Злочин і кара - Сторінка 25

Я все знаю! Та втім, я знаю, що се делікатна матерія і що я осел, ти мене звини. Але що тикається глупости: як ти думаєш, адже Прасковія Павлівна цілком, брате, не така глупа, як з першого погляду можна би судити, а?

— Розуміється... — процідив Раскольніков, дивлячись в бік, все-ж таки міркуючи, що вигіднійше піддержати розмову.

— Не правда-ж? — скрикнув Разумихін, очевидно ура-дований, що йому відповіли, — мимо того однакож таки і не розумна, га? Цілковито, цілковите* несподіваний характер! Я, брате, почасти і не знаю, що думати і говорити, гублюся, впевняю тебе... Років сорок певно вже має. Вона говорить: трийцять шість і на се повне право має. Та клянусь тобі, що суджу про ню більш розумово, лиш після одної метафізики; тут, брате, у нас така загадка завязалась, нічого не розберу! Ну, та се все дурниця, а тілько вона, видячи, що ти вже не студент, що лекції і одежі в тебе нема, і що по смерти панночки їй нічого вже тебе на рідній стопі держати, нараз налякалась,, а як ти ще в добавку запхався в кут і нічого давнійшого не піддержував, вона і задумала тебе з кватири прогнати. І давно вона носилась з сим заміром, та вексля жаль стало. Крім того ще ти сам впевняв, що мати заплатить...

— Се я з підлости моєї говорив... Мати моя трохи що сама милостині не просить... а я дурив, щоб мене в хаті держали і кормили, — проговорив голоенр і виразно Раскольніков.

— Та се-ж розумно. Тільки вся штука в тім, що тут і підвернувся добродій Чебаров, надворний радник і діловий чоловік. Параня без него нічого би не видумала, вже надто стидлива; ну а діловий чоловік не стидливий і почав зараз від того, що поставив питання: чи є надія, щоб вексель сплачено? Відповідь: є, бо є така матуся, що із сто-двай-цятя-пяти-рублевої пенсії, хоч сама їсти не буде, а вже Ро-дечка свого виручить, та сестрин я така є, що за братчика і у воду пійде. На отсім то він і оперся ... Чого не лежиш тихо? Я, брате, тепер усі твої тайни провідав, не даром ти при Парани не таївся, коли ще стояв на родинній стопі, а я тепер від серця говорю... Та воно, бачиш, завсігди так буває: чесний і з серцем чоловік говорить щиро, а діловий чоловік слухає та їсть, а потім і зїсть. Ось і уступила вона сей вексельок, ніби то уплатою, сему Чебарову, а той формально за гроші упімнувся, не соромився. Хотів було я йому, як довідався про все те, так, для очищення совісти, також струю пустити, та на ту пору у нас з Паранею гармонія склалась, я і повелів цілу тую справу заткати при самім жерелі, то є поручився, що ти заплатиш. Я, брате, за тебе заручив, чуєш? Позвали Чебарова, десять цілкових йому в зуби, а папір назад, і ось честь маю його вам передати, — на слово нам тепер вірять, — ось візьміть, і наддертий мною як слід.

Разумихін виложив на стіл довжний лист; Раскольніков поглянув на него, не сказав ні слова і відвернувся до стіни. Навіть Разумихіна се озлобило.

— Бачу, брате, — промовив він через хвилину, — що я себе знову в дурні пошив. Думав було тебе розвеселити і балаканиною потішити, а, здається, тільки розсердив тебе.

— Кажеш, що тебе я не пізнавав в горячці? — запитав Раскольніков, також помовчавши з мінуту і не обертаючи голови.

— Мене, і навіть казились зі злости при сій нагоді, особливо, коли я раз Заметова привів.

—Заметова? ... письмоводителя? ... Та чого-ж його греба було тут?

Раскольніков бистро обернувся і впився очима в Разумихіна.

— Та чого ти так? ... Чого затрівожився? Познакоми-тись з тобою хотів; сам захотів, длятого що богато ми з ним про тебе говорили... Инакше від кого-ж би я про тебе, бач, довідався? Славний, брате, він хлопяга, пишний... в своїм роді, розуміється. Тепер ми приятелі; ледви що не кождий день бачимось. Адже я вг отсю часть міста перепровадився.

Ти не знаєш ще? Тільки що перепровадився. До Лавізи з ним разів два навідались. Лавізу ти памятаєш, Лавізу Іванівну?

— Маячив я про що небудь в голос?

— Та вже-ж! Цілком не памятався.

— Про що-ж я маячив?

— Ну там! Про що маячив? Звісно про що маячать... Ну, брате, тепер, щоб часу не тратити, за діло!

Він встав з крісла і вхопив за шапку.

— Про що я маячив?

— Ех, то його приперло! Чи не за тайну яку боїшся? Не бійся: про графині нічого не було сказано. А ось про булдога якогось, та про сережки, про ланцушки якісь там, про Крестівський остров, та ще про двірника якогось, про Никодима Томича і про Ілію Петровича, надзирателя помічника богато було говорено. Та крім того питомою вашою шкарпеткою вельми навіть заниматись були ласкаві, вельми! Жалібненько просили: подайте, змилуйтеся, шкарпетку, та й тілько. Заметов сам по всіх кутах твої шкарпетки ьишукував і власними, вимитими в пахощах ручками, з перстенями, вам тую дрянь подавав. Що лиш тоді і успокоїлись і цілу добу в руках сю дрянь передержали: вирвати годі.було. Мабуть і тепер денебудь у тебе під покривалом лежать. А то ще тороків на штани просив, та ще зі сльозами! Ми, очевидна, допитувались, які там ще тороки? Та нічого не мож було розібрати ... Ну, паноньку, отже тепер до діла! Осьтут трий: цять пять рублів; з них десять беру, а за дві години з них рахунок предложу. За той час дам знати і Зосимову, хоч і без того він повинен би давно тут бути, бо дванайцята година. А ви, Настусенько, частійше без мене навідуйтесь про пиття, або що там инше, чого зажадає... А Парани я і сам зараз що треба скажу. До побачення!

— Паранею називає! Ах, ти хитрий чорте! — промовила йому вслід Настка: відтак отворила двері і стала підслухувати, однакож не витерпіла і сама побігла вниз. Страх цікаво їй було довідатись, про що він говорить там з господинею: та і загалом видно було, що вона на смерть очарована Разумихіном.

Ледви тільки зачинились за нею двері, хорий скинув з себе покривало і мов скажений зірвався з постелі. З пекучою, судорожною нетерпеливістю дожидав він, поки вони вийдуть, щоби чим скорше, як лиш уступляться, і взятися за діло. Але за що-ж, за яке діло? — він тепер, начеб нарочно і забув.

— Господи! скажи Ти мені лиш одно: чи знають вони про все, чи ще не знають? Ану, як вже знають і тілько заставляються, дразнять поки лежу, а відтак нараз увійдуть і скажуть, що все давно вже звісне і що вони лиш так... Що-ж тепер чинити? Ось і забув як нароком; відразу забув, ще перед хвилиною памятав!

Він стояв серед кімнати і в убиваючій непевности оглядався довкола; підійшов до дверий, отворив, прислухувався; але се було не те. Нараз, мов би пригадавши, кинувся він до кута, де в обоях була— діра, почав усе оглядати, запустив в діру руку, полапав, але і се не те. Він пішов до печі, отворив її і став порпати в попелі: кусочки окравків від штанів і шматки розірваної кишені так і валялись, як він їх тоді кинув, значить отже ніхто не заглядав! Тут нагадав він про шкарпетку, про котру Разумихін що лиш розповідав. Правда, ось вона на дивані лежить під покривалом, та вже до того затерлася і запачкалася з тої пори, що навірно Заметов нічого не міг доглянути.

— Ба, Заметов!... контора!... А чого-ж мене в контору кличуть? де завізвання? Ба!... я помішав, се тоді кликали! Я тоді також шкарпетку оглядав, а тепер ... тепер я був хорий. А за чим Заметов заходив? Чого приводив його Разумихін? ... — бурмотів він в ослабленню, сідаючи знову на диван. — Що-ж се? Чи мені усе ще маячиться, чи воно направду? Здається, направду... А, нагадав: втікати! чим скорше втікати, доконче, доконче втікати! Так... а куди? а де моє одіння? Черевиків нема! Забрали! Укрили! Розумію! А ось пальто — недобачили! Ось і гроші на столі, слава Богу! Ось і вексель... Я візьму гроші і втечу, і другу квати-ру найму, вони не відшукають!... Ба, а поліція? Найдуть! Разумихін найде. Ліпше зовсім втікати ... далеко ... в Америку, і наплювати на них! І вексель взяти ... він там пригодиться. Чого би ще взяти? Вони думають, що я хорий! Вони і не знають, що я ходити можу, хе, хе, хе!.,. Я по очах відгадав, що вони все знають! Тілько би зі сходів зійти! Ану, як у них там сторожа стоїть, поліцейники! Що се? дивись-но! А ось і пиво осталось, пів бутельки, холодне!

Він вхопив бутельку, в котрій ще оставалось пива на цілу склянку, і з розкішю випив за одним духом, мов би гасячи вогонь у груди. Та не тревало і мінути, як пиво ударило йому до голови а по спині перебігла легка і навіть приємна дрощ. Він ляг і натягнув на себе покривало. Думки його,— і без того хорі та беззвязні, стали мішатись все більше і більше і скоро сон, легкий і приємний огорнув його. З роскішю відшукав він головою місце на подушці, кріпше обтулився мягким ватовим покривалом, котре було тепер на нім місто рознесеного давнійшого плаща, тихо зітхнув і заснув глибоким, кріпким, цілющим сном.

Прокинувся він, коли почув, що хтось увійшов до него. Розплющив очи і побачив Разумихіна. Сей отворив двері на-остіж і стояв на порозі надумуючись: входити чи ні? Раскольніков душком припіднявся на дивані і дивився на него, начеб силуючись нагадати щось.

— А, не спиш, ну, ось і я! Настечко, подавай сюди ЗБИТОК! — крикнув Разумихін вділ. — Зараз рахунок зложу.

— Котра година? — спитав Раскольніков, жахливо оглядаючись. (

— Ти порядно, братчику, переслався; вечір на дворі, шеста година буде. Годин шість чи більше спав...

— Господи! Що-ж се я!...

— Ну, велика річ! На здоровля! Куди спішиш? На "рандеву", чи що? Весь час тепер наш. Я вже три години тебе жду; разів два заходив, ти спав. До Зосимова двічи навідувався: нема дома, та й тілько! Але нічого, прийде!... За своїми орудочками також я навганявся. Я, бачиш, сегодня перепровадився, цілком перепровадився, з дядьком. У мене, слухай, тепер дядько ... Ну так, до біса, берімось за діло!... Давай сюди ЗБИТОК, Настусенько. Ось ми зараз... А як, брате, тобі?

— Я здоров; я не хорий ... Разумихіне, ти тут давно?

— Говорю, три години жду.

— Ні, а передше?

— Що передше?

— Від коли ти сюди ходиш?

— Адже я тобі вже розказував; або-ж не памятаеш? Раскольніков задумався. Мов у сні мріло йому все, що

було,перед тим. Сам він не міг пригадати і питаючо глядів на Разумихіна.

— Гм! — сказав той. — Забув. Мені ще перше здавалось, що ти усе ще не при собі... Справді, цілком ліпше виглядаєш. Па^убяга! Ну, же, до діла! Ось зараз нагадаєш. Гляди-но сюди, любий хлопче.

Віїг став розвязувати ЗБИТОК, котрим сам, як було по нім видно, незвичайно радувався.

— Се, брате, чи повіриш, у мене особливо на серці лежало.