Злочин і кара - Сторінка 84

Де зволите проживати?

— Як, позволения! — заревіла Катерина Іванівна. — Я сьогодня мужа похоронила, яке тут позволения!

—Пані, пані, успокійтесь, — почав було чиновник, — ходімо, я вас поведу ... Тут в товпі неприлично ... Ви нездорові ...

— Ласкавий добродію, ласкавий добродію, ви нічого не знаєте! — кричала Катерина Іванівна. — Ми на Невський пійдемо, — Зоню, Зоню! Та де-ж вона? Також плаче! .Та що з вами зі всіми!... Колю, Леню, куди ви?! — закричала вона нараз в трівозі. — О глупі діти! Колю, Леню, та куди-ж вони!...

Сталося, що Кольо і Леня, наполохані в найвисшім степени вуличною товпою і бесідами помішаної матері, побачивши вкінци салдата, котрий хотів їх взяти і кудись там вести, відразу, якби змовившись, схопили одно друге за рученята і пустились втікати. З зойками і плачем кинулась бідна Катерина Іванівна доганяти їх. Відражаючо і прикро було глядіти на неї, як бігла плачучи і засапуючись. Зоня і Полечка погнали за нею.

— Заверни, заверни їх, Зоню! О, глупі, невдячні діти!... Полю! Лови їх... Та се для вас я ...

Вона спотикнулась в повнім бігу і упала.

— Розбилась до крови! О, Господи! — скрикнула Зоня, нахиляючись над нею.

Всі збіглися, всі стовпились довкола. Раскольніков і Лебезятніков підбігли між першими; чиновник також поспішив, а за ним і поліцейник, воркнувши:

— Ну, тобі, маєш! — і махнув рукою, бо предчував що річ скінчиться неприємно.

— Розступайтесь! Розступайтесь! — розігнав він людей, що тиснулись довкола.

— Умирає, — закричав хтось там.

— З розуму зійшла! — промовив другий.

— Господи! Заступи! — сказала одна женщина хрестячись. — Чи дівчинку з хлопчиком зловили? Ось вони, ведуть, найстарша здогонйла ... Ух, скороногі!

Однакож коли оглянули як слід Катерину Іванівну, то побачили, що вона зовсім не.розбилась об камінь, як подумала Зоня, а що кров, що так захляпала вулицю, бухнула з її грудей горлом.

— Се я знаю, бачив, — воркотів чиновник до Раскольнікова і Лебезятнікова, — се'сухоти, панове; кров оттак бухне і задушить. З одною моєю своячкою, ще недавно свідком був, оттак з півтора склянки ... з а одну хвилинку ... Що-ж однак робити, умре зараз!

— Сюди, сюди, до мене! — молила Зоня, — ось тут я жию!... Ось отсей дім, другий відси ... до мене, чим скорше ... — кидалась вона до всіх. — За лікарем пішліть... О, Господи!

Заходами чиновника річ скоро полагодилась; навіть по-ліцейник помагав переносити Катерину Іванівну. Внесли її до Зоні майже мертву і положили на постіль. Вибух крови ще не переставав, але вона начеб починала приходити до себе. В кімнату ввійшли разом, кромі Зоні, Раскольніков і Лебезятніков, чиновник і поліцейник, що прогнав наперед товпу, з котрої деякі відпровадили їх до самих дверий. Полечка при вела, тримаючи за руки Коля і Леню, котрі дрожали і плакали. Зійшлись і від Капернаумових: сам він, кулявий і кривий, дивного виду чоловік, з щотинястим, сторчачим волоссям і заличками; жінка його, котра мала якийсь раз на завсігди наляканий вид, і кількоро їх дітей, з одеревенілими від безнастанного здивування лицями і з роззявленими ротами. Між всею тою публикою появився нараз і Свидригайлов. Раскольніков зі здивованням поглядів на него, не розуміючи, звідкіля він взявся і не запамятавши його в товпі.

Говорили про лікаря і про священика. Чиновник хоч і шепнув Раскольрікову, що, здається, лікар, тепер вже без-потрібний, все-ж таки післав. Побіг сам Капернаумов.

Тимчасом Катерина Іванівна перестала кашляти, вибух крови якось устав. Вона гляділа болючим, але довгим і проймаючим поглядом на бліду і дрожачу Зоню, що хустиі'кою отирала її каплі поту з чола; наконець попросила, щоб її підвели. її посадили на постелі, придержуючи з обох боків.

. — Діти де? — запитала вона слабим голосом. — Ґи привела їх, Полю? О, дурненькі!.... Та чого ви втікали ... ох!

Кров ще покривала її засохлі губи. Вона повела кругом очима, розглядаючись:

— Так ось як ти живеш, Зоню! Ні разу я у тебе не була...

Вона з терпінням погляділа на неї:

— Виссали ми тебе, Зоню... Полю, Леню, Колю, ходіть сюди ... Ну, ось вони, Зоню, всі, бери їх ... з рук на руки ... А з мене доволі!... Скінчений баль! Га!... Оставте мене, дайте хоч умерти спокійно ...

її опустили знову на подушку.

— Що? Священика?... Не треба... Де у вас злишній цілковий? На мені гріхів нема!... Бог і без того простить ... Сам знає, як я страдала!...

Неспокійне маячення обгортало її чим раз більше і більше. На часи вона здрігалася, обводила довкола очима, пізнавала всіх на хвилинку: але таки зараз на місце памяти наступало маячення. Вона хрипло і з трудом дихала; щось начеб клекотіло в горлі.

— Я говорю йому: "ваше превосходительство!..." — говорила вона, віддихаючи після кождого слова. — Отся Амалія Людвиківна... ах! Леню, Колю, ручки по під б^ки, скорійш, скорійш, ґліссе, ґліссе, па-де-баск! Тупати ніжками... Будь любеньким хлопчиком.

Du hast Diamanten und Perlen... Як се дальше? Ось би заспівати ...

Du hast die schoensten Augen,

Mein Liebchen, was willst du noch mehr?... Ну так, як же не так! was willst du noch mehr? — хіба бовван видумає!... Ах так, от ще:

В полудневий ЖАР, В долині Дагестана.. • Ах, як я любила... я до обожания любила сей романс, Полечко!... Знаєш, твій батько... ще женихом співав... О

дні!... От би нам співати! Ну, як же, як же... Ось я і забула ... та нагадайте-ж, як же?

Вона була в незвичайнім зворушенню і силувалась припинятися. Наконець страшним, хрипливим, надриваючимся голосом вона почала, викрикуючи і засапуючись на кождім слові, з видом якогось ростучого перестраху:

В полудневий жар!... в долині!... Дагестана ... З оловом у груди!...

Ваше превосходительство! — нараз заголосила вона роздираючим зойком і залившись сльозами.—Вставтеся за сиротами! Знаючи хліб-сіль покійного Семена Захарича!... Мож навіть сказати аристократичного!... Га! — здрігнулась вона знову, ще раз трохи опамятавшись і з якимсь переляком всіх оглядаючи, все-ж таки зараз пізнала Зоню. — Зоню, Зоню! — промовила вона лагідно і ласкаво мов би здивувавшись, що бачить її перед собою: — Зоню, любонько, і ти тут?

її знову підвели.

— Доста!... пора!... Прощай нужденна!... Заїздили шкапу!... Надірвала-а-сь! — крикнула вона очайдушно і ненависно, і повалилась головою на подушку.

Вона знову забулась, але се послідне забуття трівало не довго. Блідо-жовте, висохле лице її закинулось горілиць взад, рот отворився, ноги судорожно протягнулись. Вона глубоко-глубоко зітхнула і сконала.

Зоня упала на її труп, обняла її руками і так і завмерла, прилинувши головою до висохлої груди покійниці. Полечка припала до ніг матері і цілувала їх, заводячи голосно. Кольо і Леня ще не розуміли, що сталося, але предчуваючи щось вельми страшне, схопили одно другого обома руками за шию і уставившись одно в друге очима, нараз разом отворили роти і стали кричати. Обоє ще були в костюмах: він в чалмі, вона в єрмолці з струсячим пером.

І яким чином отся "похвальна грамота" найшлася відразу на постелі біля Катерини Іванівни? Вона лежала тут таки, коло подушки; Раскольніков бачив її.

Він підійшов до вікна. До него прискочив Лебезятніков.

— Умерла! — сказав Лебезятніков.

— Родіоне Романовичу, маю вам два потрібні словечка сказати, — підійшов Свидригайлов.

Лебезятніков зараз таки уступив місце і чемненько віддалився. Свидригайлов повів зачудуваного Раскольнікова ще дальше в кут.

— Всю тую тяганину, то є похорон і друге я беру на себе. Знаєте, грошей треба, а я вам сказав, що у мене є злишні. Сих двоє маленьких і отсю Полечку я поміщу в яких-небудь ліпших сирітських заведеннях, і вложу для кождого, до пов-нолітности, по тисячу-пятьсот рублів капіталу, щоб вже зовсім Зофія Семенівна була спокійна. Та і її з болота витягну, бо дівчина вона гарна, чи так? Ну, добродію, так ви і роз-повіджте Евдокії Романівній, що її десять тисяч я от як і ужив.

— З якими-ж цілями ви так сиплете грішми? — запитав Раскольніков.

— Е-ех! чоловік недовірчивий! — засміявся Свидригайлов. — Адже я сказав, що сі гроші у мене злишні. Ну, а по просту з людяности, не допускаєте? Та не "гнида"-ж була вона (він ткнув пальцем в той кут, де лежала покійниця), як якась там старушка-лихвярка.. Ну, признаєте, ну "чи Лу-жинови в самім ділі жити і погань чинити, чи її умирати?" Ьне поможу я, так тоді "Полечка, приміром, туди-ж, по тій самій дорозі пійде ..." ; в

Він проговорив се з видом якоїсь підморгуючої, веселої насмішки, не спускаючи очей з Раскольнікова. Раскольніков поблід і похолоднів, чуючи свої власні, сказані до Зоні слова. Він живо подався взад і дико поглядів на Свидригайлова:

— Звідки ... ви знаєте? — прошептав він, ледви від-дихаючи.

— Адже я тут, за стіною, у мадам Ресліхової стою. Тут Капернаумов, а там мадам Ресліхова, давненька і щира приятелька. Сусід, пане.

— Ви?

— Я, — тягнув дальше Свидригайлов, колишучись від сміху, — і можу вам честю запевнити, наймилійший Родіоне Романовичу, що страх ви мене зацікавили. Адже я сказав, що ми зійдемось, заповів вам се, — ну, от і зійшлись. І побачите, який я дорічний чоловік. Побачите, що зі мною ще можна жити...

ЧАСТЬ ШЕСТА. I.

Для Раскольнікова наступив дивний час: дослівно начеб туман упав відразу перед ним; і замкнув його в безвихідну і тяжку самоту. Нагадуючи сей час опісля, вже довго потому, він догадувався, що память його на часи мов би запо-морочувалась, і що так тягнулось, з малими перервами, аж до оконечної катастрофи. Він був переконаний рішучо, що в многім тоді помилявся, приміром, в часі, коли що сталось. По крайній мірі, нагадуючи опісля і силуючи вияснити собі нагадане, він неодно довідався про себе самого лиш за посередництвом вказівок, одержаних від других. Одну подію він змішував, приміром, з другою; инше уважав наслідком події, що істнувала тільки в його уяві. На часи огортала його хоробливо-томляча трівога, що перероджувалась навіть в панічний страх. Однакож він памятав також, що бували мінути, години і навіть може-_бути дні, повні апатії, котра заволоділа ним, якби наперекір давнійшому страхови, — апатії, похожої на хоробливо-рівнодушний стан декотрих умираючих. Загалом же в ті послідні дні він і сам начеб старався втечи від ясного і повного зрозуміння свого положення; деякі насущні факти, що домагались безпроволочного роз-яснення, особливо дошкуляли йому; все-ж таки як рад би він був освободитись і утечи від отсих клопотів, забуття котрих грозило впрочім повною і неминучою погубою в його положенню.

Особливо трівожив його Свидригайлов: можна навіть було сказати, що він якось аж задержався на Свидригайлову.