Знедолені - Сторінка 3

Хай буде так. Я помру, милуючись на зорі.

Єпископ був мало зворушений. Адже на порозі смерті цей чоловік, здавалося, зовсім не думав про Бога. Єпископ дивився на колишнього члена Конвенту тільки з цікавістю, за яку, певно, дорікнув би собі, коли б ішлося про когось іншого. Але той, хто колись засідав у Конвенті, був для нього мовби поза законом, навіть поза законом милосердя.

Г. сидів спокійний, майже випростаний, голос його звучав рівно. Важко було повірити, що йому понад вісімдесят років. Революція висунула багато таких людей, гідних своєї епохи. Здавалося, Г. помирає за власним бажанням. Смерть поки що заволоділа тільки його ногами, а голова зберігала цілковиту ясність розуму.

Єпископ сів на камінь, який лежав на подвір’ї. І раптом сказав — слова вихопилися в нього майже несамохіть:

— Я віддаю вам належне. Ви все ж таки не голосували за смертний вирок королю.

Член Конвенту, здавалося, не помітив гіркоти, схованої під словами "все ж таки". Усмішка зникла з його обличчя, і він відповів:

— Не віддавайте мені належне, добродію. Я голосував за смертний вирок тиранові.

— Як вас розуміти? — спитав єпископ.

— Я хотів сказати, що людина має над собою одного тирана — неуцтво. Я голосував за смертний вирок цьому тиранові. Цей тиран породив монархію, тобто владу несправедливу. Владу, яка стоятиме на підвалинах справедливості, дадуть людям тільки знання.

– І совість, — докинув єпископ.

— Це одне й те саме. Совість дорівнює тим знанням, якими людина наділена від природи.

Монсеньйор Б’єнвеню слухав із подивом — нічого подібного він ніколи не чув.

— Що стосується Людовіка Шістнадцятого, то я сказав: "Ні". Я не вважаю, що мені дано право вбивати людину. Але знищити зло — мій обов’язок. Голосуючи за республіку, я голосував за братерство, за мир, за світанок! Я допомагав викорчовувати забобони й темряву. Коли розвіється темрява й забобони, люди побачать світло. Тому ми й знищили старий лад.

— Ви його знищили. Може, іноді нищити й корисно. Але я боюся нищення, на яке людину штовхає гнів.

— Справедливий гнів — це елемент прогресу, єпископе. Хай там що кажуть, а французька революція стала для людства найбільшим кроком уперед від часів пришестя Христа. Вона мала свої вади, звичайно, але мета її висока. Вона визволила приховані сили суспільства. Вона пом’якшила звичаї. Вона стала джерелом заспокоєння, втихомирення, світла. Завдяки їй землю омила хвиля цивілізації. Вона принесла добро.

Єпископ не стримався, щоб не прошепотіти:

— Та невже? А терор дев’яносто третього року?

З майже зловісною урочистістю вмирущий випростався на стільці і, напружуючи останні сили, вигукнув:

— Он ви про що! Терор дев’яносто третього! Півтори тисячі років згущувалися хмари. Через п’ятнадцять століть нарешті вдарила гроза. І вас дивує, що прогуркотів грім?

Єпископ відчув легке збентеження. Проте здаватися не хотів.

— Суддя виступає від імені правосуддя, — сказав він. — Священик — від імені милосердя, яке, власне, є вищим ступенем того ж таки правосуддя. Удар грому не повинен разити сліпо.

І додав, пильно дивлячись на співрозмовника:

— За що замучили Людовика Сімнадцятого?

Член Конвенту простяг руку і вхопив єпископа за лікоть:

— Людовика Сімнадцятого? Подумаймо. Кого ви оплакуєте? Невинне дитя? Що ж, тоді я ладен плакати разом із вами. Чи спадкоємця трону? В такому разі я поміркую. Мені не менше жаль невинного хлопчика, якого підвісили під пахви на Гревській площі і який помер мученицькою смертю тільки за те, що він — брат Картуша,[4] ніж правнука Людовіка П’ятнадцятого, теж невинного хлопчика, замученого у в’язниці тільки за те, що він був правнук Людовика П’ятнадцятого.

— Мені не подобається таке зіставлення імен, — сказав єпископ.

— Кого, ви вважаєте, я цим принизив? Картуша? Чи Людовика П’ятнадцятого?

Запала мовчанка. Єпископ уже розкаювався, що прийшов сюди, але водночас відчував, як щось похитнулось у його душі.

Член Конвенту заговорив знову:

— Я бачу, добродію священик, ви не любите грубої правди. А Христос її не цурався. Він брав бича й виганяв митарів із храму. Його бич був вісником грубої правди. Коли він вигукнув: "Sinite parvulos!"[5] — він не робив різниці між дітьми. Він не посоромився б поставити спадкоємця розбійника Варрави поруч зі спадкоємцем Ірода. Невинності не потрібні високі титули, добродію. Вона так само священна в лахмітті, як і в королівських шатах.

— Це правда, — тихо відповів єпископ.

— Ви згадали про Людовика Сімнадцятого, — вів далі член Конвенту. — Спробуймо порозумітись. Чи оплакуєте ви всіх нещасних дітей, — і вбогих, і тих, що вгорі? Тоді я з вами. Але в такому разі слід почати раніше, ніж від дев’яносто третього року. Я оплакуватиму разом із вами королівських дітей, якщо ви оплакуватимете разом зі мною дітей з народу.

— Я оплакую всіх, — сказав єпископ.

— Але якщо порівнювати страждання, то переважить чаша народу. Бо народ страждає набагато довше.

Член Конвенту став дихати важко й часто. Агонія вже здавлювала йому горло й уривала голос, проте очі світилися повною ясністю розуму. Він провадив:

— На тлі грандіозної народної революції дев’яносто третій рік був тільки ударом у відповідь. Ви називаєте його жорстоким, але що ви скажете про монархію? Повірте, мені справді шкода королеву Марію-Антуанетту. Але мені жаль і ту вбогу жіну-гугенотку, яку 1685 року за короля Людовика Чотирнадцятого прив’язали оголену по пояс до стовпа, а її немовля поклали неподалік; груди бідолашної наливалися молоком, а серце повнилось розпачем; дитинча, бліде й голодне, бачило материнську грудь, мучилося й кричало. А кат повторював нещасній матері: "Зречися!" — змушуючи її обирати між загибеллю своєї дитини і смертю своєї совісті. Що ви скажете про ці танталові муки, яким піддали матір? Погодьтеся, добродію, французька революція мала свої причини. Майбутнє розгрішить її гнів. Завдяки їй світ покращав. її жахливі удари принесли людству полегкість. Я кінчаю говорити. Ясно й так, що всі козирі в мене. До того ж я помираю.

Проте в єпископа був іще один доказ, найсильніший, як на його думку.

— Світ не може стати кращим, не вірячи в Бога, — рішуче заявив він. — Добро не потерпить нечестивих служителів. Безбожник не приведе людство до щастя.

Старий обранець народу не відповів. Він затремтів, подивився на небо, і в його погляді заблищала сльоза. Потім сльоза скотилася по блідій щоці, і ледь чутним голосом, немов звертаючись до самого себе, він сказав, не відриваючи очей від неозорої блакиті:

— О ідеал! Ти один існуєш!

Єпископа охопило невимовне хвилювання.

Помовчавши, старий показав пальцем на небо і мовив:

— Нескінченність існує. Вона отам. Якби я не був часткою нескінченності, вона закінчувалася б на мені, іншими словами, її не існувало б. Але вона існує. Отже, вона включає в себе й мене. Ота частка нескінченності, яка зветься "я", і є Бог.

Ці останні слова вмирущий вимовив, тремтячи в екстазі; здавалося, перед ним хтось стоїть, видимий тільки йому. Коли він замовк, очі його заплющились. Зусилля виснажило його. Було очевидно, що за одну цю мить він прожив кілька годин, які йому лишалися. Надходила остання хвилина.

Єпископ це зрозумів і пригадав, що він прийшов сюди насамперед як священик. Часу лишалося обмаль. Він подивився на заплющені очі вмирущого, взяв його зморшкувату, холодну руку й нахилився до нього:

— Ця хвилина належить Богові. Вам не здається, що було б жаль, якби наша зустріч обмежилася суперечкою?

Член Конвенту розплющив очі. Глибоке почуття відбилося на його вже затьмареному мороком смерті обличчі.

— Добродію єпископ, — сказав він, повільно й чітко вимовляючи кожне слово, — я прожив життя в роздумах, навчанні і спогляданні. Мені було вже шістдесят років, коли батьківщина покликала мене і звеліла взяти участь у її справах. Я скорився. Я бачив зловживання — і боровся з ними; я бачив тиранію — і знищував її; я проголошував і проповідував загальнолюдські права й засади. На нашу землю вдерлися загарбники — я став на захист вітчизни; Франція була в небезпеці — я прикрив її своїми грудьми. Я ніколи не мав багатства, а помираю зовсім убогим. Я був одним з володарів держави, підвали скарбниці не вміщали усього золота й срібла, а я обідав на вулиці Арбр-Сек за двадцять два су. Я допомагав пригнобленим, я полегшував страждання мученикам. Я роздер напрестольне покривало, це правда, але тільки для того, щоб перев’язати рани батьківщини. Незмінно підтримуючи людський поступ до осяйного майбутнього, я іноді заступався за своїх ворогів, людей вашого сану. Я врятував від знищення кілька стародавніх абатств і монастирів. Усі свої сили я віддавав на те, щоб чесно й сумлінно виконувати свій обов’язок. І після цього мене цькували, переслідували, карали, ганьбували, проклинали, осудили на довічне заслання. Ось уже багато років, давно посивівши, я живу, знаючи, що багато людей переконані, ніби мають право зневажати мене, що затуркана, неосвічена юрба дивиться на мене як на проклятого, — і я прийняв таку долю, ні до кого не відчуваючи ненависті й нікому не бажаючи зла. Тепер мені вісімдесят шість років, і я помираю. Чого ви від мене хочете?

— Вашого благословення, — сказав єпископ.

І він опустився перед умирущим навколішки.

Б’єнвеню Мірієль повернувся додому глибоко замислений. Усю ніч він провів у молитві. Наступного дня кілька цікавих спробували заговорити з ним про члена Конвенту Г. Єпископ тільки показував пальцем на небо.

Від того дня він іще дужче став піклуватися про вбогих і скривджених.

Коли при ньому згадували про старого душогуба Г., він поринав у дивну задуму. Нема сумніву, що той великий дух залишив глибокий відбиток у шляхетній душі єпископа Мірієля.

Книга друга

Падіння

1. Увечері, після цілого дня ходьби

На початку жовтня 1815 року, десь за годину перед заходом сонця, в містечко Дінь увійшов подорожній. Городяни, які стояли біля вікон або на порозі своїх будинків, дивилися на того перехожого з певним острахом. Це був чоловік середнього зросту, кремезний і мускулистий, віком років сорока шести — сорока восьми. Засмагле, зрошене потом обличчя ховалося під шкіряним дашком пошарпаного кашкета, голова була стрижена, підборіддя давно не голене. З-під простої жовтої сорочки, застебнутої на шиї блискучим гачком, виглядали волохаті груди.