Злочин і кара - Сторінка 88

Ну, а холод-то сей в хребтовім шпіку? Дзвіночки онті, в слабости, в горячці?

— І так, Родіоне Романовичу, що-ж вам після того і дивуватись, що я з вами тоді такі штуки виправляв? І чого ви самі в ту саму мінуту прийшли? Адже і вас хтось там наче підтручував, єй-Богу, а колиб не розлучив нас Миколка, то ... а Миколку ось тоді памятаєте? Гаразд запамятали? Адже се був грім, добродію. Адже се грім тарахнув із хмари, громова стріла! Ну, а як я його стрітив? Стрілі, правда, ні крихітки не повірив, самі зволили бачити! Та куди! Вже потому, після вас, коли він}іочав дуже і дуже складно на декотрі питання відповідати, так,що я сам счудувався, та ще й потім йому ні на гріш не повірив! Ось що значить укріпився, як діямант. Ні, думаю, морґен фрі! який вже тут Миколка!

— Мені Разумихін що лиш казав, що ви і тепер обвиняете Миколку і самі Разумихіна про те впевняли.

Віддих у него заперло і він не докінчив. Він слухав в невиразнім зворушенню, як чоловік, що його на скрізь розкусив, від самого себе відрікався. Він боявся повірити і не вірив. В двозначних ще словах він лакомо шукав і ловив що-небудь більше докладного і оконечного.

— Ба, добродій Разумихін! — викликнув Порфір Петрович неначе урадувавшись питанням заєдно мовчаливого Раскольнікова. — Хе! хе! хе! Та добродія Разумихіна так і треба було геть відпровадити: двом любо, третій не пхайся. Добродій Разумихін не те, батюшка, та і чоловік він посторонний, прибіг до мене, цілий такий блідий... Ну, та Бог з ним, що його сюди мішати! А дотично Миколки, чи не хотіли-б ви знати, що се за людина, то є, як я його розумію? Насамперед се ще дитя неповнолітнє, і не те щоб боягуз, а так щось начеб артист якийсь. Дійсно, пане, ви не смійтеся, що я так його обясняю. Невинний і все на себе бере. Серце має; фантаст. Він і співати, і танцювати, він і казки, говорять, так розповідає, що з других місць сходяться слухати. І до школи ходити, і реготатись до повалення з того, що пальчик покажуть, і запитись на смерть, не те щоб з ледарства, а так, при нагоді, коли напоять, по дитинячому ще. Він тоді, бачите, і украв, а і сам того не знає; бо "коли з землі підняв, що за украв?"

— А чи відомо вам, що він з раскольників, тай не те щоб

з раскольників, а по просту сектяр: у него в роді "бігуни*' бували і сам він ше не давно тому цілих два роки, на селі, у одного старця під духовним проводом був. Все те я від Миколки і від його Зарайських провідав. Та куди: просто в пустиню втікати хотів! Пориви мав, по ночах Богу молився, книги старі, "істинні" читав і зачитувався. Петербург на него сильно поділав, особливо женський пол, ну, і горівка. Вразливий, паночку, і старця і все забув. Відомо мені, його артист оден тут полюбив, до него ходити став, та ось і сей припадок лучився. Ну, настрашився — вішатись! Втікати! Що-ж робити з поняттям, котре загніздилось в народі про наше су-дівництво! Адже иншому страшне слово "засудять..." Та хто винен! От що то нові суди вдіють? Ох, дав би Бог! Ну, пане: в острозі от і нагадався видно тепер чесний старець; біблія також явилась знову. Чи знаєте, Родіоне Романовичу, що значить у декотрих з них "пострадати". Се не те, щоби за когонебудь, а так попросту "пострадати треба", страдания , значить, принята, а від властей так тим ліпше.

— Сидів за мого часу оден вельми смирненький вязень цілий рік в острозі, на печі по ночах заєдно біблію читав, ну, і зачитався, знаєте, зовсім, та так, що ні з того ні з сего виломив цеглу і кинув на начальника без всякої обиди з його сторони. Та і як, слухайте: нароком на аршин вбік взяв, щоб не зашкодити! Ну, звісно, який конець вязневи, що з оружієм кидається на начальство: і "приняв, значить, страдания". Так ось я і підозріваю —Тепер, що Миколка хоче "страдания при-няти", або щось подібного. Се я навірно навіть з фактів знаю, пане. Він тілько сам не знає, іцо я знаю. Що, може не допускаєте, щоб з такого народу виходили люде фантастичні? Аж надто часто. Старець тепер знову почав дійствувати, особливо після петлі, бачите пригадався. А втім, сам мені все розповість, прийде. Ви думаєте, видержить? Погодіть, ще випреся! З години на годину дожидаю, що прийде зізнання відкликати! Я сего Миколку полюбив і з ним знаменито переводжу слідство. І як би ви думали? Хе! хе! на декотрі, бачите, питання дуже складно мені відповідав, очевидно, потрібні обяснення дістав, зручно приготовився; ну а в других питаннях попросту як в калюжу: нічогісенько негзнає і сам не підозріває, що не знає!

— Ні, батьку Родіоне Романовичу, тут не Миколка! Тут діло фантастичне, мрачне, діло новочасне, нашого часу; се случай, пане, коли помутилось серце людське; коли цитується фраза, що кров "відсвіжує"; коли ціле життя проповідується в комфорті. Тут — книжні мрії, пане, тут теоретично роздра-знене серце; тут видна рішимість на перший крок, тільки рішимість окремого рода,—рішився, та мов з гори упав, або з дзвіниці злетів, та на проступок, бачите, зовсім мов не своїми ногами прийшов. Двері за собою забув замкнути, а убив, двоє людей убив, після теорії. Убив, тай грошей забрати не умів, а що встиг захопити, те під камінь заніс. Мало було йому, що муку витерпів, коли за дверми сидів, а в двері ломились, а дзвінок дзвенів: ні, він потім вже на пусту кватиру, В горячці пригадати собі сей дзвінок пійде, холоду хребтового знову зазнати прийшла йому потреба... Ну, та се, припустім, в недузі; а то ось ще: убив, та чесним чоловіком себе уважає, людьми погорджує, блідим ангелом ходить, — ні вже який тут Миколка, голубчику Родіоне Романовичу, тут не Ми-колка!

Сі послідні слова, після всего передше сказаного і так похожого на відкликання, були надто вже несподівані. Раскольніков цілий задрожав, мов би його ножем прошиб.

— Так ... хто-ж.... убив? ... — запитав він, не видержавши, задиханим голосом.

Порфір Петрович відхилився на плечки крісла, начеб вже так несподівано і він був зачудований питанням.

— Як се, хто убив?... — сказав він, будьто би не віруючи своїм ухам. — Та ви, убили, Родіоне Романовичу! Ви і убили пане ... — додав він майже шепотом, цілковито переконаним голосом.

Раскольніков підскочив з дивана, постояв кілька секунд і сів знову, не говорячи ні слова. Дрібні судороги перебіґли по цілім його лиці.

— Губонька, бачите, знову, як і тоді, подрігує, — пробурмотів мов би аж з співчуттям Порфір Петрович. — Ви мене, Родіоне Романовичу, здається, не так поняли, пане, — додав він трохи помовчавіїТи, — тому так і здивувались. Я іменно прийшов з тим, щоби вже все сказати і справу звести на отверту дорогу.

— Се не я убив, — шепнув Раскольніков зовсім так як настрашені маленькі діти, коли їх схоплять на горячім вчинку.

— Ні, се ви добродію, Родіоне Романовичу, ви, пане, і ніхто инший, — строго і переконано прошептав Порфір.

Вони оба замовкли і мовчанка тягнулась аж до дивовиж-ности довго, мінут з десять. Раскольніков ліктем сперся на стіл і мовчаливо прошив пальцями своє волосся. Порфір Петрович сидів покірАо і дожидав. Аж ось Раскольніков згірдно поглядів на Порфіра.

— Знову ви за старе, Порфіре Петровичу! Заєдно ті самі штучки: як се вам не надоїсть, справді?

— Е, говорите, що мені тепер штучки? Инша би річ, колиб тут находились свідки; а то-ж ми у чотири очі шепчемо. Самі бачите, я не з тим до вас прийшов, щоби гонити і ловити вас, як заяця. Признасьтеся, або ні, — тепер вже ^лені все рівно. Про себе, бачите, я і без вас переконаний.

— А коли так, чого-ж ви прийшли? — роздразнено запитав Раскольніков. — Я вам давнійше .питання задаю: коли ви переконані про мою провину, чого не берете мене в вяз-ницю?

— Ну, от і питання! По пунктах вам і відповім: по перше, взяти вас так просто під арешт мені невигідно.

— Як невигідно! Коли ви переконані, так ви повинні, —г— Ех, що-ж що я переконаний? Адже все те поки що

мої мрії тілько, пане. Та і що я вас на спокій, мовляв, туди посаджу? Самі знаєте, коли самі проситесь. Приведу я, приміром, міщуха, щоб вам до очей говорив, а ви йому скажете: "Ти пяний чи що? Хто мене з тобою бачив? Я тебе по просту за пяного і принимав, та ти і був пяний", — ну, що я вам тоді на се скажу, тим паче, що ваше, бачите, ще по-дібнійше до правди, ніж його, бо в його твердженню сама тільки психольоґія, — що його рилу навіть і не приличне, — а ви ось і в ту саму точку попадаєте, бо нічого казати: шельма жльопає сивуху і надто вже звісний пяниця, та і сам я вам щиро признався, вже на кілька заводів, що психольоґія тая в двох кінцях і що другий кінець більший мабуть буде і о много імовірнійший, та що крім того проти вас у мене поки що і нема нічого. І хоч я вас все таки посаджу і навіть сам ось прийшов (цілком не по людськи) вам про все наперед сказати, то все таки просто вам говорю (також не по людськи), що мені се буде невигідно. Ну, паночку, по друге, я длятого до вас прийшов ...

— Ну, так, по друге? — настоював Раскольніков все ще задихуючися.

— Длятого, що як я вже і заявив передше, уважаю своєю повинністю дати вам обяснення. Не хочу, щоб ви мене держали за нелюда, тим більше, що я сердечно до вас привяза-ний, вірте не вірте. Наслідком того отже по третє прийшов я до вас з отвертим і простим предлогом — ідіть самі і признайтесь до всего. Се вам буде несказано вигіднійше, та і мені також вигіднійше, — позбудусь біди з голови. Ну, що, отверто, чи ні, з моєї сторони?

Раскольніков подумав з мінуту.

— Послухайте, Порфіре Петровичу, адже ви самі говорите: сама тільки психольоґія, а тимчасом вїхали в математику. Ну що, коли і самі ви тепер помиляєтесь?

— Ні, Родіоне Романовичу, не помиляюсь. Познаку таку маю. Познаку, бачите, адже тую я ще тоді найшов; післав Господь!

— Яку познаку?

— Не скажу яку, Родіоне Романовичу. Та і як би там не було, тепер вже і я права не маю довше відкладати; посаджу, добродію. Проте ви розсудіть: мені тепер вже все одно, отже, бачите, я єдино тільки для вас. Єй-Богу, ліпше буде, Родіоне Романовичу! * •

Раскольніков злобно усміхнувся.

— Та се не тільки смішне, се навіть аж безстидне. Ну, нехай я аж і винен (чого я цілком не говорю), ну, з якої причини мені до вас іти признаватись, коли самі ви вже говорите, що я сяду у вас туди на спокій?

— Ех, Родіоне Романовичу, не зовсім словам вірте; хто знає, чи і справді буде на спокій! Адже се тільки теорія, та ще моя, паночку, а я вам що за авторітет? Я може бути і сам від вас денещо ще і тепер скриваю, хто знає.