Знедолені - Сторінка 37

Ще напередодні, п’ючи з возіями й горлаючи пісень, він цілий вечір спостерігав за незнайомцем. Жоден жест, жоден порух чоловіка в жовтому рединготі не уникнув його погляду. Тенардьє вгадав, що гість цікавився Козеттою ще раніше, ніж виявив своє співчуття до неї. Цілу ніч корчмар губився в здогадах, хто ж він, цей чоловік? Він намагався збагнути, в чому його слабість, щоб використати її. І ось тепер, почувши тверду й спокійну відповідь незнайомця, Тенардьє зрозумів, що взяти гору над цим супротивником йому не вдасться. Тенардьє був із тих, хто вміє миттю оцінити становище. І він зробив так, як роблять тільки великі полководці у вирішальну хвилину битви. Він зненацька розкрив усі свої батареї.

— Добродію, — сказав він, — мені треба півтори тисячі франків.

Незнайомець витяг із бічної кишені потертий шкіряний гаман, розкрив його і дістав три банкові білети. Він притиснув їх великим пальцем до столу і сказав корчмареві:

— Приведіть Козетту.

А що тим часом робила Козетта?

Прокинувшись, вона насамперед побігла до свого черевика і знайшла в ньому золоту монету. Козетта була приголомшена. Від стількох щасливих несподіванок у неї пішла обертом голова. Вона не знала, що це таке — золота монета, вона ніколи її не бачила, отож хутко сховала луїдора в кишеню, наче вкрала його. Вона здогадалася, від кого цей дарунок, і відчувала радість, змішану зі страхом. Козетта злякалася ляльки, а тепер злякалась і золотої монети. Вона боялася цих розкошів, але самого незнайомця зовсім не боялась. Від учорашнього дня думала вона своїм дитячим розумом про цього чоловіка, на вигляд такого старого й убогого, а насправді — багатого й доброго. Відколи вона зустрілася з ним у лісі, усе для неї змінилося. Козетта не знала, що таке сховатися під крило матері. З п’ятьох років, відтоді як бідолашна дитина пам’ятала себе, вона мерзла й| тремтіла від холоду. Вона завжди була гола під крижаним вітром недолі, тепер же їй здавалося, що вона вдягнена. В її скуту холодом душу проникло тепло. Вона вже не так боялася Тенардьє. Вона була не сама — хтось стояв поруч неї.

Як і щоранку, Козетта взялася за свою буденну роботу. Проте золота монета, що лежала в тій самій кишені, з якої напередодні випали п’ятнадцять су, відвертала увагу дівчинки. Вона не зважувалася торкнутись її, але хвилин по п’ять милувалася нею, висунувши язика. Підмітаючи сходи, вона раптом застигала нерухомо й забувала про все на світі, втупившись у блискучу зорю на дні своєї кишені.

В таку хвилину й захопила її Тенардьє.

За наказом свого чоловіка вона прийшла покликати Козетту. Річ нечувана: хазяйка не вліпила дівчинці ляпаса й навіть не вилаяла її.

— Ходімо, Козетто, — сказала вона майже лагідно.

Через мить Козетта увійшла до зали.

Незнайомець розв’язав пакунок, який приніс із собою.

Там була дитяча вовняна сукенка, фартушок, бумазейна блузка, спідничка, хусточка, вовняні панчохи, черевички — повне вбрання для восьмирічної дівчинки. Усе — чорного кольору.

— Дитино, — сказав незнайомець, — візьми оце й швиденько перевдягнись.

Тільки-но почало розвиднятися, коли ті з жителів Монфермея, що вже відчиняли двері своїх будинків, побачили, як по головній вулиці пройшов у напрямку Ліврі бідно вдягнений чоловік, ведучи за руку малу дівчинку в жалобному вбранні; вона несла велику рожеву ляльку.

То були наш незнайомець і Козетта.

Ніхто не знав того чоловіка. Багато хто не впізнав і Козетту: адже доти її бачили тільки в жалюгідному рам’ї.

Козетта пішла. З ким? Вона не знала. Куди? Вона не знала. Знала вона тільки те, що покидає корчму Тенардьє. Ніхто не подумав попрощатися з нею, то й вона ні з ким не прощалася. Її ненавиділи, і сама вона пішла з ненавистю в душі.

Бідолашне мале створіння, чиє серце досі вміло тільки страждати!

Козетта йшла поважно, раз у раз поглядаючи своїми великими очима в небо. Вона поклала золоту монету в кишеню нового фартушка. Іноді вона нахилялась і кидала на неї погляд, потім дивилась на свого супутника, у неї було таке відчуття, ніби поруч неї сам Господь Бог.

10. Добра добувши, кращого не шукай

Тітка Тенардьє, за звичкою, не втручалася в дії свого чоловіка. Вона ждала великих подій. Коли незнайомець із Козеттою пішли, Тенардьє зачекав добру чверть години, а тоді відвів дружину вбік і показав їй півтори тисячі франків.

— Всього-на-всього! — мовила вона.

Удар влучив у ціль.

— Ти маєш рацію, — сказав чоловік. — Я йолоп. Дай-но мого капелюха.

Він згорнув три банкові білети, поклав їх у кишеню і поквапно вийшов. Але спершу помилився і звернув праворуч. Кілька сусідів, до яких корчмар звернувся з розпитуваннями, спрямували його на правильний слід. Вони бачили, як Жайворонок і незнайомець пішли в напрямку Ліврі. Тенардьє подався в той бік, ступаючи сягнистими кроками і бурмочучи сам до себе:

"Цей чоловік — мільйонер у жовтому рединготі, а я — бовдур. Він дав спочатку двадцять су, потім п’ять франків, потім п’ятдесят франків, потім півтори тисячі франків. Так само легко він дав би й п’ятнадцять тисяч. Я повинен наздогнати його".

А згорток із одягом для малої? Під цим явно крилася таємниця. Таємниці багатіїв — наче губки, з яких можна вичавити золото. Отакі думки миготіли в корчмаревій голові.

"Я — бовдур", — знову й знову повторював він.

Вони були вже далеко, але дитина йде повільно, а Тенардьє йшов швидко. До того ж він добре знав місцевість.

Несподівано корчмар зупинився і стукнув себе по лобі.

— Дарма я не взяв рушницю! — пробурмотів він.

Хвилину повагавшись, Тенардьє подумав: "Ні, потім я вже не встигну їх наздогнати". І рушив далі, з непомильним чуттям лисиці, яка вистежила виводок куріпки.

Проминувши ставки, він нарешті побачив над низенькими кущами капелюх свого недавнього постояльця. Тенардьє зрозумів, що незнайомець і Козетта сіли перепочити в кущах. Дівчинки не було видно, але поверх кущів виглядала ляльчина голова.

Тенардьє не помилився. Чоловік у жовтому рединготі всівся там, щоб дати Козетті перепочити. Корчмар обійшов кущі й раптово з’явився перед тими, кого шукав.

— Пробачте, добродію, — сказав він, важко відсапуючись, — але ось ваші півтори тисячі франків.

І Тенардьє простяг незнайомцеві три банкові білети.

Той підвів погляд.

— Що це означає?

Тенардьє ввічливо відповів:

— Це означає, що я забираю Козетту.

Козетта затремтіла і притиснулась до незнайомця.

— Ви за-би-ра-є-те Ко-зет-ту? — повторив той, дивлячись Тенардьє просто у вічі й карбуючи кожен склад.

— Так, добродію, я її забираю. Зараз я вам усе поясню. Я довго думав. По суті, я не маю права віддати дівчинку вам. Я чоловік порядний, зрозумійте мене. Козетта належить не мені, а своїй матері. Та жінка довірила нам свою дитину, і я можу віддати дівчинку тільки їй. Ви скажете: "Але ж мати померла". Гаразд. У такому разі я віддам дитину тільки особі, яка вручить мені листа за підписом матері, де буде написано, щоб я передав дитину саме цій особі. Сподіваюся, вам зрозуміло?

Чоловік у жовтому рединготі поліз у кишеню, і Тенардьє знову побачив чорного гамана з банковими білетами.

Корчмар затремтів від радості.

"Чудово! — майнуло йому в думці. — Він хоче відкупитися від мене!"

Перш ніж відкрити гаман, подорожній окинув навколо себе поглядом. Місце було зовсім безлюдне. Незнайомець відкрив гамана й дістав звідти не жмут асигнацій, як сподівався Тенардьє, а звичайний папірець, якого він розгорнув і подав корчмареві, сказавши:

— Ви маєте рацію. Читайте.

Тенардьє взяв папірець і прочитав:

"Монтрей-Приморський, 25 березня 1823 року.

Шановний пане Тенардьє!

Передайте Козетту особі, яка пред’явить цього листа. Вам оплатять усі дрібні видатки.

З повагою

Фантіна"

Корчмар не мав чого сказати. Щойно він пережив подвійне розчарування: по-перше, пропала надія злупити з незнайомця великі гроші; по-друге, йому було прикро, що він пошився в дурні. Чоловік у жовтому рединготі додав:

— Ви можете взяти собі листа як розписку.

— Цей підпис добре підроблений, — пробурчав Тенардьє.

І вдався до ще однієї розпачливої спроби.

— Хай і так, добродію, — сказав він, — якщо ви та сама особа. Одначе слід оплатити мені "всі дрібні видатки". А борг чималий.

Незнайомець звівся на ноги й сказав, обтрушуючи від пилюки потертий рукав:

— Пане Тенардьє, на січень мати заборгувала вам сто двадцять франків. Але в лютому ви надіслали їй рахунок на п’ятсот франків; ви отримали триста франків у кінці лютого і триста франків на початку березня. Відтоді минуло дев’ять місяців, по п’ятнадцять франків за кожен, як було між вами домовлено, що складає суму в сто тридцять п’ять франків. Сто ви отримали наперед. Лишається тридцять п’ять франків боргу. Я щойно дав вам півтори тисячі.

Тенардьє спізнав відчуття вовка, на чиїй нозі зімкнулися гострі зуби сталевої пастки.

"Що за диявол — цей чоловік?" — подумав він.

І корчмар зробив те, що робить у таких випадках вовк. Він рвонувся з пастки. Один раз нахабство вже принесло йому успіх.

— Добродію-не-знаю-хто-ви-такий, — рішуче заявив він, відкинувши цього разу чемність набік, — або я забираю Козетту, або ви дасте мені тисячу екю.[19]

— Ходімо, Козетто, — спокійно сказав незнайомець.

Ліву руку він подав дівчинці, а правою підняв із землі свого кийка. Тенардьє відзначив про себе, що кий чималий, а місце зовсім безлюдне.

Незнайомець із дівчинкою заглибились у ліс. Спантеличений корчмар лишився стояти на місці.

Дивлячись на широкі плечі й величезні кулаки незнайомця, Тенардьє знову вилаяв себе, що не прихопив рушницю. І все ж таки він не хотів здаватися.

"Треба простежити, куди вони підуть", — сказав він собі й рушив за ними, тримаючись віддалік. Незнайомець вів Козетту в напрямку Ліврі й Бонді. Він ішов повільно, з опущеною головою, немов поринувши в якісь сумні думки, але час від часу обертався глянути, чи його не переслідують. Зненацька він помітив Тенардьє і звернув із Козеттою в підлісок, де вони могли легко зникнути. Корчмар вилаявся й пішов швидше. Почалися густі хащі, і йому довелося наблизитися до них. У самій гущавині незнайомець озирнувся. Тенардьє не міг сховатися від його погляду. Чоловік у жовтому рединготі похитав головою і рушив далі. Корчмар не відставав. Так пройшли вони кроків двісті-триста. Раптом незнайомець озирнувся знову.