Злочин і кара - Сторінка 92

Заложуся, що і ви вже дещо з того також чули?

— Чув.^ Лужин обвиняв вас, що ви навіть були причиною смерти дитини. Правда се?

— Зробіть ласку, оставте всі ті підлости в спокою, — з відразою і сердито заперечив Свидригайлов. — Коли вже так конечно схочете довідатись про всі ті недоріцтва, то я коли-небудь розповім вам окремо, а тепер...

— Говорили також про якогось там вашого лякея на селі і що, будьто би, ви були також чогось там причиною.

— Зробіть ласку, буде того! — перебив знову з явною нетерпеливістю Свидригайлов.

— Се чи не той самий лякей, що то вам після смерти люльку приходив набивати ... як самі мені розповідали? — роздразнявся все більше і більше Раскольніков.

Свидригайлов уважно поглядів на Раскольнікова і тому показалось, що в погляді тім мелькнула хвилево, мов блискавка, лукава усмішка, тільки Свидригайлов повздержався і вельми ввічливо відповів:

І _ 190 —

— Се той самий. Я бачу, що вас також усе те незвичайно займає і буду уважати своєю повинністю при першій добрій нагоді щодо всіх пунктів заспокоїти вашу цікавість. Чорт візьми! Я бачу, що справді можу здаватись кому небудь особою романтичною. Судіть же, до якої степени я обовяза-ний після того бути вдячним покійній Марті Петрівній за те, що вона наговорила вашій сестрі про мене стільки таємничого і цікавого. Не смію судити про вражіння; лиш на всякий припадок се було для мене вигідне. При всій природній відразі до мене Евдокії Романівни і мимо мого вічно мрачного і відпихаючого виду, — її стало наконець жаль мене, жаль пропащого чоловіка. А коли серцю дівчини стане жаль, то, вже, розуміється, се для неї більше всего небезпечне. Тут вже нехибно захочеться і "спасти", і напутити на добру дорогу і воскресити і приєднати для більш благородних цілей і відродити до нового життя і діяльности, — ну звісно, що можна намаячити в тім роді. Я таки зараз зміркував,,,що птичка сама летить в сітку, і з свого боку приготовився.

— Ви, здається, хмуритесь, Родіоне Романовичу? Нічого, пане, річ, як самі знаєте, скінчилась на дурниці. (Кат бери, скільки я пю вина!). Знаєте, мені завсігди було жаль, з самого початку, що судьба не дала родитись вашій сестрі в другім або третім століттю нашої ери, де небудь донькою володіючого князика, або там якого небудь правителя чи проконсуля в Малій Азії. Вона без сумніву, була би одна з тих, котрі перетерпілиб мучеництво і вже напевно би усміхалась, коли би її грудь пекли розпаленими кліщами. Вона би пішла на се нарочно сама, а в четвертім і в пятім століттю втекла би в єгипетську пустиню і жила би там трийцять літ, кормлячись корінями, одушевленями і привидами. Сама вона тільки того жаждить і домагається, щоби за кого-небудь яку небудь муку чим скорше приняти, а не дай її сеї муки, так вона бути може і в вікно вискочить.

— Я чув дещо про якогось там пана Разумихіна. Він хлопець, кажуть, не дурний (що і прізвище його показує, семинарист здається), ну, так нехай і сторожить вашу сестру. Одним словом, я, здається, її зрозумів, що і уважаю собі за честь. Але тоді, то є в початку знакомства, самі знаєте, буваєш завсігди якийсь легкодушнійший і дурнійщий, глядиш не так, як слід, бачиш не те. Чорт візьми, чого-ж вона така гарна! Я тому не винен! Одним словом, у мене почалось від найбільше неповздержаного, страстного, солодкого пориву. Евдокія Ромаиірна неприступна страшно, нечувано і невидано. (Запамятуйте собі, я вам говорю се про вашу сестру, як факт. Вона неприступна майже аж до хоробливости, мимо свого широкого розуму, і се їй пошкодить). Тут у нас найшлась одна дівчина, Параня, чорноока Параня, котру тільки що привезли із другого села, кухонна дівчина, і котрої я ще ніколи не бачив, — гарненька вельми, лиш дурненька не до повірення: в сльози, стала заводити на цілий двір і вийшов скандал.

— Раз після обіду, Евдокія Романівна нароком відшукала мене самітного в алеї в саді і з заіскреними очима зажадала від*мене, щоб я оставив бідну Параню в спокою. Се була ледви чи не перша розмова наша на самоті. Я, розуміється, уважав за честь вдоволити її бажанню, постарався прикинутись пораженим, змішаним, ну, одним словом, відіграв ролю не зле. Почались зносини, таємничі розмови, норов-ственні науки, просьби, мольби, навіть сльози. — Чи повірите, навіть сльози! От до якої сили доходить у декотрих дівчат страсть до пропаганди! Я очевидно усе звалив на свою судьбу, прикинувся алчущим і жаждущим світла і наконець пустив в хід найбільше і найпезнійше средство до покорення жіночого серця, средство, котре ніколи і нікого не заведе і котре дїйствує нехибно гіа всіх до одної, без найменшого виїмку. Се средство звісне, лесть. Нема нічого в світі труднійшого як простодушність і нема нічого лекшого як лесть. Коли в простодушности тільки одна сота частина ноти фалшива, то виходить зараз диссонанс а з ним — скандал. Коли-ж в лести навіть все до послідньої ноти фалшиве, і тоді вона приємна і слухається не без вдоволення; хоч би і з грубим вдоволенням, то все таки з вдоволенням. І як би не груба була лесть, в ній нехибно бодай хоч половина здається правдою. І се для всіх степенів образования і станів суспільности. Навіть вестальку можна попсувати лестю. А вже про ззичайних людей і говорити нічого.

— Без сміху не можу собі пригадати, як оден раз уводив я одну віддану свойому чоловікови, своїм дітям і своїм чеснотам, паню. Як се було весело, як мало було роботи! А.пані дійсно була чеснотлива, бодай хоч по свойому. Ціла моя тактика полягала в тім, що я просто кожду мінуту був роздавлений і падав ниць перед її неприступністю. Я лестив безбожно і тільки що, бувало, добюсь стиснення руки, навіть погляду, то докоряю собі, що се я вирвав його у неї силою, що вона противилась, що вона так противилась, що я нехибно би ніколи нічого не одержав, колиб я сам не був так поганий; що вона, в невинности своїй, не добачала підступу і піддалась ненарочно, сама того не знаючи — не догадуючись, і т. д. і т. д. Одним словом, я достиг всего, а моя пані оставалась в найвисшім степени переконана, що вона невинна і непорочна і виповняє всі повинносіи і обовязки, а погибла цілком ненадійно. І як же вона розсердилась на мене, коли я обявив її вкінці-кінців, що після мого щирого переконання вона якраз так само шукала приємности, як і я.

— Бідна Марта Петрівна також страх піддавалась на лесть, і колиб тільки я захотів, то без сумніву переписала би цілий свій маєток на мене ще за свого життя. (Тільки я надто богато пю вина і балакаю). Надіюсь, ви не розсердитесь, коли я згадаю тепер, що такий самий ефект став показуватись і на Евдокії Романівній. Тільки я сам був глупий і нетерпеливий і цілу справу попсував. Евдокії Романівній кілька разів ще і передше (а оден раз якось особливо) страх не сподобався вираз очей моїх, вірите ви се;му? Одним словом, в них чим раз сильнійше і необачнійіі^е займався якийсь вогонь, котрий полохав її і став їй вкінці ненависний. Нічого розповідати подробиці, тільки ми розійшлися. Тут я знову зробив дурницю. Почав вельми по простацьки висмівати всі ті пропаганди і навертання; Параня знову виступила на сцену, та і не вона сама. — Що там богато говорити? Почалась Содома. Ох, колиб ви бачили, Родіоне Романовичу, хоч раз в життю оченята вашої сестри так, як вони иноді уміють іскритись!

— Се нічого, що я тепер пяний і ось вже цілу лямпку вина випив,' я правду говорю; впевняю вас, що сей погляд мені снився; шелесту одіння її я вже наконець не міг зносити. Дійсно, я думав, що дістану епілепсію, ніколи не снилось мені, що можу дійти до такого божевільства. Одним словом, конче треба було помиритись, але се було вже неможливо і представте собі, що я тоді зробив. До якої степени запо-морочення скажений гнів може довести чоловіка! Ніколи не предпринимайте нічого в гніві, Родіоне Романовичу. Мислячи на теє, що Евдокія Романівна в дійсности таки убога,

(ах простіть, я не те хотів... тільки, бачите, чи не все одно, скоро лиш виражається те саме поняття?) одним словом, жиє трудом рук своїх — що у неї на голові і мати і ви (ах до ката, знову хмуритесь...), я і рішився предложите її всі мої гроші (около триста тисяч я міг тоді зібрати) з тим, щоби вона втікала зі мною хочби сюди, до Петербурга. Розуміється, я зараз був заприсяг вічну любов, щастя і проче і проче. Чи вірите, я до тої степени тоді здурів, що скажи вона мені: заріж або отруй Марту Петрівну і женись зі мною, — се таки зараз було би виконане! Тільки скінчилось все катастрофою, вам вже звісною, і самі можете судити, до якої скаже-ности міг я дійти, коли провідав, що Марта'Петрівна добула тоді сего підлого Лужина і о волос не скоїла женитьби, — що в дійсности було би те саме що і я предкладав. Чи так? Чи так?"Адже так? Я міркую, що ви щось вельми уважно почали слухати ... цікавий молодий чоловік.

Свидригайлов в нетерпеливости ударив кулаком по столі. Він почервонів. Раскольніков бачив ясно, що лямпка або півтора шампанського, котрі він випив, сербаючи потрошечки глотками, поділали на него шкідливо, — і рішився по-хіснуватись нагодою. Свидригайлов був йому дуже підозрілий.

— Ну, вже після того я цілком переконаний, що ви і сюди приїхали, маючи на оці мою сестру,^— сказав він Свидри-гайлови просто і не скриваючись. щоб ще більше роздраз-нити його.

— Ех, оставте се, — мов би спохопився відразу Свидригайлов, — адже я вам казав... і крім того ваша сестра стерпіти мене не може.

— Та в тім то я переконаний, що не може, але не в отсім тепер діло.

— А ви переконані, що не може? (Свидригайлов прижмурив очі і насмішка виразилась на його лиці). Ви правду кажете, вона мене не любить; тільки ніколи не ручіть в річах, що були між мужем і жінкою, або коханком і коханкою. Тут є завсігди оден куток, котрий на віки цілому світови остався незвісний і котрий звісний тільки їм обоїм. Ви заручаєте, що Евдокія Романівна на мене з відразою дивилася?

— З декотрих слів і слівець ваших за час вашого оповідання я догадуюсь, що у вас і тепер свої ціли і дуже виразні заміри щодо Дуні, розуміється, підлі.

— Як! У мене виривались такі слова і слівця? — незмірно наївно наполошився відразу Свидригайлов, не звертаючи ні найменшої уваги на епітет, приданий його замірам.

— Та вони і тепер вириваються.