Злочин і кара - Сторінка 17

Руки його були окровавлені і липкі.

Сокиру він впустив вістрєм просто в воду, схопив лежачий на вікні, на розколеній тарілці, кусок мила і став таки в ведрі вимивати собі руки. Вимивши їх, він виймив і топір, вимив зелізо, і довго, зо три мінуті, вимивав дерево, де за-крівавилось, помагаючи собі навіть милом. За тим усе обтер хустами, котрі тут сушились на мотузі, простягнутім через кухню, і потім довго, з увагою, оглядав топір при вікні. Слідів не лишилось, тільки топориско ще було мокре.

Старанно вложив він топір в петлю під пальтом. Опісля скільки позволяло світло в досить темній кухни, оглянув ще пальто, штани і черевики. Знаку на перший погляд не було ніякого; лиш на черевиках були плями. Він намочив шматку і витер черевики. Однакож він знав, що не добре оглядає, що може бути таки найдеться дещо впадаюче в очи, чого він не бачить. В задумі станув він серед кімнати. Страшна убиваюча думка родилась в нім, — думка, що він сходить з розуму і що в отсю хвилю він не в силі ні судити як слід, ні себе боронити, що цілком, бути може, не те треба-б робити, що він тепер робить...

— Боже мій! Треба втікати, втікати! — пробурмотів він і кинувся до передпокою. Але тут дожидало його таке пе-рераження, якого певно він ще ні разу не зазнав.

Він стояв, глядів і не вірив своїм очам: двері, зверхні двері, з передпокою на сходи, ті самі, в котрі він передше дзвонив і увійшов, стояли отвором, та ще на цілу долоню відхилені:-не замкнені на ключ, не засунені засувкою, увесь час, за увесь сей час! Старуха не заперла за ним, може бути з осторожности. Але Боже: адже-ж він бачив опісля Лизавету! І як міг, як міг він не догадатись, що увійшла же вона куди небудь! Адже-ж не крізь стіну.

Він метнувся до дверий і засунув засувку.

— Та ні, знов не те! Треба іти, іти ...

Він відсунув засувку, отворив двері і став слухати вниз сходів.

Довго він надслухував. Десь там далеко, надолі, напевно під ворітьми, голосно і пискливо кричали чиїсь два голоси, спорили і зневажались:

— Що се вони? ... — Він дожидав терпеливо. 9 Наконець відразу все притихло, мов би відрізав: розійшлись. Він вже хотів вийти, аж ось нараз о поверх низше з шумом отворились двері на сходи і хтось почав сходити долів, виводячи якусь нуту.

— Як се вони безнастанно гомонять! — блисло в його голові.

Він наново примкув перед собою двері і переждав. Наконець все замовкло, ні душі. Він вже зробив було крок на сходи, та ось знову почулось чиєсь нове ступання.

Се ступання озвалось дуже з далека, ще десь на самім початку сходів, але він дуже добре і виразно памятав, *що зараз від першого кроку він тоді почав чомусь там підозрівати, що се без сумніву сюди на четвертий поверх, до старухи. Чому? Чи се ступання було таке особливше, характеристичне? Кроки були тяжкі, рівні, не спішні. Ось вже він перейшов перший поверх, ось піднявся знову; чим раз чутнійше і чутнійше! Почувся тяжкий віддих входячого. От вже і третий поверх почався... Сюди! І нараз зробилося йому, мов би дослівно закостенів, мов би перебував сон, коли сниться, що доганяють, що вже близько, убити хотять, а сам мов би приріс до місця і руками повернути годі.

І наконець, коли вже гість став підниматись на четвертий поверх, що-лиш тепер він цілий відразу здрігнувся і встиг таки швидко і зручно промкнутись назад з сіней в кватиру і зачинити за собою двері. Відтак ухопив засувку, і тихо, нечутно засунув її. Інстинкт помагав йому. Покінчивши усе, він притаївся, не дихаючи, просто біля самих дверий. Незнаний гість був вже також біля дверий. Вони стояли тепер оден проти другого, як передше він проти старухи, коли двері розділяли їх а він прислухувався.

Гість кілька разів тяжко відсапнув.

— Грубий і великий, здається, — подумав Раскольніков, стискаючи топір в жмені.

В самім ділі, мов би все те снилось. Гість ухопив за дзвінок і сильно подзвонив.

Як лиш брязкнув бляшаний звук дзвінка, йому нараз привиділось, що в кімнаті щось ворушиться. Незнакомець брязкнув ще раз, ще підіждав, і нараз, в нетерплячці, із всеї сили став термосити ручку від дверий.

В перестраху дивився Раскольніков на дрогаючу в скоблі засувку і з тупою трівогою дожидав, що ось-ось і засувка зараз подасться. Дійсно, се здавалось можливим: так сильно термосили. Він було задумав притримати засувку рукою, однак тоц міг би догадатись. Голова його знов починала крутитись.

— Ось упаду! — подумав він, та незнакомий заговорив і він зараз опамятався.

— Та що вони так поглухли, чи може хто передушив їх? Прррокляті! — заревів він як з бочки. — Гей, Олено Іванівно, стара відьмо!'Лизавето Іванівно, красото неописана! Отвирайте! У, трекляті, сплять вони, чи що?

І знов розгорячуючись він разів десять раз-по-раз із всеї сили потягнув за дзвінок. Очевидно, се був чоловік повно-власний і приказуючий в сім домі.

В саму отсю хвилю коротенькі, поспішні кроки почулись недалеко на сходах. Підходив ще хтось-там. Раскольніков і не зачув зразу.

— Чи справді нема нікого? — звінко і весело закричав підійшовший, просто звертаючись до першого гостя, котрий все ще шарпав за дзвінок. — Як ся маєте, пане Кох! і

— Судячи по голосі, здається дуже молодий, — подумав Раскольніков.

— Та чорт їх знає, замок ледви не відірвав, — відповів Кох. — А ви як мене зволите знати?

— Ну ось! А позавчера в Ґамбринусі три партії з ряду виграв від вас на білярді!

— А-а-аІ...

— Так отже їх нема? Дивно. Глупо впрочім, погано. Куди би старусі виходити? У мене діло.

— Та і у мене, батюшка, діло!

— Ну, що-ж чинити? значить назад. Е-ех! а я було думав грошей дістати! — закричав молодий чоловік.

— Очевидно назад, але чого-ж замовляє? Сама мені відьма час назначила. Адже мені спішно. Та і куди, до біса, їй волочитись, не розумію? Круглий рік сидить шельма, кисне, ноги болять, а тут нараз і гуляти захотілось!

— Чи не спитати-б у двірника?

— Чого?

— Куди забралась і коли верне?

— Гм ... до біса ... спитати!... Адже-ж вона нікуди не ходить... — і він ще раз потягнув за ручку замку. — Д, сказилась би! Нічого чинити, треба іти!

— Стійте! — закричав нараз молодий чоловік, — дивіться: бачите, як двері відстають, коли потиснути?

— Ну?

— Значить, вони не зачинені на ключ, а на засувку! Чуєте, як засувка брязчить?

— Ну?

— Та як же ви не розумієте? Значить хто-небудь із них дома. Коли би всі вийшли, так зверхи ключем би заперли, а не на засувку з середини. А тут, — чуєте, як засувка брязчить? А щоби замкнутись на засувку з середини, треба бути дома, розумієте? Із всего виходить: дома сидять, та не отви-рають!

— Ба! та і в самім ділі! — закричав здивований Кох. — Так що-ж вЪни там! — І він несамовито став гримати у двері.

— Стійте! — закричав знов молодий чоловік, — не гримайте! Тут щось воно не так... Адже ви дзвонили, гри-гмали, — не відчиняють; значить, вони або обі в обмороку, або ...

— Що?

— А ось що: ходімо за двірником; нехай він їх сам розбудить.

'— Гаразд!

Оба пустились в долину.

— Стійте! Останьтесь ви тут, а я збігаю вниз за двірником.

— Та чого оставатись?

— Та чи мало чого? ...

— Та як се? ...

— Я-ж учуся на судового слідователя! Тут очевидно, о-че-ви-дно, щось воно не так! — горячо закричав молодий чоловік і бігцем пустився вниз по сходах.

Кох остався, потягнув ще раз злегка за дзвінок і той брязкнув оден удар; потім тихо, наче роздумуючи і оглядаючи, став поратись коло ручки дверий і то притягав то опускав її, щоб переконатись ще раз, що вона лиш на засувці. Відтак стогнучи, нагнувся і став зазирати в замкову дірку, але в ній з середини запханий був ключ і, розуміється, нічого не можна було бачити.

Раскольніков стояв і стискав топір. Він чисто стратив голову і маячив мов в горячці. Він готовився навіть боротись з ними, коли вони увійдуть. За той час, коли вони стукали і змовлялись, йому кілька разів хотілось покінчити усе відразу і крикнути до них із-за дверий. Іноді знов хотілось йому почати зневажати їх, дрочитись з ними, поки не отворять.

— Колиб лише скорше! — блиснуло в його голові.

Час минав, мінута, друга, — ніхто не йшов. Кох став крутитись.

— Однак до біса!... — закричав він нараз і в нетерплячці, покинувши стороження, пустився також вниз, спі-шачись і стукаючи по сходах черевиками. Кроки затихли.

— Господи, що-ж тепер чинити!

Раскольніков відсунув засувку, отворив двері, нічого не чути, і нараз, цілком вже не роздумуючи, вийшов, замкнув як міг щільно двері за собою і пустився вниз.

І він вже зійшов долі трома закрутами сходів, коли ось почувся сильний шум низше, — куди діватись! Нікуди було скритися. Він пробував навіть вернутись знову у ква-тиру.

— Гей, дідько, чорт! держи!

З криком вирвався хтось-там внизу з якоїсь кватири, і не те, що побіг, а дослівно злетів вниз долі сходами, ревучи на ціле горло:

— Митьку! Митьку! Митьку! Митьку! Митьку! Біс би тебе пірва-ав!

Крик закінчився нагальним писком; послідні звуки почулись вже на дворі; все затихло. Але в отсю саму хвилю кількох людей, говорячи голосно і часто, почали гучно підниматись горі сходами. їх було трох або чотирох. Він розпізнав дзвінкий голос молодого.

В повній розпуці пішов він їм прямо на стрічу: нехай буде що буде! Задержать, усе пропало, пропустять, також все пропало: запамятають.

Вони вже сходились; між ними оставались всего ще лиш одні сходи, — та ось нараз ратунок! О кілька ступнів від него, направо, пуста і наостіж отворена кватира, та сама кватира на другім поверсі, в котрій малювали робітники, а тепер як нарочно вийшли. Вони то напевне і вибігли перед хвилею з таким криком. Поміст свіжо вимальований, серед кімнати стоять саґаник і черепок з краскою і з квачом.

Вмиг ока всунувся він в отворені двері і причаївся за стіною, і був послідний час: вони вже стояли на самім ко-ритари. Відтак повернули вгору і перейшли мимо на четвертий поверх, голосно розмовляючи. Він переждав, вийшов на пальцях і побіг в долину.

Нікого на сходах! Під брамою також. Скоро перейшов він підїзд і повернув на ліво вулицею.

Він дуже добре знав, він досконало знав,, що вони в отсю" хвилю вже в кватирі, що дуже здивувались, видячи, що вона відімкнена, коли перед хвилинкою була зачинена, що вони вже оглядають тіла, та не мине мінути, а вони догадаються, що тут що-лищ був душегуб і встиг куди-небудь спрятатись, промкнутись мимо них, втечи: догадаються напевне і сего, що він в пустій кватирі сидів, поки вони вийшли на гору.