Знаменитий детектив Блюмквіст - Сторінка 14

І ноги у вас зв'язані.

— Ти хлопець надзвичайно кмітливий, нічого не скажеш, — мовив дядько Ейнар.

Андерс насилу розв'язав мотузку в нього на руках. Спершу, мабуть, дядькові Ейнарові ще дужче заболіло, бо він довго сидів, похитуючись, і стогнав.

— Відколи ви так лежите? — спитала Єва-Лотта тремтячим голосом.

— З учорашнього вечора, люба панночко, — відповів дядько Ейнар. — І все завдяки вам.

— Шкода, звісно, — сказав Калле. — Дуже вас перепрошуємо, але все ж таки доведеться покликати поліцію.

— А може, домовимося з вами? — спитав дядько Ейнар. — До речі, як ви, в дідька, зуміли все винюхати? Ну, та байдуже, коштовності тепер у вас, а найважливіше, що вони знайшлися. Правда, пане знаменитий детективе? То чому ж вам не відпустити нещасного грішника задля давньої приязні?

Діти принишкли.

— Єво-Лотто, — звернувся дядько Ейнар до дівчини, — невже ти захочеш, щоб твій родич попав до в'язниці?

— Якщо хтось завинив, — сказала Єва-Лотта, — то мусить відповідати.

— Ми не можемо зробити інакше, — мовив Калле. — Андерсе, скочиш?

— Так.

— Прокляті вилупки! — вилаявся дядько Ейнар. — І чому я вам не поскручував в'язів, поки ще мав час?

Андерс двома стрибками здолав сходи. Лишилося тільки вибігти в двері. Але там хтось стояв. Двоє чоловіків заступили йому дорогу. Один, блідий на виду, тримав у руках револьвера.

13

— О, ми, здається, нагодилися на родинне свято! — зареготав Блідий. — Приятель дітей у колі своїх улюбленців! Така зворушлива сцена, що не завадило б зняти її та помістити в газеті. Ні, Ейнаре, не зрозумій мене хибно, я маю на думці не "Поліційні вісті". Адже є й інші газети!

Він замовк і став оглядати револьвера.

— Шкода, що ми перебили вам, — повів далі Блідий. — Якби ми трохи затрималися, то твої малі друзі звільнили б тебе, і ти швидше знайшов би блискітки, не те що вчора ввечері!

— Послухай мене, Артуре, — сказав дядько Ейнар. — Присягаюся, що…

— Ти вже вчора досить наприсягався, — перебив його Блідий. — Коли тобі захочеться сказати, де ти сховав брязкальця, тоді розтуляй писок. А поки що цить! І тримати ми тебе будемо лежма, як пляшку з мінеральною водою. Думаю, що твої маленькі друзі не заперечуватимуть, як я знову зв'яжу тобі руки? І ти не дуже голодний і не дуже спраглий, еге ж? Бо, на жаль, можу тобі дати лиш пожувати хусточку. Поки ти порозумнішаєш.

— Артуре! — вигукнув розпачливо дядько Ейнар. — Ти мусиш мене вислухати! Знаєш, хто все загарбав? Оці шмаркачі! І вже хотіли привести лягавого, як ви нагодилися. Далебі, я ніколи не сподівався, що так зрадію, угледівши ваші пики! Але тепер ви прийшли на диво вчасно!

Якусь хвилину панувала мовчанка. Бліде обличчя з неспокійними очима повернулося до дітей. Калле відчув, що надходить страшна небезпека. Це було навіть не те, що стояти перед дядьковим Ейнаровим револьвером.

Мовчанку порушив той, що його Калле назвав Відразним.

— А може, він цього разу не бреше, Артуре?

— Може, й не бреше, — відповів Артур. — Ми скоро взнаємо.

— Дітей полиши мені, — сказав дядько Ейнар, — я з них швидко витрушу те, що нам треба.

Андерс, Калле і Єва-Лотта аж побіліли на виду. Калле правду казав — це не те, що війна Троянд.

— Артуре, — мовив дядько Ейнар, — коли ти нарешті розчовпав, що я не маю наміру пошити вас у дурні, то повинен зрозуміти й те, що тепер нам як ніколи треба триматися разом. Розріж-но мотузку, — він показав на свої зв'язані ноги, — і будемо кінчати справу. Мені здається, що нам давно час ушитися звідси.

Артур мовчки підійшов і розрізав мотузку. Дядько Ейнар насилу підвівся й потер закляклі ноги.

— Це була найдовша ніч у моєму житті, — сказав він.

Його приятель Артур скривив глузливо рота, а Відразний хрипко засміявся.

Дядько Ейнар підійшов до Калле і взяв його за підборіддя.

— То як, знаменитий детективе, вже не кличеш поліції?

Калле мовчав. Гру програно, і він знав це.

— Скажу тобі, Артуре, що ці дітлахи дуже кмітливі. І я не вельми здивуюся, коли вони чемно й слухняно розкажуть дядькові Ейнарові, де сховали коштовності.

— Тут їх нема, а де вони, ми не скажемо, — вперто заявив Андерс.

— Послухайте мене, діти, — мовив дядько Ейнар. — Ось ці два добрі дядечки вчора не так мене зрозуміли. Їм здалося, що я знаю, де коштовності, але не хочу признатися, куди їх сховав. І вони дали мені цілу ніч на роздуми. Я вже сказав, що то була найдовша ніч у моєму житті. Тут, у льоху, вночі темнувато. Властиво, зовсім темно, хоч в око стрель. Та ще й холодно. І спиться погано, як у тебе зв'язані руки й ноги. І голод та спрага долягають. Куди приємніше лежати вдома, у мами, й спати собі в ліжку, правда, Єво-Лотто?

Єва-Лотта позирнула на дядька Ейнара так само, як тоді, коли він мучив її улюблену кицьку.

— Пане детективе, — повів далі дядько Ейнар, — а як ти дивишся на те, щоб перебути одну або, скажімо, кілька ночей тут, у руїнах? Або, може, і всі ті ночі, що тобі лишилися в житті.

Калле відчув, як по спині йому забігали мурашки.

— Ну, годі теревенити! — перебив Артур Редіг. — Чого ти з ними стільки панькаєшся? Слухайте, шмаркачі! Я люблю дітей, навіть дуже, але таких, що коли треба й коли не треба бігають до поліції, не зношу. Ми вас тут замкнемо, мусимо замкнути. Але від вас самих залежить, чи вийдете ви звідси живі. Якщо ви повернете коштовності, то перебудете тут одну, щонайбільше дві ночі, бо тільки-но ми досягнемо безпечнішого місця, ваш любий дядько Ейнар напише, де ви.

Він хвильку помовчав.

— Якщо ви не захочете сказати, де сховані коштовності, то мені аж страшно уявити собі, як будуть голосити ваші любі матусі.

Дітям теж було страшно уявити собі таке. Калле запитливо глянув на своїх приятелів. Андерс і Єва-Лотта кивнули головою. Іншої ради не було. Треба сказати, де схована бляшана коробка…

— Ну, пане знаменитий детективе, — заохочував хлопця дядько Ейнар.

— А ви напевне випустите нас, як ми скажемо? — спитав Калле.

— Ну звісно, — мовив дядько Ейнар. — Ти не віриш дядькові Ейнарові, хлопче? Вам доведеться тільки посидіти тут, поки ми знайдемо якийсь затишніший притулок, ніж це містечко. До того ж я попрошу дядька Артура, щоб не в'язав вас, і тоді вам буде зовсім непогано!

— Коробка стоїть у білій шаховці на горищі, — сказав Калле, насилу видушуючи з себе слова. — Там, де був цирк "Калотан".

— Чудово! — зрадів дядько Ейнар.

— Ти певен, що знаєш, де це, Ейнаре? — спитав Артур Редіг.

— Цілком певен! Бачиш, Артуре, як нам вигідно триматися разом? Ніхто з вас не може залізти на горище так, щоб не викликати підозри, а я можу.

— Ну гаразд! — мовив Артур. — Ходімо!

Він подивився на трьох дітей, що стояли, збившись у купку.

— Думаю, що ви не збрехали!.. По правді роби, по правді й буде, мій юний друже, це гарна приказка. Бо як ви збрехали, то ми негайно вернемося, і тоді вам скрутно доведеться, ой скрутно!

— Ми не збрехали, — сказав Калле, дивлячись спідлоба.

До нього підійшов дядько Ейнар. Калле вдав, що не бачить простягненої руки.

— Прощай, пане знаменитий детективе, — мовив той. — Мені здається, що буде краще, як надалі ти кинеш криміналістику. До речі, можна мені забрати назад відмикачку? Це ж ти її взяв у мене?

Калле засунув руку в кишеню й витяг відмикачку.

— Вам теж краще було б кинути дещо, — буркнув він.

Дядько Ейнар засміявся.

— Прощай, Андерсе, дякую за компанію. Прощай, Єво-Лотто! Ти гарна дівчинка, я завше тебе такою вважав. Привітай від мене маму, якщо я не встигну з нею попрощатися!

Він рушив нагору разом зі своїми приятелями. У дверях він обернувся й помахав дітям рукою:

— Обіцяю неодмінно написати, де ви! Якщо тільки не забуду!

І важкі двері грюкнули й замкнулися.

14

— Це я винен, — озвався Калле після довгої, здавалося, нескінченної мовчанки. — Тільки я сам. Не треба було вплутувати вас до цієї справи. Та, мабуть, і самому не треба було вплутуватись.

— Винен, винен! — передражнила його Єва-Лотта. — Ти хіба знав, що так вийде?

Знов запала тиша, жахлива тиша. Здавалося, що на світі нічого не існує, крім цього підземелля й щільно замкнених дверей.

— Шкода, що Б'єрка вчора не було, — врешті мовив Андерс.

— Ще й як! — озвався Калле.

І вони знов замовкли. Всі троє думали. І думали приблизно те саме: що все пропало. Коштовності не врятовано, і злодії втечуть за кордон. Та це тепер здавалося не таким страшним, як те, що самі вони замкнені, не можуть вийти і не знають, чи взагалі коли вийдуть. На саму згадку про таке їм аж млосно ставало. А раптом дядько Ейнар не напише? До того ж скільки часу йде лист з-за кордону? І скільки можна жити без їжі та без води? А може, злочинці захочуть, щоб діти назавше лишилися в підземеллі? Бо ж за кордоном теж є поліція, і злодіям буде спокійніше жити, як Андерс, Калле і Єва-Лотта ніколи не вийдуть і не зможуть їх виказати. "Я напишу, якщо тільки не забуду", — наостанці сказав дядько Ейнар. Зловісні слова!

— Я маю три булочки, — сказала Єва-Лотта, засовуючи руку в кишеню.

Це все ж таки була якась розрада.

— Отже, до вечора ми не вмремо з голоду, — мовив Андерс. — І ще лишилося півкоряка води.

Три булочки й півкоряка води! А далі що?

— Треба кликати на допомогу, — порадив Калле. — Може, якийсь турист нагодиться, прийде оглядати руїни.

— Я пам'ятаю, що торік тут були два туристи, — сказав Андерс. — Після того в місті ще довго про них згадували. То чому б хтось не нагодився нині?

Вони поставали коло віконця, крізь яке просмикувався пучок сонячного проміння.

— Ну — раз, два, три! — скомандував Андерс.

— Поможіть! По-мо-жіть!

Після того крику тиша видалася їм ще глибшою.

— До Ґріпсгольма[3] та Альвастра[4] туристи валками сунуть, — гірко зауважив Андерс. — А наші руїни нікого не цікавлять.

Ні, жоден турист не почув їхнього крику, та й взагалі ніхто не почув.

Спливали хвилини, обертаючись на години.

— Аби я хоч була сказала вдома, що йду до руїн, — мовила Єва-Лотта. — Тоді вони прийшли б сюди нас шукати…

Вона затулила руками обличчя. Калле проковтнув клубок у горлі й підвівся з долівки. Він не міг сидіти й спокійно дивитися на Єву-Лотту. Чи дверей не можна виламати? Ні, зразу видно було, що марно й пробувати. Калле нахилився й підняв щось із долівки коло сходів. Дядьків Ейнарів ліхтарик! Він його забув! От пощастило! Бо як настане ніч, темна, холодна ніч, то хоч можна буде коли завгодно посвітити собі.