Злочин і кара - Сторінка 2
- Федір Достоєвський -— якось несподівано блиснуло в душі Раскольнікова і бистрим поглядом окинув він все в кімнаті, щоб по можности розвідати і запамятати місцевість. Та в кімнаті не було, нічого особлившого.
Кімнатна утвар, уся дуже стара і з жовтого дерева, складалась з дивану з здоровенними вигнутими деревляними спинками, круглого стола овальної форми перед диваном, туалети з зеркальцем між вікнами, крісел біля стін та двох-трох дешевеньких образків в жовтих рамках, що представляли німецьких панночок з пташками в руках, — ось і вся обстанова. В куті перед невеличким образом горіла лямпа-да. Все було незвичайно чистеньке; і меблі і долівка були вихарені; усе блестіло.
— Лизаветина робота, — подумав молодий чоловік. І одної пилинки годі було найти в цілій кімнаті.
— Се у злющих і старих вдовиць буває така охарність, — тягнув дальше про себе Раскольніков і з цікавістю підсунувся до муслінової занавіски ґіеред дверми, цщ вели до другої маціської кімнатки, де стояли постіль і комода старушки, і куди він ще ні разу не заглядав.
Ціле помешкання складалося з отсих двох кімнат. — — Чого вам треба? — строго промовила старушка, входячи в кімнату і уставившись як передше просто перед ним, щоби дивитись йому прямо в лице.
— Застав приніс, ось вам і він!
І він виняв з кишені старий плоскатий срібний годинник. На задній його покривці був виритий ґльоб. Ланцюшок був сталевий.
— Та треба-ж перше викупити старий застав. Ще позавчора як минув місяць.
— Я вам наріст ще за місяць доплачу; потерпіть.,,
— Та в тім моя добра воля, батечку, терпіти або річ вашу таки зараз продати.
— Кілько-ж за отсей годинник дасьте, Олено Іванівна?
— Ет, з дрянею ходиш, батечку, нічого, дивись, не варта. За перстінь вам минувшого разу два папірці дала, а воно і купити його нового у ювілєра за півтора рубля можна.
— Все-ж таки рублів чотири дайте, я викуплю, батьківський. Я невдовзі гроші дістану. /
— Півтора рубля і наріст з гори, коли хочете.
— Півтора рубля! — скрикнув молодець.
— Ваша воля. — І старуха віддала йому назад годинник. Молодий чоловік взяв його і так розізлився, що хотів вже вийти; однак зараз надумався, нагадавши, що іти більш нема куди, та що він ще і за чимсь иншим прийшов
— Давайте! — сказав він грубо.
Старуха пошукала в кишени за ключами і пішла в другу кімнату за занавіски. Молодець остався сам один посеред кімнати і цікаво прислухувався та кмітував. Чути було, як вона отворила комоду. "Здаєсь, верхня засувка", догадувавсь він. "Ключі вона, значить, в правій кишені носить.
Всі в одній купці, на сталевім ланцюшку... Між ними оден ключ найбільший, яких три рази більший від других, зубчастий, очевидно не від комоди... З сего виходить, є ще десь якась шкатула, або скриня... От що цікаве. У скринь завсігди такі ключі... Однакож, гей! яке се все нічкемне та підле..."
Старуха вернулась.
— Отже батюшка: коли по гривенничку на місяць від рубля, та за півтора рубля прийдеться мені від вас пятнай-цять копійок за місяць наперед, паноньку. Та за два давній-ші рублі від вас ще належиться мені по сему рахунку двай-цять копійок наперед. Отже разом трийцять пять. Так ^іаєте дістати тепер за ваш годинник всего рубля і пятнай-цять копійок. Ось вам і гроші.
— Що! так всего лиш рубель і пятнайцять копійок!
— Так, не инакше.
Молодий чоловік не став перечитись а взяв гроші. Він дививсь на старуху і не квапився відходити, якби йому ще хотілось щось сказати, або зробити, але якби він і сам не знав, що іменно ...
— Я вам, Олено Іванівно, може бути скоро ще одну річ понесу ... срібну ... гарненьку ... цигарницю одну.. % ось як вернусь від приятеля... — і він запнявся і замовк.
— Ну, тоді і будемо говорити, батюшка...
— Прощавайте... А ви заедно дома самі сидите, сестриці щось нема? — запитав він, яко мога найрівнодушній-ше, виходячи до передпокою.
— А вам яке до неї, батечку, діло?
— Та нічого особлившого. Я так запитав. Вже ви зараз ... Пращайте, Олено Іванівно!
Раскольніков вийшов в очевиднім занепокоєнню. Занепокоєння то чим раз більше і більше змагалось. Коли спускався долів сходами, він кілька разів аж пристанув, мов би напрасно чимсь поражений. І наконець, вже на вулиці він закликав:
— О, Боже, яке се все відражаюче! І мав же би я, мав же би #... ні, се дуреньство, се погано! — додав він рішучо. — І як отся страшна річ могла мені прийти до голови? На яку то мерзкість спосібне, однакож, серце моє! Ні, ні:, се обридливе, гидке, мерзенне!... І я цілий місяць...
Але він не міг виразити ні словами, ні викликами свого зворушення. Чувство безконечної відрази, що починало душити і каламутити його серце ще тоді, як він лиш йщов до старухи, достигло тепер таких розмірів і так ярко вияснилось, що він не знав, куди дітись від переляку свого. Він ішов по хіднику мов той пяниця, не видячи прохожих і вдаряючись з ними, і опамятався що лиш в сусідній вулиці. Розглянувшись, він завважав, що стоїть біля шинку, до котрого вхід був з хідника по ступенях вниз, в підземелля. З дверий якраз в ту хвилю виходило двох пяних, котрі піддержуючись взаїмно та ругаючи, пїднимались на вулицю.
Не надумуючись довго, Раскольніков таки зараз спустився в низ. Ніколи до сеї пори не заходив він до шинків, але тепер голова його крутилась, і надто ще пекуча спрага мучила його. Йому захотілось випити холодного пива, тим більше, що напрасну неміч свою він почасти відносив до того, що був голоден.
Він усадовився в темнім і грязнім кутику за липким столиком, попросив пива і з жадобою випив першу склянку. Таки зараз йому попустило і думки його проясніли.
— Все те пусте, — сказав він з надією, — і нічим тут було непокоїтись! Попросту фізичний рЬзстрій! Будь яка там одна склянка пива, кусень сухаря—і ось, в млі ока кріпне ум, ясніє думка, тверднуть заміри! Тьфу! Яка се нікчемність те все!...
Але мимо сего згірдного осуду життя, він глядів вже весело, мов би напрасно освободився від якогось страшного тягару, і приязно окинув очима зібраних. Однакож навіть і в отсю хвилю він мрачно відчував, що увесь сей порив до ліпшого був також хоробливнй.
В шинку на той час оставалось вже лиш мало народу. Кромі сих двох пяниць, що стрітились з ним на сходах, вслід за ними вийшла ще разом ціла шайка, чоловіків пять з одною дівкою і з гармонією. Після них стало тихо і просторо. Остались: оден підхмелений, але небогато, що сидів при пиві, з виду міщанин; товариш його, грубий, здоровенний хлопище, в сибірці і з сивою бородою, вельми онахлистаний, сей дрімав на лавці і зрідка, ні сіло, ні пало, мов би з про-соня, починав пштикати пальцями, розставивши руки на1 боки, та підкидувати верхньою частею тіла, не встаючи з лавки, причім підспівував якусь нісенітницю, силуючись пригадати стихи в роді:
Цілий рік жінці годив, Цілий рік жінці годив...
Або нараз прокинувшись знову:
По Піддячій пійшов Саою давну найшов..
Але ніхто не брав участи в його щастю; мовчазливий його товариш дивився на всі ті пориви навіть ворожо і не-довірчиво. Був тут ще оден чоловік з виду похожий щось на відставного чиновника. Він сидів окремо, перед своєю склянкою, зрідка попиваючи і роззираючись довкола. Він був мабуть також в якімсь зворушенню.
II.
Раскольніков не привик до товпи і, як вже сказано, уникав всякого товариства, особливо послідними часами. Але тепер його відразу щось потягнуло до людей. З ним чинилось щось якби нове, і разом з тим почув він якусь потребу людей. Він так зіхляв від цілого місяця сеї гризоти на самоті і мрачного роздразнення, що хоч одну хвилинку хотілось йому відітхнути в иншім світі, в якім би то не було, і мимо всеї грязи місця, він з вдоволенням найшовся тепер в шинку.
Господар шинку був в другій кімнаті, але часто входив в головну, спускаючись до неї відкись там по сходках, при чім більш всего визначались його приманливі черевики, з великими червоними відворотами. Він був в сорочці і в страшенно замарганій, чорній, атласовій камізольці, без хустки на шиї, а ціле його лице було начеб вимазане маслом, мов той зелізний замок.
За заставою, при напитках находився хлопець літ чо-тирнайцяти і був ще другий, молодший хлопчина, котрий подавав, коли чого зажадано. Перед напитками стояли квашені огірки, чорні сухарі і краяна на кусочки риба; все те воняло страх неприємно. Було так душно, що годі навіть було тут висидіти, і надто ще воздух був пересичений го-рівчаним запахом, так що видавалось, що від самого сего воздуху можна було за пять мінут стати пяним!
Бувають иноді стрічі, цілком навіть з незнакомими нам людьми, котрими ми починаємо заниматись з першого погляду якось так відразу, напрасно, скорше, заки промовимо слово. Якраз таке вражіння зробив на Раскольнікова той гість, що сидів оподаль і подобав на відставного чиновника. Молодий чоловік нераз опісля нагадував собі се перше вра-жіння і навіть приписував його предчуттю. Він безнастанно позирав на чиновника, очевидно ще і длятого, що і* сам той уперто споглядав на него, і видно було, що йому вельми хотілось почати розмову.
На других же, що находились в шинку, не поминаючи і господаря, чиновник дивився якось привично і навіть зі скукою, а рівночасно і з відтінком деякого зарозумілого легковаження, мов би на людей низшого стану і образования, з котрими нічого йому говорити. Се був чоловік літ вже звиж пятьдесять, середнього росту і кріпкого строю, під-сивілий і з великою лисиною, з віддутим від безнастанного пянства, жовтим, аж призеленковатим лицем і з набреніли-ми повіками, із-за котрих світились дрібненькі як цяточки, однакож одушевлен!, червоняві очка. Але щось в иім було дуже дивне: в погляді його світився аж мов би захват, — бути може був і змисл і ум, — але рівночасно проблискувало з него і щось в роді божевільства.
Одітий він був в старий, цілковито обідраний чорний фрак, з пообриваними ґузиками. Оден тільки держався ще сяк-так, і на него то він запинався, видимо стараючись не віддалятись від приличности. З під нанкинової камізольки виставав ковнірик, весь зімнятий, запачканий і спітнілий. Лице було виголене по чиновницьки, але давно вже, так, що вже густо засіялась сива щетина. Та і в його рухах дійсно було щось солідно-чиновничого. Однак він був неспокійний, єрошив на собі волосся і підпирав час до часу в розпуці обома руками голову, опираючи підр.іні лікті на захляпаний і липкий стіл.