Знаменитий детектив Блюмквіст - Сторінка 34

Те, що Андерс ненароком отруїв Беппо, не рахувалося. Сікстен вибачив йому від щирого серця, і Андерс разом із ним зворушливо доглядав Беппо під час його хвороби.

Війни між Трояндами почалися задовго перед тим, як з'явився Великий Мумрик. І хоч Мумрик з усіма приписаними йому чарівними властивостями й був чудовою притикою до війни, існували й інші клейноди, що їх можна було пограбувати в супротивника. Білі Троянди, наприклад, мали коробку, повну таємних паперів. Андерс уважав, що її без великого ризику можна тримати в шаховці на горищі. Воно, може, й так — у звичайний час. Але тепер, як Великий Мумрик поїхав у службове відрядження, Сікстен дійшов висновку, що коробка Білих Троянд — незвичайна коштовність і варто викрасти її, навіть якби Червоним Трояндам довелося битись до останнього вояка. Бенка і Йонте відразу погодилися. Важко собі навіть уявити, щоб хтось був більше за них готовий битися до останнього вояка. Після такої героїчної постанови, зміцненої врочистою присягою в гаражі, Сікстен увечері тихенько закрався до штабу Білої Троянди на горищі і взяв коробку. Однак Червоні Троянди так і не дочекалися грізного поклику — з тієї причини, що супротивники нічого не помітили. Нарешті Сікстенові урвався терпець, і він послав Бенку з листом до ворогів, аби їх підбурити й повідомити, що сталося. Лист був такий:

Де ж це коробка Білих Троянд, де?

Де ділись таємні папери, де?

Край Прерій хатина стоїть,

А в тій хатині — покій.

А в тім покої — куток.

А в тім кутку — папір,

А на папері — мала,

А на тій мапі… еге ж!

О білі свині,

Шукайте в тій хатині!

— Я туди нізащо в світі не піду, — спершу була заявила Єва-Лотта.

Однак, добре зваживши, вирішила, що не може ж вона довіку відмовитися від Прерій, найкращого місця розваг. Чи надворі весна, чи осінь, чи літо, чи зима, а в Преріях завше цікаво, завше повно розмаїтих можливостей. Якщо відмовитись від Прерій, то вже хоч і в монастир іти.

— Я піду з вами, — мовила вона після короткої внутрішньої боротьби. — Коли я не пересилю себе тепер, то довіку всього боятимусь.

І другого дня Білі Троянди повставали на диво рано, щоб їх не застукали вороги, як вони шукатимуть мапу. Про всяк випадок Єва-Лотта нікому вдома не призналася, куди йде. Вона тихенько вийшла через садок і прилучилася до Андерса й Калле, що вже добру хвилю чекали на неї.

Прерії виявилися зовсім не такими жахливими, як собі гадала Єва-Лотта. Там було тихо й спокійно, як завше, в повітрі шугали, весело щебечучи, ластівки. Садиба здавалася майже привітною, наче то був не понурий занедбаний порожній будинок, а оселя, що її мешканці ще не зовсім прокинулися зі сну. Небавом у ній повідчиняються навстіж вікна, на вранішньому вітрі колихатимуться фіранки, покої гомонітимуть веселими голосами, а з кухні долинатиме приємний брязкіт, що передує сніданкові. Справді, тут анітрохи не було чого боятися.

Та як вони зайшли в двері, їх зустрів той самий порожній дім. Дім, по кутках засотаний павутиною, з обідраними шпалерами й потрісканими шибками. І нічиїх веселих голосів, звісно, не лунало там, крім їхніх власних.

"О білі свині, шукайте в тій хатині!" — закликав їх ватажок Червоних Троянд, і вони пильно взялися шукати, їм довго довелося нишпорити, бо в будинку було багато покоїв і закапелків, та врешті їхня праця завершилась успіхом — як і розраховували Червоні Троянди. Бо цього разу Сікстен поклав собі хитрістю завдати ворогам остаточної поразки.

Знайдений папірець справді зображав мапу, і з неї не важко було вичитати, що то план поштаревої садиби. Ось будинок, ось гараж, ось прибудова, геть усе, а одне місце обведене кружальцем із написом: "Копайте тут!"

— Хоч там що, а Червоні Троянди не вельми кмітливі, — сказав Андерс, вивчивши мапу.

— Авжеж, не дуже вигадливі, — погодився Калле. — Таке й дитина зрозуміє, аж соромно за них. Ну, то підемо копати, чи що?

Еге ж, треба було йти копати, але спершу вони хотіли ще щось зробити. Ні Андерс, ні Калле не були коло Садиби від тієї пам'ятної середи. Відтоді, як їх завернув дядько Б'єрк. А тепер їх посіла нездорова цікавість: чому б не поглянути на те місце, коли вже вони тут!

— Тільки без мене, — твердо сказала Єва-Лотта.

Вона краще помре, ніж ще раз піде на ту стежку в ліщинових кущах. Та як Андерс і Калле мають бажання, вона їх не тримає. Вона залишиться в Садибі, тільки щоб потім хлопці зайшли по неї.

— Гаразд, ми вернемось хвилин за десять, — сказав Калле.

І вони пішли.

Залишившись сама, Єва-Лотта заходилася опоряджати покої. Подумки вона вмеблювала весь будинок і заселила його великою багатодітною родиною. Бо ж Єва-Лотта була одиначка, і ніщо їй так не подобалось, як малі діти.

Ось тут їдальня, уявляла собі Єва-Лотта. Посередині стіл. Родина така велика, що ледве вміщається коло нього. Кристер і Кристіна зчинили бійку, і їх випроваджено до дитячої кімнати. Бертіль іще такий малий, що мусить сидіти на високому дитячому стільчику, аби досягти до столу. Мама годує його. Лишенько, як він обляпався! Он старша сестра Ліліан, вона така вродлива, має чорні коси й темні очі, а ввечері вона влаштовує бенкет. Тут, у вітальні. Стоятиме під люстрою у білій шовковій сукні та блискатиме очима.

Єва-Лотта заблискала очима: вона була старша сестра Ліліан.

Якраз нині з Упсали приїжджає старший брат Клас, він здав свої екзамени. Господар такий радий, що стоїть біля вікна й виглядає надвір, чекаючи на сина.

Єва-Лотта поважно надимає живіт і стає господарем, що біля вікна виглядає свого сина.

І диви — син уже йде. Такий гарний, хоч міг би бути трішки молодший.

Минула довга хвилина, поки Єва-Лотта з уявного світу вернулася до дійсності й збагнула, що то не старший брат Клас ступає сягнистими швидкими кроками, а живий-живісінький чоловік. Єва-Лотта засміялася про себе. А що, якби вона взяла та й гукнула йому: "Привіт, Класе!"

Ось він звів очі й помітив її у вікні. Він здригнувся, той старший брат Клас, очевидно, йому зовсім не сподобалося, що господар стоїть і дивиться на нього. Він зразу пішов швидше. Куди швидше.

Але раптом зупинився й повернув назад. Еге ж, повернув назад!

Проте Єва-Лотта не хотіла більше йому заважати. Вона пішла собі до їдальні поглянути, чи Бертіль уже впорався з кашею. Ще не впорався, і старша сестра Ліліан трішки йому допомогла. Вона так пильно годувала дитину, що навіть не почула, як відчинилися двері. 1 аж скрикнула з подиву, коли, звівши очі, побачила, що до покою зайшов старший брат Клас.

— Доброго ранку, — привітався він — той старший брат Клас, чи хто там іще.

— Доброго ранку, — відповіла Єва-Лотта.

— Мені здалося, що я побачив у вікні одну свою знайому, — сказав старший брат Клас.

— Ні, то ви мене бачили, — спокійно відповіла Єва-Лотта.

Він пильно подивився на неї.

— А хіба ми ніколи не зустрічалися? — спитав він.

Єва-Лотта похитала головою.

— Ні, я не пригадую, щоб коли вас бачила.

"Я впізнаю його серед тисячі людей", — заявила була Єва-Лотта. Але тоді вона не знала, як може змінитися той, хто поголить вуса й коротко постриже свого довгого чуба. Крім того, чоловік, що трапився їй тоді на стежці й назавше закарбувався в пам'яті, вбраний був у темно-зелені габардинові штани, і вона не могла уявити собі його в іншому одязі. А старший брат Клас був у сірому, в дрібну крапку костюмі.

Якийсь час він дивився на неї неспокійними очима, а тоді спитав:

— А як же тебе звати, панночко?

— Єва-Лотта Лісандер, — відповіла Єва-Лотта. Старший брат Клас кивнув головою і собі сказав:

— Єва-Лотта Лісандер.

Єва-Лотта й гадки не мала, як їй пощастило, що вона не впізнала старшого брата Класа. Навіть убивця без потреби не стане кривдити дитини. Але той чоловік поклав собі будь-що виплутатися з біди. Він знав, що якась дівчинка, на ймення Єва-Лотта Лісандер, може його занапастити, і ладен був піти на все, аби не допустити до такого. І ось вона стоїть перед ним, та Єва-Лотта Лісандер! Він міг заприсягтися, що впізнав її, тільки-но вгледів у вікні її біляву голову. А вона спокійнісінько заявляє, що зроду його не бачила. Він відчув таку полегкість, що мало не закричав з радощів. Він спекався цієї маленької базіки, яка завдала йому стільки клопоту, спекався страху, що несподівано може вигулькнути Єва-Лотта Лісандер, приїхати в сусіднє містечко, де він мешкав. Може показати на нього пальцем і заявити: "Ось убивця!"

Але вона його не впізнала, отже й не буде свідчити на нього, не покаже пальцем! Це була величезна полегкість, він навіть зрадів, що дівчинка не з'їла того шоколаду, який він їй послав і про який стільки писали газети.

Старший брат Клас хотів уже йти собі. Йти і ніколи більше не повертатись до цього проклятого місця! Та як він уже взявся за клямку, його посів сумнів. Чи, бува, не майстерна артистка ця дівчинка, чи не прикидається вона, що не впізнала його? Він скоса позирнув на неї. Але на вустах у Єви-Лотти була приязна усмішка, а її дитячі очі були щирі й відверті, в них не було облуди, це він добре бачив, хоч не дуже розумівся на щирості. Про всяк випадок він ще спитав:

— А що ти тут робиш сама?

— Я не сама, — радісно відповіла Єва-Лотта. — Зі мною прийшли Андерс і Калле. Мої приятелі, розумієте?

— Ага, ви тут граєтеся, — сказав старший брат Клас.

— Ні, — заперечила Єва-Лотта, — ми тільки шукали тут папірця.

— Папірця? — перепитав старший брат Клас, і погляд його посуворішав. — Ви шукали папірця?

— Еге ж, страх як довго шукали, — відповіла Єва-Лотта, вважаючи, що година — це надто багато часу, коли його згаяно на жалюгідну карту Червоних Троянд. — Ви собі не можете уявити, скільки ми шукали. Та нарешті таки знайшли.

Старший брат Клас тяжко зітхнув і так стиснув клямку, що аж кісточки побіліли.

Він пропав! Ці дітлахи таки знайшли вексель, якого він сам стільки шукав і нині востаннє приїхав пошукати. Він пропав, і саме тепер, коли думав, що йому вже ніщо не загрожує! Ох, як хочеться немилосердно потрощити все, що стоїть йому на заваді! Він тішився був, що дівчисько уникнуло своєї гіркої долі, не отруїлося шоколадом. Тепер він уже не тішився, тепер він почував тільки холодну лють, як тоді, останньої середи в липні!

Однак він опанував себе. Ще не все втрачено. Він повинен добути того папірця, конче повинен, добути!

— А де ж Андерс і Калле? — спитав він якомога безтурботніше.

— О, вони зараз прийдуть, — відповіла Єва-Лотта.