Знаменитий детектив Блюмквіст - Сторінка 30

Беппо, освітлений місяцем, лежав і дивився на нього.

— Чого це ти, бешкетнику, гавкаєш серед ночі? — спитав поштар.

Беппо не відповів. Він обережно накрив лапою смачне тісто. Адже батько його господаря часом робить дивні речі. Щойно вчора він відібрав чудову кістку, що нею Беппо намірявся поласувати, зручно вмостившись на килимі у вітальні. Хтозна, як він поставиться до цього тіста. Про всяк випадок Беппо позіхнув і безтурботно озирнувся. Поштар заспокоївся, та все ж виглянув задля годиться у вікно.

— Там хтось є? — гукнув він стиха.

Йому відповів тільки нічний вітер. Поштар-бо не міг чути Андерсового мурмотіння з-за пальт:

— Ні, ні, там немає нікого. Запевняю вас, немає нікогісінько!

Андерс довго стояв у своєму кутку. Він боявся поворухнутись, поки впевниться, що поштар заснув. Чекати було страшенно нудно. Андерсові навіть уже почало здаватися, ніби найкращі роки своєї юності він згаяв за цими вовняними пальтами, що лоскочуть його в носі. Він був непосидющий і чогось гіршого за чекання не міг собі навіть уявити. Нарешті він не витерпів, вибрався зі свого сховку й почав обережно підніматися нагору. За кожним кроком він спинявся й наслухав, але скрізь було тихо.

— Усе гаразд! — мовив Андерс бадьоро, як завше.

Та як іще поведуться Сікстенові двері? Андерс натиснув на клямку й обережно став відчиняти їх. От пощастило! Двері ані рипнули! Відчинилися тихо й легко, видно, що їх недавно змащено.

Андерс засміявся про себе. Сікстен змастив двері на свою голову! Які послужливі їхні вороги! Не встигнеш їм натякнути про якусь незручність, і вони її негайно ж залагоджують, аби тобі легше було пошити їх у дурні.

"Дякую, любий Сікстене", — подумав Андерс і позирнув на ліжко, де спав той сердега, не підозрюючи, що нині вночі в його кімнаті оселиться Великий Мумрик.

Глобус стояв на освітленому місяцем столі. Чудовий сховок для Мумрика! Андерс витяг із кишені талісман і поклав у нове місце.

— О Великий Мумрику! — сказав він, коли все було готове. — Недовго тобі доведеться побути серед поганців, що не знають закону! Білі Троянди скоро знову повернуть тебе в громаду хрещених і порядних людей.

Біля глобуса лежали ножиці. Коли Андерс побачив їх, йому сяйнула блискуча думка. Як хтось закрадався до будинку сплячого ворога, то звичайно відрізав у нього клапоть плаща на знак, що він там був. Так водилося в давнину, принаймні так написано в книжках. То був чудовий доказ, що ти мав ворога в своїх руках, однак шляхетність не дозволила тобі замордувати його. Другого дня ти міг прийти, помахати клаптиком перед носом свого ворога й сказати: "Ставай навколішки й дякуй мені, що я подарував тобі життя, хробаче!"

Саме так і намірявся вчинити Андерс. Щоправда, в Сікстена плаща не було, зате він мав буйного рудого чуба. І пасмо того чуба Андерс надумав відтяти. О, настане день, коли вони сховають Великого Мумрика в якомусь іншому місці, і тоді Червоним Трояндам доведеться до дна випити свою чашу ганьби. Вони почують гірку правду про Мумрика в глобусі! І побачать пасмо чуба, що його ватажок Білих Троянд зрізав із черепа ватажка Червоних Троянд опівночі, як місяць стояв уповні. Який успіх!

Місяць, щоправда, не досягав до Сікстенового ліжка. Воно стояло в затінку біля самої стіни. Та Андерс узяв ножиці в одну руку, а другою обережно став мацати по ліжку.

Ватажок Червоних Троянд беззахисний, ось голова його на подушці. Андерс обережно, але міцно вхопив пасмо чуба й різнув ножицями.

І раптом нічну тишу розітнув крик. Та, замість хрипкуватого, ламкого хлоп'ячого голосу, Андерс почув дзвінкий жіночий вереск! Кров похолола йому в жилах, і він стрімголов кинувся до дверей. Тоді поруччям з'їхав униз, штовхнув кухонні двері, двома стрибками досяг вікна і вискочив крізь нього так прудко, наче за ним гналася ціла зграя злих духів. Він мчав до самого мосту. Нарешті спинився, щоб трохи відсапатись. Пасмо волосся він тримав і досі в руці, не зважуючись викинути його на вулицю.

Андерс стояв, хапаючи повітря, й неприязно позирав на свій трофей. Це біляве пасмо, безперечно, належало Сікстеновій тітці, хтозна, котрій саме. Очевидно, тільки одна поїхала вранішнім потягом. Та хто ж знав! Недарма він казав, що лізти в дім, де повно тіток, вельми небезпечно! Яка ганьба, яка страшна ганьба! Піти по рудий скальп, а вернутися з пасмом кіс білявої тітки! Гіршого сорому Андерс зроду не зазнав. Ні, він не признається жадній живій душі. Це буде його страшна таємниця, і з нею він піде в могилу.

Але свого трофея він спекається, і то негайно ж. Андерс простяг руку за поруччя й розтулив пальці. Чорна вода тихо прийняла його подарунок, і далі собі дзюркочучи під мостом, немов нічого й не сталося.

А в поштаревому будинку зчинився жахливий переполох. Наляканий поштар і його дружина прибігли до тітки Ади, навіть Сікстен примчав із комірчини на горищі, куди його тим часом переселено.

Поштар допитувався, чого тітка Ада так вереснула серед ночі.

— Бо тут був злодій, — запевняла тітка Ада.

Поштар повмикав світло в цілому будинку, оглянув усі закутки, але злодія не знайшов. Столове срібло було на місці, і взагалі нічого не бракувало. Крім Беппо, але він, очевидно, як завше, вибіг у садок. Та й як тітка Ада не розуміє — коли б справді прийшов злодій, то Беппо загавкав би і всіх сполохав. Певне, їй приснилося щось погане, та й годі. Вони намагалися заспокоїти її і радили заснути.

Однак тітка Ада, лишившись сама, не могла заснути. Вона була надто схвильована. Хоч там що вони кажуть, а в кімнаті хтось був. Вона закурила цигарку й трохи заспокоїлась. Потім узяла люстерко подивитися, чи переляк не лишив якого сліду на її вродливому обличчі.

І раптом побачила… побачила слід. Тепер у неї була нова зачіска: спереду відрізано чимале пасмо кіс, і вийшла пікантна гривка.

Тітка Ада вражено дивилася на себе в люстерко, і обличчя її дедалі більше осявала усмішка. Якийсь божевільний увірвався вночі до хати, щоб здобути пасмо її кіс!

Чоловіки й раніше дуріли через тітку Аду, вона до такого звикла, але цей, здається, перевершив усіх. Якийсь час тітка Ада міркувала, хто б міг бути цей невідомий закоханець, але так і не могла вгадати. Однак хоч хто б він був, а тітка Ада вирішила йому пробачити. Та й зраджувати його не намірялася. Нехай собі думають, що це їй тільки приснилося.

Тітка Ада зітхнула й лягла назад у ліжко. Треба буде завтра піти до перукаря й трошки підрівняти гривочку.

12

Від самого ранку Єва-Лотта й Калле нетерпляче чекали в пекаревому садку на Андерса, що мав скласти рапорт про свій нічний похід. Однак час спливав, а Андерса не було.

— Дивно, — мовив Калле. — Невже його знову взято в полон?

Вони вже хотіли йти на пошуки, коли це Андерс нарешті з'явився. Він не біг, як звичайно, а йшов повільно і з виду був дуже блідий.

— Який ти страшний! — мовила Єва-Лотта. — Може, ти "жертва спеки", як пишуть у газетах?

— Я жертва вареної тріски, — відповів Андерс. — Я не люблю риби, вже стільки разів казав мамі. А тепер вона й сама переконалася.

— Який доказ? — спитав Калле.

— Цілу ніч мене нудило. Тільки те й робив, що бігав надвір.

— А Мумрик? Він ще й досі в шаховці?

— Що ти! Я впорався раніше, — відповів Андерс. — Уже як треба щось зробити, то я зроблю, хоч би на мене й чума напала. Мумрик схований у Сікстеновому глобусі.

В Калле і Єви-Лотти аж очі заблищали.

— Чудово! — сказав Калле. — Розкажи ж бо! Сікстен не прокинувся?

— Стривайте, зараз почуєте, — відповів Андерс.

Вони посідали на Євин-Лоттин місток. Біля річки було прохолодно, вільхи кидали приємну тінь. Усі троє бовтали ногами в теплій воді. Андерс заявив, що те бовтання заспокійливо діє на тріску в його животі.

— Я собі міркую, що то не від самої тріски, може, то ще й нерви. Адже цієї ночі я був у камері жаху.

— Ну, розповідай усе від початку, — попросила Єва-Лотта.

Андерс почав розповідати. Зобразив вельми драматично зустріч із Беппо й те, як він примусив його замовкнути. Калле і Єва-Лотта то жахалися, то захоплювалися; вони були ідеальні слухачі, а їхній ватажок дуже любив розповідати.

— Бачите, якби я не дав Беппо шоколаду, то був би мені край, — мовив він.

Потім Андерс змалював ще страшнішу зустріч із поштарем.

— А ти б і йому тицьнув шоколаду, — мовив Калле.

— Та я ж віддав увесь Беппо.

— А потім? — допитувалась Єва-Лотта.

Андерс розповів, що було потім. Геть усе розповів про Сікстенові двері, що не рипіли, і про його тітку, і як він похолов, коли тітка верескнула, і як йому довелось чимдуж тікати. От тільки про тітчине пасмо кіс, утоплене в річці, він не згадав.

Андерсові пригоди захопили Єву-Лотту й Калле дужче за будь-яку пригодницьку книжку, і вони раді були слухати про них знов і знов.

— Ох, яка ніч! — вигукнула Єва-Лотта, коли Андерс нарешті таки скінчив розповідь.

— Еге ж, так можна й постаріти дочасно, — сказав Андерс. — Та головне, що Великий Мумрик на місці.

Калле почав молотити ногами по воді.

— Мумрик у глобусі! — мовив він. — Спробуйте-но таке вигадати!

Ні, Андерс і Єва-Лотта визнали, що такого не могли вигадати. І вони ще дужче втішились, побачивши Сікстена, Бенку та Йонте, що підстрибом бігли вздовж берега.

— Дивіться, які гарні білі троянди ростуть у річці! — сказав Сікстен, опинившись коло містка.

Бенка хотів перевернути Білих Троянд у воду, але Сікстен спинив його. Вони прийшли не битися, а тільки скаржитись.

Згідно з законами війни Троянд той, хто тим часом володів Мумриком, повинен принаймні дати якийсь натяк, де його слід шукати. Хоч ледь-ледь натякнути! А Білі Троянди й цього не вчинили. Щоправда, ватажок Білих Троянд, як його добре полоскотали, вибовкав щось про стежку за Садибою. Червоні Троянди задля певності вчора перешукали геть усе навколо стежки й остаточно переконалися, що Білі Троянди перенесли Мумрика на нове місце. І ось тепер вони ввічливо, але настійливо вимагали якоїсь провідної нитки.

Андерс стрибнув у воду. Вона сягала йому не вище колін. Він узявся руками в боки й весело блиснув темними очима:

— Будь ласка, ось вам провідна нитка, — мовив він. — Шукайте в надрах землі.

— Дякуємо, ви дуже ласкаві, — глузливо сказав Сікстен. — А де нам починати — тут чи в північному Гельсінгланді?

— Чудова нитка! — підхопив Йонте.