Знедолені - Сторінка 60

Вони лишилися добрими приятелями — і тільки. Маріус мав двох друзів: Курфейрака і Мабефа. Він дуже прихилився до старого. Адже завдяки йому він узнав свого батька і зовсім іншими очима подивився на світ. "Він зняв з моїх очей полуду", — казав Маріус.

Звичайно, церковний староста зіграв у житті юнака вирішальну роль. Правда, він послужив тільки сліпим знаряддям провидіння. Він просвітив Маріуса волею випадку, не усвідомлюючи цього, як ото свічка, що її вносять до кімнати. Причому старий Мабеф був саме свічкою, а не тим, хто вносить її.

Що ж до внутрішнього перетворення, яке сталося з Маріусом, то Мабеф був нездатний ні зрозуміти його, ні сприяти йому, ні керувати ним.

Ми ще зустрінемося зі старим Мабефом, а тому не зайве буде розповісти про нього трохи докладніше.

3. Пан Мабеф

Того дня, коли старий Мабеф сказав Маріусові: "Я, звичайно, шаную політичні переконання", — він висловив те, що думав. Цілком байдужий до політики, він ладен був схвалювати які завгодно погляди, аби тільки йому дали спокій. Мабеф захоплювався рослинами, а особливо — книжками. Як і всі його сучасники, він носив ярлик із закінченням іст, але Мабеф не був ні роялістом, ні бонапартистом, ні анархістом — він був букіністом.

Він не міг зрозуміти, чому люди ненавидять одне одного через такі дурниці, як хартія, демократія, монархія, республіка і таке інше, коли на цьому світі існує стільки всяких мохів, трав і кущів, якими можна милуватися, і стільки книг, що їх можна гортати. Водночас Мабеф намагався приносити користь людям: книголюбство не заважало йому читати, а захоплення ботанікою — займатися садівництвом. Коли він познайомився з полковником Понмерсі, то їх зблизила спільна пристрасть. Полковник провадив досліди з квітами, а пан Мабеф — із плодами. Йому пощастило вивести сорт груш, не менш соковитих, ніж сен-жерменські. Він ходив до церкви — не так із побожності, як тому, що, маючи лагідну вдачу, любив людей; проте він не любив галасу — а тільки в храмі Божому збирався мовчазний натовп. Вважаючи за свій обов’язок посісти якесь суспільне становище, Мабеф обрав для себе роль церковного старости. Йому ніколи не довелося любити жінку сильніше, ніж цибулину рідкісного тюльпана, а чоловіка — сильніше, ніж ельзевірське видання старовинної книги. Йому вже давно минуло шістдесят, коли хтось запитав у нього: "Ви хіба ніколи не були одружений?" — "Щось не пригадую", — відповів він. Коли іноді він вигукував (а з ким цього не буває?): "О, якби я був багатий!" — то в таку хвилину він не розглядав у лорнет вродливу дівчину, як пан Жільнорман, а милувався рідкісним фоліантом. Він жив сам зі старою служницею. Він трохи страждав від подагри, і, коли спав, його старі скоцюрблені пальці випинались горбочками під простирадлом. Він написав і видав книжку "Флора околиць Котере" з кольоровими ілюстраціями, кліше від яких зберігав у себе. Це видання цінувалося досить високо, і Мабеф сам продавав його. Двічі-тричі на день у квартирі на вулиці Мезьєр, де він жив, лунав дзвінок покупців. Він виторговував на цьому близько двох тисяч франків на рік, чим, власне, й обмежувалися його прибутки. При всій своїй бідності, він спромігся, довгий час відмовляючи собі в найнеобхіднішому, зібрати дорогоцінну колекцію рідкісних видань у всіх літературних жанрах. Він виходив із дому не інакше як із книжкою під пахвою і часто повертався з двома. Єдиною окрасою чотирьох кімнаток на першому поверсі, що, разом з невеликим садочком, складали його помешкання, були оправлені в рами гербарії та гравюри старих майстрів. На один вигляд шаблі або рушниці, у нього кров застигала в жилах. Він ніколи в житті не підходив близько й до гармати, навіть до тієї, яка стоїть поблизу Будинку інвалідів. Він був сивий, мав беззубого рота й беззубу вдачу, легко лякався і всім своїм виглядом нагадував стару вівцю. Крім літнього книгаря на ім’я Руайоль, чия крамничка стояла біля брами Сен-Жак, пан Мабеф не мав ні друзів, ні знайомих. Його заповітною мрією було акліматизувати у Франції індиго.

Мабефова служниця теж була взірцем святої простоти. Вона ніколи не виходила заміж. Усю її нерозтрачену ніжність забирав собі кіт Султан — такий же вусатий, які і вона. Старенька пишалася своїми сніжно-білими очіпками, а в неділю після служби Божої любила перебирати білизну в скрині і розкладати на ліжку відрізи на сукні, що їх купувала, але ніколи не віддавала в шиття. Вона вміла читати. Старий Мабеф прозвав її "тіткою Плутарх".

Пан Мабеф відчував прихильність до Маріуса, бо Маріус своєю молодістю зігрівав його старість, і водночас цей лагідний юнак умів щадити його боязку вдачу. Коли Маріус пересичувався воєнними подвигами, гарматним порохом і славними битвами, в яких його батько рубав ворогів або сам діставав страхітливі удари шаблею, він ішов навідати старого Мабефа, і той розповідав йому про небіжчикову любов до квітів.

Десь у 1830 році помер його брат-священик, і майже відразу обрій для пана Мабефа затьмарився, як ото коли настає ніч. Банкрутство нотаря позбавило його десятьох тисяч франків, які складали весь його статок — власний і те, що лишилося після брата. Липнева революція призвела до кризи в книготоргівлі, а в таких випадках насамперед падає попит на різні там "Флори". Те саме сталося і з "Флорою околиць Котере". Тепер тижнями не з’являлося жодного покупця. Якщо раптом дзеленчав дзвоник, Мабеф здригався. "Це водовоз, пане", — сумно казала йому тітка Плутарх. Одне слово, якогось дня Мабеф покинув вулицю Мезьєр, продав майже всі меблі й частину своїх гравюр, — гравюри йому було не так шкода, як книги, — і переселився в будиночок у селі Аустерліц, поблизу лікарні Сальпетрієр, де він платив двісті п’ятдесят франків за три кімнати й обгороджений садочок із колодязем. У день свого вселення в те нове житло він був дуже веселий і сам позабивав цвяхи та розвісив гравюри й гербарії; решту дня він перекопував садочок, а ввечері, побачивши, що тітка Плутарх сумна й замислена, він плеснув її по плечу й сказав з усмішкою: "Ет, ми ще виведемо індиго!"

Тільки книгареві з крамнички біля брами Сен-Жак та Маріусові дозволялося навідувати старого Мабефа в його будиночку в селі Аустерліц.

До людей, заклопотаних мудрими думками, або безумним захопленням, або, як це часто трапляється, і тим, і тим, дуже повільно доходять буденні турботи. Тому, хоч навкруг нього густішали сутінки, і всі його надії згасали одна за одною, Мабефові пощастило зберегти трохи наївну, але глибоку душевну ясність. У його думках була інерція маятника. Годинник спиняється не відразу, коли гублять від нього ключ.

4. Бідність і злидні — добрі сусіди

Маріусові подобався цей простодушний старий, якого повільно засмоктувала нужда, і який уже починав помічати це — з подивом, але ще без смутку. Маріус охоче навідував Мабефа — правда, досить рідко, раз або двічі на місяць.

Головною розвагою Маріуса були тривалі прогулянки по бульварах, по Марсовому полю або по найбезлюдніших алеях Люксембурзького саду. Він міг простояти півдня, дивлячись на садибу якогось городника, на грядки салати, на курей, що греблися в гною, на коня, який крутив корбу водочерпалки. Перехожі поглядали на нього з подивом, і декому його одежа здавалася підозрілою, а вигляд зловісним. Але то був просто бідний юнак, охоплений невиразними мріями.

Під час однієї з таких прогулянок він відкрив халабуду Горбо й оселився в ній. Його звабила дешевизна і можливість жити на відлюдді. Там його знали тільки як пана Маріуса.

Дехто з колишніх генералів або давніх товаришів полковника Понмерсі, познайомившись із Маріусом, запросили його бувати в них. Маріус приймав такі запросини. Вони давали йому нагоду поговорити про батька. Отож вряди-годи він навідувався до графа Пажоля, до генерала Белавена, до генерала Фріріона, бував і в Будинку Інвалідів. Там слухали музику, грали, танцювали. В такі вечори Маріус одягав свій новий костюм. Але на ті вечірки й бали він ходив тільки в морози, коли не було дощу й грязюки, бо не мав чим заплатити за екіпаж, але хотів, щоб його чоботи блищали, як дзеркало.

У мріях розвіюються всі пристрасті, крім сердечних. Знайшла в них заспокоєння і політична гарячка Маріуса. Сприяла цьому й революція 1830 року, що принесла йому задоволення. Погляди його не змінились, але вони значно пом’якшилися. Власне, це були вже не погляди, а вподобання. До якої партії він належав? До партії людства. Правда, з усіх представників людства він віддавав перевагу французам. Поета він ставив тепер вище за героя. А коли після цілого дня роздумів він повертався ввечері додому і крізь гілля дерев вдивлявся в бездонний небесний простір, у безіменні світила, в порожнечу, в морок, у таємничість, — усе людське здавалося йому таким дріб’язковим!

Проте вічна замріяність не заважала Маріусові будувати плани на майбутнє. Той, хто зумів би заглянути йому в душу, був би вражений її сліпучою чистотою.

Десь посередині 1831 року стара, яка прислуговувала Маріусові, розповіла, що його сусідів, убогу родину Жондретів, виганяють із квартири. Маріус цілими днями не бував удома і навряд чи й знав, що має сусідів.

— А за що ж їх виганяють? — запитав він.

— Бо не платять за помешкання. Вони заборгували за два терміни.

— Скільки це?

— Двадцять франків.

У Маріуса в шухляді столу лежали про запас тридцять франків.

— Ось вам двадцять п’ять франків, — сказав він старій. — Заплатіть за тих бідних людей, а п’ять франків дайте їм. Тільки не кажіть, що це від мене.

Книга шоста

Зіткнення двох світил

1. Коли не знаєш імені — годиться й прізвисько

У ті часи Маріус був гарним юнаком, — середнього зросту, з густим чорним волоссям, з високим розумним чолом, з нервово роздутими ніздрями, зі спокійним і замисленим виразом обличчя. Його манери відзначалися стриманістю, холодністю, чемністю, деякою потайливістю. Але в нього був витончений рот, яскраво-червоні уста й білі зуби, й усмішка пом’якшувала деяку суворість у його погляді.

У найскрутніші часи своєї вбогості Маріус помічав, що дівчата обертаються, коли він проходить, і квапився втекти, присоромлений. Він гадав, вони сміються з його жебрацького вбрання; а насправді вони задивлялись на нього тому, що він був вродливий.

Це німе непорозуміння між ним і зустрічними красунями зробило його цілковитим відлюдьком.