Злочин і кара

Ви читаєте єдиний існуючий переклад твору "Злочин і Кара" Достоєвського українською мовою. Перекладач: М. Подолинський. Твір подається "як є", згідно виданню 1927-го року. Сучасний правопис української мови суттєво відрізняється, будьте уважні!

Ф. М. ДОСТОЄВСЬКИЙ

ВИНА І КАРА

ПОВІСТЬ

в шести частях з епільоґом

((Переклад з російського)

ТОМ І.

ЧАСТЬ ПЕРША. I.

В початку липня, в надзвичайно жарку пору, під вечер, один молодий чоловік вийшов із своєї комірки, котру від-наймав з другої руки при С-м переулку, на вулицю, і звільненька, мов би в нерішимости, пустився до К-го мосту.

Він щасливо уникнув стрічі з своєю господинею на сходах. Комірка його находилась під самою крівлею високого пятиповерхового дому і подобала радше на шафу, чим на кватиру, Господиня-ж його, у котрої він наймав отсю кімнатку з обідом і прислугою, поміщалась о одні сходи низше, в окремій кватирі, і кождий раз при виході на вулицю йому конечно було треба переходити мимо її кухні, що майже заєдно була отворена на остіж на сходи. І кождий раз молодому чоловікови при отсім переході чинилось якось хоробливо-лячно, котрого то чувства він, стидався і від котрого хмурився. Він був задовжений по самі уха у господині і боявся з нею стрічатися.

Не те, щоб він був такий, трусливий або чудак, цілком навіть противно; але від якогось часу він був в роздразненім і напруженім стані, похожім на гіпохондрію. Він до тої степени понурився в собі і відчужився від всіх, що боявся навіть кождої стрічі, не тілько стрічі з господинею. Він був задавлений бідністю; але навіть гірке положення перестало в послідні часи дошкуляти йому. Буденними справами своїми він цілком перестав і не хотів заниматись. Ніякої господині на ділі він не боявся, що би та й не задумувала проти него. Але остановлятись на сходах, слухати усяких теревенів про усю ту скучну буденщину, до котрої йому ніякого діла, усі ті напасти за заплату, угрози, жалі, і притім самому викручуватись, звинятись, кривити душею, — ні, радше вже промкнутись як-небудь кіткою по сходах і втечи, щоб ніхто не бачив.

А все-ж таки на сей раз страх перед стрічею з своєю вірителькою аж і його самого поразив, коли найшовся на вулиці.

— На яке діло хочу покуситись і в той сам час яких марниць боюся! — подумав він з дивною усмішкою. — Гм ... Так, усе в руках чоловіка, і усе те він мимо носа пропустить, єдино тільки задля трусости... се вже аксіома... Цікава річ, чого люде більш всего бояться? Нового кроку, нового власного слова вони більш всего бояться... Та втім, я надто богато балакаю. Тому-то і нічого не роблю, що балакаю. Та хто зна', бути може і так: длятого балакаю, бо нічого не роблю. Се я в отсей послідний місяць вивчився балагурити з самим собою, лежачи цілими добами в куті і роздумуючи ... про Царя Гороха. Ну чого-ж я тепер іду? Або-ж я спосібний на се? Або-ж се направду задумане? Зовсім не направду. Так задля фантазії сам себе тішу; забавочка! Так, справді що забавочка!

На вулиці була страшна горяч, до того ще духота, тиск, всюди вапно, руштовання, цегла, пил і тая особливша літня вонь, так добре звісна кождому Петербуржцеви, що не має можности нанята літник, — все те разом неприємно потрясло і без того вже розстроєні нерви молодця. Незносний же сопух із шинків, котрих в тій части міста незмірна сила і пя-ниці, що стрічались леда хвиля — хоч се був буддень, — доповняли відражаючий і сумний кольорит картини. Чувство мрайного омерзіння промкнулось на хвилинку по тонких чертах молодого чоловіка. А треба знати, він був незвичайно гарний собою, з прекрасними темними очима, темно-русявий, ростом висше середнього, стрункий і складний. Але швидко він попав начеб в глубоку задуму та, вірнійше сказати, начеб в якесь забуття і пішов вже не бачучи нічого, що чинилось кругом него, тай не бажаючи бачити. Зрідка лиш воркотів він щось там про себе в наслідок своєї при-вички до монольоґів, до котрої що лиш сам собі признався. В отсю хвилю він і сам помічав, що мисли його на часі плентаються і що він вельми ослаблений: другий день він вже майже зовсім нічого не їв.

Він був до того зле одягнений, що другий, навіть і при-вичний чоловік не радо рішивсяб в день виходити в таких лахах нк вулицю, хотяй часть міста була така, що убором тут годі було зачудувати когонебудь. Близкість Сінної, велика сила шинків і переважне цехове та ремісниче населення, збите в отсих осередочних петербурських вулицях і переулках, пестрили иноді загальну панораму такими людцями, що неприродно було би і дивуватись при стрічі з незнати яким костюмовим чудовищем. Але стілько злобнії погорди вже нагромадилось в душі молодого чоловіка, що мимо всеї своєї, часами аж надто молодої дразливости, він ні трошки не соромився своїх лахів на вулиці.

Инакше малася річ при стрічі зі знакомими, або з колишніми товаришами, з котрими загалом він не любив стрічатись ... А все-ж таки, коли оден пяниця, котрого не знати длячого і куди перевозили в отсю хвилю вулицею в великім, пустім возищи, запряженім великанською тягаровою конякою, крикнув йому несподівано, переїзджаючи: "Ей ти, німецький капелюшнику!" — і зареготався на все горло, показуючи на него рукою, молодий чоловік як стій зупинився і судорожно схопився за свій капелюх. Капелюх се був високий, круглий, шовковий, але цілком вже переношений, зовсім рудий, витертий і замарганий, з обірваними крисами і в найпо-ганійший спосіб похилений на бакир. Але не сором, а зовсім инше чувство, похоже навіть на переляк, огорнуло його.

— Я так і знав! — воркотів він занепокоєний; — я так і думав. Се вже гірше всего! Ось така перша лучша марниця, будь яка найнікчемнійша дрібниця весь замисл може попсувати! Дійсно, надто впадаючий в око мій капелюх... Смішний, тому то і впадає в око... До моїх лахів конечно потрібна шапка, хочби старий блин будь який, а не се чудовище. Ніхто того не носить, на версту заглядять, запамя-тають... іменно по тім запамятають і ось незбитий доказ. Тут треба бути о скільки можна незамітним... Дрібниці, дрібниці, головна річ!... ось ті то дрібниці і гублять завсіди і усе.

Йти було йому небогато; він навіть знав, кілько кругів від воріт його дому: рівно сімсот-трийцять. Якось так раз він їх перечислив, коли вже надто розмаячився. Тоді-то він і сам ще не вірив сим мріям своїм і тільки дразнив себе їх беззмисною, але притягаючою сміливістю. Тепер же, місяць опісля, він вже починав дивитись инакше і, мимо всіх ооз-дражняючих монольоґів про свою безсильність і нерішимість, "беззмисну" гадку якось навіть мимохіть привик уважати вже предприємством, хотяй усе ще сам собі не вірив. Він навіть ішов тепер робити пробу свойому гіредприємству і з кождим кроком зворушення його росло чим раз більше і більше.

З завмираючим серцем і нервовою дрожею наблизився він до величезного дому, що виходив одною стіною на канал, а другою на ... у вулицю. Сей дім містив в собі самі дрібні кватири і заселений був всякими промишленниками, — кравцями, слюсарями, кухарками, ріжними Німцями, дівчатами, що жиють на вольну стопу, дрібним чиновництвом і т. д. Входячі і виходячі так і шниряли попід обома брамами і по обох подвірях дому. Тут служили три або чотири двірники*).

Молодий чоловік був вельми задоволений, що не стрі-тив ні одного з них, і незамітно метнувся бігцем зараз з воріт направо на сходи. Сходи були темні і вузкі, "чорні", але він вже усе те знав і провідав, і йому вся та обстанова подобалась: в такій темноті навіть і цікавий погляд не був небезпечний.

— Коли я вже тепер так боюсь, то що було би, колиб і справді якнебудь лучилось дшти до самого діла?... — подумав він мимохіть, піднимаючись на четвертий поверх.

Тут загородили йому дорогу відставні салдати-носиль-щ"ки, що виносили з одної кватири меблі. Він уже з давній-шого знав, що в тій кватирі жив оден Німець, чиновник, з родиною.

— Отже сей Німець тепер випроваджуєсь, і значить, на четвертім поверсі при отсих сходах і в отсїм передсінку зі-стає на якийсь час одна лиш кватира старухи занята. Се гарно... на всякий случай ..., — подумав він знов і подзвонив в кватиру старухи.

Дзвінок брязкнув слабо, мов би був зроблений з бляхи, а не з міди. В подібних дрібних кватирах таких домів майже завсігди такі дзвінки. Він вже забув звук сего дзвінка, і тепер сей особливший звук мов би відразу йому щось нагадав і ясно представив. Він так і здрігнувся, надто вже по-. слабли його нерви на сей раз.

Скоро по сім двері отворились на манісеньку щілину: властителька кімнати оглядала з щілини пришельця з оче* видним недовірєм, і тілько виднілись її полискуючі з темноти очи. Але побачивши в передсінку богато народу, вона набрала відваги і отворила зовсім. Молодий чоловік переступив через поріг в темний передпокоїк з перегородкою, за

*) Двірники — сторожі, дозірці.

котрою була манісенька кухня. Старуха стояла перед ним мовчаливо і споглядала на него запитуючо.

Була се дрібненька, худощава бабуся, літ шестидесяти, з острими і злими очками, з маленьким носом, з непокритою головою. Рідке, трохи посивіле її волосся було добре намащене маслом. На її тонкій і довгій шиї, похожій на курячу ногу, була накручена якась флянелева шмата, а на плечах, хоч було жарко, теліпалась зношена до чиста і пожовкла, кожушком підложена кацабайка. Старушка заєдно кашляла і кряхкала. Навірно молодий чоловік поглянув на неї якимсь особлившим поглядом, бо і в її очах заблисла доразу знову давнійша недовірливість.

— Раскольніков, студент, був у вас місяць тому назад,

— поспішив пробурмотіти молодий чоловік з півуклоном, нагадавши, що треба бути привітливійшим.

— Памятаю, батечку, дуже добре памятаю, що ви були,

— з натиском промовила старушка, як перше не зводячи своїх питаючих очей з його лиця.

— Так ось я, матусю... і знову, з такою самою орудкою ... — тягнув дальше Раскольніков, трохи занепокоєний і здивований недовірчивістю старухи.

— Хто знає, може вона і завсігди така, та я тоді сего не завважав, — подумав він з неприємним чувством.

Старуха помовчала, мов би надумуючись, відтак відступила на бік і вказавши на двері в світлицю, заговорила, пропускаючи гостя вперед:

— Заходіть, батюшка.

Невеличка кімнатка, в котру увійшов молодий чоловік, з жовтими обоями, ґераніями і мусліновими занавісами на вікнах, була в отсю хвилю ясно освічена заходячим сонцем.

— І тоді, здається, так само буде сонце світити!...