убивці!
1-й вельможа
Хай боронять небеса!
Не може бути!
Поліна
Присягаюсь, правда!
Вона померла. Подивіться йдіть,
Коли не вірите мені. Якби ви
Змогли їй повернути червінь вуст,
І блиск очей, і тіла теплоту,
До вас, як до богів би, я молилась.
Тобі ж, тиране, не відмить довіку
Душі своєї. Надто вже важкий
Тягар гріхів несеш ти, щоб гризоти
Сумління скинути його могли.
Для тебе є один лиш вихід — відчай.
Хай десять тисяч років на колінах
Благають голі, босі та голодні
На скелях крижаних собі прощення, —
Боги й тоді у твій не глянуть бік.
Леонт
О, говори! Ти ще не все сказала.
Нехай усі слова найгірші скажуть —
Я заслужив їх.
1-й вельможа
Досить, не кажи
Нічого більше. Хай уже там як,
Ти гріх взяла на душу: надто гострі
Твої слова.
Поліна
Прошу мене простити.
Я завжди каюся, як усвідомлю
Гріхи свої. На жаль, мене далеко
Жіноча вдача завела. У серце
Його ця звістка вразила. Проте
Як лихо непоправне, то його
Скорбота не відмінить. І тому
До скарг моїх жалю не додавайте.
Я кару заслужила, нагадавши
Про те, що слід забути. Мій владарю,
Простіть безумну жінку, що любила
Покійну королеву, — знов дурниця!..
Я не скажу ні слова ні про неї,
Ні про дітей, не нагадаю вам,
Про чоловіка власного, що теж
Загинув. Тож зберіть свою всю мужність,
А я мовчатиму.
Леонт
Вже краще правду
Від тебе чути, ніж слова жалю.
Веди мене, прошу, до королеви
Й до сина. Ми покладемо обох
В одну могилу, і надгробний напис
На вічний сором мій усім розкаже
Про смерті їхньої причину. Я ж
Щодня приходитиму до каплиці,
Де спочиватимуть вони, і ревно
Ридатиму над ними, щоб знайти
Утіху в горі. Доки стане сили,
Обов'язок виконувати буду.
Веди ж мене до. тих моїх печалей.
Виходять.
Сцена 3
Богемія. Пустельне узбережжя.*
Входять Антіґон з немовлям і моряк.
Антіґон
Ти певен, що приплив наш корабель
До берегів богемської пустелі?
Моряк
Аякже, пане. Тільки я боюсь,
Що ми пристали у недобрий час,
Бо небо нам віщує бурю, наче
Боги на нас розгнівались і люто
Згори пильнують.
Антіґон
Хай здійсниться їхня
Священна воля! Йди на корабель,
А я тебе покличу за хвилину.
Моряк
Покваптеся й не йдіть у глиб країни,
Бо може скоро злива розпочатись,
Та й диких звірів, кажуть, тут чимало.
Антіґон
Іди собі, піду я за тобою.
Моряк
Я радий, що збулися ми турбот.
(Виходить)
Антіґон
Дитя нещасне, чув я, хоч не вірив,
Що душі мертвих можуть нам являтись.
Як правда це — твоя покійна мати
Явилася мені цієї ночі,
Бо ще ніколи сон такий подібний
Не був до дійсності. До мене жінка
Ішла з похиленою головою...
Вмістилища скорботи ще не бачив
Прекрасного такого. Вся у білім
До мене, наче святість, підійшла,
Вклонилась тричі — і хотіла вже
Заговорити, тільки очі враз
Перетворились на джерела сліз.
Та, поборовши врешті хвилювання,
Вона сказала: "Добрий Антіґоне,
Тобі супроти волі люта доля
Велить моє нещасне немовлятко
Звести зі світу. Не ламай присяги:
В Богемії пустельних місць чимало,
Де можеш плачучи його лишити
Так само у сльозах. Моя дитина
Лишиться там, і я її утрачу.
Тому назви Утратою дитя.
За те, що наш король тебе примусив
Вчинити так жорстоко, не побачиш
Дружини більше". І з гірким риданням
Вона в повітрі наче розчинилась.
Спочатку я злякавсь, а трохи згодом
Збагнув, що то не сон, а щира правда.
Безглузді сни усі, а цей мене
Враз полонив. Я певен: Герміона
Померла, Аполлон велить, оскільки
Це справді Поліксенове дитя,
Його лишити в батьковому краї,
Щоб вижило чи вмерло. Ах, живи,
Маленький пуп'янку.
(Кладе немовля, а біля нього — сувій пергаменту)
Лежи отут,
А тут написано усе про тебе.
(Кладе скриньку)
Аби тебе поставити на ніжки,
Ця дещиця залишиться для тебе.
От-от зірветься буря. Безталанне,
Ти за провину матері своєї
Приречене тепер поневірятись!
Я плакати не вмію, тільки серце
Кривавиться мені. Яке прокляття
Мене примусило все це зробити?
Бо заприсягся королю! Прощай!
В очах темніє. Ох, тверду колиску
Ти матимеш. Ніколи я не бачив,
Щоб небо почорніло так удень.
Звірячий рев! На корабель хутчій!
Женеться... я пропав навіки!
(Переслідуваний ведмедем, виходить)
Входить старий пастух.
Пастух
Я так міркую, що краще було б, якби між десятьма й двадцятьма трьома роками та не було б нічого, або ще краще, якби всю молодість можна було проспати, бо в цей час тільки й роблять, що надимають животи дівкам, насміхаються над старими, крадуть та б'ються... По-слухай-но мене! Якому дурневі спало б на думку полювати під таку погоду, крім отих запальних голів десь у дев'ятнадцять — двадцять два роки? Наполохали двох моїх найкращих овечок, ті десь забігли, і я боюся, що вовк знайде їх швидше, ніж господар. Коли їх десь і знайдеш, то хіба на березі моря — скубуть собі плющ. Поможи мені, боже, знайти їх!
(Помічає немовля)
Що ж, на здоров'я їм!.. Але що я тут бачу! Милостивий боже, це ж дитинка! Маленька, ще й гарненька! Чиє ж воно: боже чи людське? Справді, гарне дитя. Але я певен, що тут замішався чийсь гріх. Я не дуже письменний, а проте тут наче написано, ще й великими літера-ми, що якась пані согрішила. Де б вона не слугувала собою, — чи десь на сходах, чи на скрині, чи в дверях, певно, їй там було тепліше, ніж тобі отут, бідненьке! Заберу я його до себе, а то ще пропаде. Та й син мій от-от з'явиться: це ж він гукав щойно. Гей! Гей!
Блазень
Агов! Агов!
Пастух
А, ти вже тут? Хочеш побачити щось, про що розповідатимуть, навіть коли ти гнитимеш у землі?
Входить блазень.*
Що тобі, хлопче?
Блазень
О, я бачив два такі видовища,— одне на землі, друге на морі. Але нема чого розводитися про море, бо гляньте, що робиться на не-бі. Між ним і землею не просунути й шила.
Пастух
Та що ж там сталося, хлопче?
Блазень
Якби ви змогли побачити, як море гнівається, як воно розходи-лось, як воно кидається на берег! Та не це головне. О, бідні люди, як же вони кричали, як гукали "Рятуйте!". Їх то видно було, то не видно. То корабель, здавалося, ось-ось проб'є щоглою місяць, а за хвилину по тому його цілком укрило шумовиння та бризки, неначе корок, ки-нутий у бочку. А потім я побачив, як на суходолі ведмідь викручував чоловікові лопатку, а він гукав мене на допомогу й кричав, що зветь-ся Антіґоном і що він дворянин. Та покінчімо вже з кораблем — тре-ба було бачити, як море його поглинуло, та як же вони волали перед тим, бідахи, а море знущалося з них, і як той нещасний дворянин ре-вів, коли ведмідь над ним збиткувався, і як вони обидва ревли, ще го-лосніше за море та бурю!
Пастух
Спаси й заступи! Коли ж це було, хлопче?
Блазень
Та оце щойно! Відтоді я ще й оком не змигнув. Ті ще не захоло-ли під водою, а ведмідь іще не доснідав тим дворянином. Те все ще не скінчилося!
Пастух
Був би я поруч, я б допоміг старому.
Блазень
Чому вас не було біля корабля, щоб допомогти йому? Але ваше добросердя не мало б на що спертися.
Пастух
Сумні діла, дуже сумні! Але глянь-но сюди, хлопче, нехай тебе бог благословить. Ти бачив людей, що вмирали, а я натрапив на не-мовля, яке щойно народилось. Ось кого ти маєш побачити! Глянь, хрещальне вбрання просто для дитини з палацу. А це ти бачив?
(Показує на скриньку)
Візьми, хлопче, візьми й розкрий. Ану, погляньмо: колись мені на-пророчено, ніби феї дадуть мені багатство. Оцю дитину вкрали й під-кинули феї. Відкрий-но скриньку. Що там усередині, хлопче?
Блазень
(відкриваючи скриньку)
Ваша старість купатиметься в золоті! Якщо гріхи молодості вже вам простилися, то можете грішити знову на здоров'я! Тут золото, самісіньке щире золото.
Пастух
Ясно, це золото фей, мій хлопче. Збери його докупи й добре тримай. Додому навпрошки! Нам таки всміхнулась доля, і, щоб не втратити свого щастя, треба язика за зубами тримати.* Залишмо овець і мерщій навпрошки додому.
Блазень
Ідіть самі з вашими знахідками. А я піду погляну, чи ведмідь уже покинув дворянина та що саме він йому від'їв. Ведмеді люті ли-ше тоді, коли голодні. Якщо там лишилося щось від дворянина, я те поховаю.
Пастух
Добре! Якщо по тих рештках тобі вдасться розпізнати, хто саме тут був, покличеш мене, щоб і я побачив.
Блазень
Аякже, покличу. А ви поможете мені закопати його.
Пастух
Це справді щасливий день, мій хлопче, і в цей
день ми робитимемо добре діло.
Виходять.
ДІЯ ЧЕТВЕРТА
Сцена 1
Входить Час у ролі Хору.*
Час
Не всякому я люб, та всіх держу:
Захочу — знищу, схочу — збережу.
Для добрих і лихих — печаль і втіха,
І виплоджу, і розвінчаю лихо.
Я — Час, несу веселі і скорботні дні,
Хай буде тут дозволено мені
На всю потужність розгорнути крила.
Не дорікайте, що могутня сила
Тих крил перенести спроможна враз
Вперед аж на шістнадцять років вас.
Я маю владу— можу за годину
Життя людей змінити докорінно,
Одним лиш доторком крила зламавши
Закони, дані начебто назавше.
Я бачив у віків прадавній млі
Закон, що встановився на Землі,
Змело його в одвічну чорну яму —
І з нинішнім те станеться так само.
Притьмарю я сучасності свічадо —
Роботу цю роблю я завжди радо.
Тепер годинник я переверну,
І ви, немов прокинувшись зі сну,
Побачите Богемію навкруг
(Тим часом, як Леонт, наш давній друг,
Відлюдником з тяжкого лиха став).
Згадайте принца — я його назвав
Раніше. Флорізель його ім'я.
Утрата ж, маю вам сказати я,
Вже виросла і стала дуже гарна.
Що з нею буде, — не питайте марно.
Мені не вільно вам про те сказати:
Вузли мені належить розв'язати.
Тож будьте, як довірливе дитя,
А ми вам тут покажемо життя.
(Виходить)
Сцена 2
Богемія. Палац Поліксена.
Входять Поліксен і Камілло.
Поліксен
Прошу тебе, мій добрий Камілло, не вимагай цього від мене. Якщо я не виконаю твого прохання, то захворію. А коли виконаю, то помру.
Камілло
Вже п'ятнадцять років,* як я не бачив батьківщини. І хоч я увесь цей час дихав повітрям чужини, я бажаю скласти мої кістки в рідному краю. До того ж мій володар, король, охоплений каяттям, просить мене повернутись, і я, хоч це, може, звучить похвальбою, можливо, зняв би з нього частину тягаря його скорботи. І це так само спонукає мене до від'їзду.
Поліксен
Якщо ти мене любиш, Камілло, не відмовляй мені в усіх твоїх послугах.
Твого провину бачу. В чім вона —
Й сказати важко. Крикніть ви, панове:
"О горе!" Королева, королева! —
Найліпша, найдорожча із людей
Померла, і покара не спіткала
Убивці!
1-й вельможа
Хай боронять небеса!
Не може бути!
Поліна
Присягаюсь, правда!
Вона померла. Подивіться йдіть,
Коли не вірите мені. Якби ви
Змогли їй повернути червінь вуст,
І блиск очей, і тіла теплоту,
До вас, як до богів би, я молилась.
Тобі ж, тиране, не відмить довіку
Душі своєї. Надто вже важкий
Тягар гріхів несеш ти, щоб гризоти
Сумління скинути його могли.
Для тебе є один лиш вихід — відчай.
Хай десять тисяч років на колінах
Благають голі, босі та голодні
На скелях крижаних собі прощення, —
Боги й тоді у твій не глянуть бік.
Леонт
О, говори! Ти ще не все сказала.
Нехай усі слова найгірші скажуть —
Я заслужив їх.
1-й вельможа
Досить, не кажи
Нічого більше. Хай уже там як,
Ти гріх взяла на душу: надто гострі
Твої слова.
Поліна
Прошу мене простити.
Я завжди каюся, як усвідомлю
Гріхи свої. На жаль, мене далеко
Жіноча вдача завела. У серце
Його ця звістка вразила. Проте
Як лихо непоправне, то його
Скорбота не відмінить. І тому
До скарг моїх жалю не додавайте.
Я кару заслужила, нагадавши
Про те, що слід забути. Мій владарю,
Простіть безумну жінку, що любила
Покійну королеву, — знов дурниця!..
Я не скажу ні слова ні про неї,
Ні про дітей, не нагадаю вам,
Про чоловіка власного, що теж
Загинув. Тож зберіть свою всю мужність,
А я мовчатиму.
Леонт
Вже краще правду
Від тебе чути, ніж слова жалю.
Веди мене, прошу, до королеви
Й до сина. Ми покладемо обох
В одну могилу, і надгробний напис
На вічний сором мій усім розкаже
Про смерті їхньої причину. Я ж
Щодня приходитиму до каплиці,
Де спочиватимуть вони, і ревно
Ридатиму над ними, щоб знайти
Утіху в горі. Доки стане сили,
Обов'язок виконувати буду.
Веди ж мене до. тих моїх печалей.
Виходять.
Сцена 3
Богемія. Пустельне узбережжя.*
Входять Антіґон з немовлям і моряк.
Антіґон
Ти певен, що приплив наш корабель
До берегів богемської пустелі?
Моряк
Аякже, пане. Тільки я боюсь,
Що ми пристали у недобрий час,
Бо небо нам віщує бурю, наче
Боги на нас розгнівались і люто
Згори пильнують.
Антіґон
Хай здійсниться їхня
Священна воля! Йди на корабель,
А я тебе покличу за хвилину.
Моряк
Покваптеся й не йдіть у глиб країни,
Бо може скоро злива розпочатись,
Та й диких звірів, кажуть, тут чимало.
Антіґон
Іди собі, піду я за тобою.
Моряк
Я радий, що збулися ми турбот.
(Виходить)
Антіґон
Дитя нещасне, чув я, хоч не вірив,
Що душі мертвих можуть нам являтись.
Як правда це — твоя покійна мати
Явилася мені цієї ночі,
Бо ще ніколи сон такий подібний
Не був до дійсності. До мене жінка
Ішла з похиленою головою...
Вмістилища скорботи ще не бачив
Прекрасного такого. Вся у білім
До мене, наче святість, підійшла,
Вклонилась тричі — і хотіла вже
Заговорити, тільки очі враз
Перетворились на джерела сліз.
Та, поборовши врешті хвилювання,
Вона сказала: "Добрий Антіґоне,
Тобі супроти волі люта доля
Велить моє нещасне немовлятко
Звести зі світу. Не ламай присяги:
В Богемії пустельних місць чимало,
Де можеш плачучи його лишити
Так само у сльозах. Моя дитина
Лишиться там, і я її утрачу.
Тому назви Утратою дитя.
За те, що наш король тебе примусив
Вчинити так жорстоко, не побачиш
Дружини більше". І з гірким риданням
Вона в повітрі наче розчинилась.
Спочатку я злякавсь, а трохи згодом
Збагнув, що то не сон, а щира правда.
Безглузді сни усі, а цей мене
Враз полонив. Я певен: Герміона
Померла, Аполлон велить, оскільки
Це справді Поліксенове дитя,
Його лишити в батьковому краї,
Щоб вижило чи вмерло. Ах, живи,
Маленький пуп'янку.
(Кладе немовля, а біля нього — сувій пергаменту)
Лежи отут,
А тут написано усе про тебе.
(Кладе скриньку)
Аби тебе поставити на ніжки,
Ця дещиця залишиться для тебе.
От-от зірветься буря. Безталанне,
Ти за провину матері своєї
Приречене тепер поневірятись!
Я плакати не вмію, тільки серце
Кривавиться мені. Яке прокляття
Мене примусило все це зробити?
Бо заприсягся королю! Прощай!
В очах темніє. Ох, тверду колиску
Ти матимеш. Ніколи я не бачив,
Щоб небо почорніло так удень.
Звірячий рев! На корабель хутчій!
Женеться... я пропав навіки!
(Переслідуваний ведмедем, виходить)
Входить старий пастух.
Пастух
Я так міркую, що краще було б, якби між десятьма й двадцятьма трьома роками та не було б нічого, або ще краще, якби всю молодість можна було проспати, бо в цей час тільки й роблять, що надимають животи дівкам, насміхаються над старими, крадуть та б'ються... По-слухай-но мене! Якому дурневі спало б на думку полювати під таку погоду, крім отих запальних голів десь у дев'ятнадцять — двадцять два роки? Наполохали двох моїх найкращих овечок, ті десь забігли, і я боюся, що вовк знайде їх швидше, ніж господар. Коли їх десь і знайдеш, то хіба на березі моря — скубуть собі плющ. Поможи мені, боже, знайти їх!
(Помічає немовля)
Що ж, на здоров'я їм!.. Але що я тут бачу! Милостивий боже, це ж дитинка! Маленька, ще й гарненька! Чиє ж воно: боже чи людське? Справді, гарне дитя. Але я певен, що тут замішався чийсь гріх. Я не дуже письменний, а проте тут наче написано, ще й великими літера-ми, що якась пані согрішила. Де б вона не слугувала собою, — чи десь на сходах, чи на скрині, чи в дверях, певно, їй там було тепліше, ніж тобі отут, бідненьке! Заберу я його до себе, а то ще пропаде. Та й син мій от-от з'явиться: це ж він гукав щойно. Гей! Гей!
Блазень
Агов! Агов!
Пастух
А, ти вже тут? Хочеш побачити щось, про що розповідатимуть, навіть коли ти гнитимеш у землі?
Входить блазень.*
Що тобі, хлопче?
Блазень
О, я бачив два такі видовища,— одне на землі, друге на морі. Але нема чого розводитися про море, бо гляньте, що робиться на не-бі. Між ним і землею не просунути й шила.
Пастух
Та що ж там сталося, хлопче?
Блазень
Якби ви змогли побачити, як море гнівається, як воно розходи-лось, як воно кидається на берег! Та не це головне. О, бідні люди, як же вони кричали, як гукали "Рятуйте!". Їх то видно було, то не видно. То корабель, здавалося, ось-ось проб'є щоглою місяць, а за хвилину по тому його цілком укрило шумовиння та бризки, неначе корок, ки-нутий у бочку. А потім я побачив, як на суходолі ведмідь викручував чоловікові лопатку, а він гукав мене на допомогу й кричав, що зветь-ся Антіґоном і що він дворянин. Та покінчімо вже з кораблем — тре-ба було бачити, як море його поглинуло, та як же вони волали перед тим, бідахи, а море знущалося з них, і як той нещасний дворянин ре-вів, коли ведмідь над ним збиткувався, і як вони обидва ревли, ще го-лосніше за море та бурю!
Пастух
Спаси й заступи! Коли ж це було, хлопче?
Блазень
Та оце щойно! Відтоді я ще й оком не змигнув. Ті ще не захоло-ли під водою, а ведмідь іще не доснідав тим дворянином. Те все ще не скінчилося!
Пастух
Був би я поруч, я б допоміг старому.
Блазень
Чому вас не було біля корабля, щоб допомогти йому? Але ваше добросердя не мало б на що спертися.
Пастух
Сумні діла, дуже сумні! Але глянь-но сюди, хлопче, нехай тебе бог благословить. Ти бачив людей, що вмирали, а я натрапив на не-мовля, яке щойно народилось. Ось кого ти маєш побачити! Глянь, хрещальне вбрання просто для дитини з палацу. А це ти бачив?
(Показує на скриньку)
Візьми, хлопче, візьми й розкрий. Ану, погляньмо: колись мені на-пророчено, ніби феї дадуть мені багатство. Оцю дитину вкрали й під-кинули феї. Відкрий-но скриньку. Що там усередині, хлопче?
Блазень
(відкриваючи скриньку)
Ваша старість купатиметься в золоті! Якщо гріхи молодості вже вам простилися, то можете грішити знову на здоров'я! Тут золото, самісіньке щире золото.
Пастух
Ясно, це золото фей, мій хлопче. Збери його докупи й добре тримай. Додому навпрошки! Нам таки всміхнулась доля, і, щоб не втратити свого щастя, треба язика за зубами тримати.* Залишмо овець і мерщій навпрошки додому.
Блазень
Ідіть самі з вашими знахідками. А я піду погляну, чи ведмідь уже покинув дворянина та що саме він йому від'їв. Ведмеді люті ли-ше тоді, коли голодні. Якщо там лишилося щось від дворянина, я те поховаю.
Пастух
Добре! Якщо по тих рештках тобі вдасться розпізнати, хто саме тут був, покличеш мене, щоб і я побачив.
Блазень
Аякже, покличу. А ви поможете мені закопати його.
Пастух
Це справді щасливий день, мій хлопче, і в цей
день ми робитимемо добре діло.
Виходять.
ДІЯ ЧЕТВЕРТА
Сцена 1
Входить Час у ролі Хору.*
Час
Не всякому я люб, та всіх держу:
Захочу — знищу, схочу — збережу.
Для добрих і лихих — печаль і втіха,
І виплоджу, і розвінчаю лихо.
Я — Час, несу веселі і скорботні дні,
Хай буде тут дозволено мені
На всю потужність розгорнути крила.
Не дорікайте, що могутня сила
Тих крил перенести спроможна враз
Вперед аж на шістнадцять років вас.
Я маю владу— можу за годину
Життя людей змінити докорінно,
Одним лиш доторком крила зламавши
Закони, дані начебто назавше.
Я бачив у віків прадавній млі
Закон, що встановився на Землі,
Змело його в одвічну чорну яму —
І з нинішнім те станеться так само.
Притьмарю я сучасності свічадо —
Роботу цю роблю я завжди радо.
Тепер годинник я переверну,
І ви, немов прокинувшись зі сну,
Побачите Богемію навкруг
(Тим часом, як Леонт, наш давній друг,
Відлюдником з тяжкого лиха став).
Згадайте принца — я його назвав
Раніше. Флорізель його ім'я.
Утрата ж, маю вам сказати я,
Вже виросла і стала дуже гарна.
Що з нею буде, — не питайте марно.
Мені не вільно вам про те сказати:
Вузли мені належить розв'язати.
Тож будьте, як довірливе дитя,
А ми вам тут покажемо життя.
(Виходить)
Сцена 2
Богемія. Палац Поліксена.
Входять Поліксен і Камілло.
Поліксен
Прошу тебе, мій добрий Камілло, не вимагай цього від мене. Якщо я не виконаю твого прохання, то захворію. А коли виконаю, то помру.
Камілло
Вже п'ятнадцять років,* як я не бачив батьківщини. І хоч я увесь цей час дихав повітрям чужини, я бажаю скласти мої кістки в рідному краю. До того ж мій володар, король, охоплений каяттям, просить мене повернутись, і я, хоч це, може, звучить похвальбою, можливо, зняв би з нього частину тягаря його скорботи. І це так само спонукає мене до від'їзду.
Поліксен
Якщо ти мене любиш, Камілло, не відмовляй мені в усіх твоїх послугах.