Знедолені - Сторінка 83

І тут їй подумалося, що цей камінь ніяк не міг сам собою опинитись на лаві, що хтось поклав його туди, що чиясь рука просунулася крізь ґрати огорожі, і їй стало страшно. Козетта втекла в дім, не зважуючись обернутися, і скоренько зачинила віконницю на замок та на засув скляні двері ганку.

— Батько повернувся? — запитала вона в Туссен.

— Ще ні, панно.

Схильний поринати в задуму, Жан Вальжан любив ніч та прогулянки й часто повертався дуже пізно.

— Туссен, ви не забуваєте зачиняти віконниці на залізні прогоничі? — спитала Козетта.

— О, будьте спокійні, панно!

— Тут таке безлюддя… — докинула Козетта.

— Що правда, то правда, — погодилася Туссен. — Тут тебе заріжуть — й ойкнути не встигнеш. А наш хазяїн ще й удома не ночує. Та не бійтеся, панно, я зачиняю вікна, як ото в кріпості. Подумати лишень, самі жінки! Ви тільки уявіть собі: заходять уночі до вас чоловіки й кажуть: "Ану, тихо!" — і починають різати нам горло. Не так страшно померти, — всі ми колись помремо, — але як, мабуть, гидко, коли вони до тебе торкаються! Та й ножі в них, либонь, тупі. О, Господи!

— Годі вам, — сказала Козетта. — Позамикайте все як слід.

Налякана мелодрамою, яку розіграла служниця, та ще, може, спогадами про події минулого тижня, Козетта звеліла Туссен оглянути всі вікна й двері, від льоху до горища, потім замкнулась у своїй кімнаті на засув, заглянула під ліжко й лягла. Спала вона погано.

Коли зійшло сонце, — а вранці ми завжди сміємося з нічного страху і тим дужче, чим більше вночі боялися, — отож коли зійшло сонце, Козетта прокинулась, і вчорашній переляк здався їй просто нічним кошмаром. "І що мені приверзлося? Як ото з димарем на минулому тижні. Ну й боягузкою я стала!" Сонце іскрилося крізь щілини віконниць, воно зачервонило шовкові фіранки й так підбадьорило Козетту, що вона подумала: "Не було там на лаві ніякого каменя, як і не було в саду чоловіка в круглому капелюсі. Той камінь мені привидівся".

Вона вдяглася, спустилася в сад, побігла до лави, і холодний піт виступив у неї на чолі. Камінь лежав!

"Оце так! — подумала Козетта. — Ану, подивімося, що тут таке".

Вона підняла камінь, який виявився досить важким. Під ним лежав конверт — без адреси й незапечатаний. Дівчина схопила конверт і розкрила його. Там був зошит із пронумерованими сторінками, списаними дрібненьким і, як здалося Козетті, досить гарним почерком.

Ні прізвища, ні підпису в зошиті не було. Кому ж адресовано листа? Напевне їй, бо невідома рука поклала конверт саме на її лаву. Від кого він? Козетта відчула себе під владою якихось чарів. Вона спробувала відвести погляд від аркушів, що тремтіли в її руці, й подивилася в небо, на вулицю, на залиті сонячним світлом акації, на голубів, які літали над сусіднім дахом. Потім її погляд несамохіть прикипів до зошита, і вона сказала собі: "Я повинна знати, що тут написано".

3. Серце під каменем

І ось що прочитала Козетта на тих сторінках:

"Коли всесвіт зосереджується для тебе в одній істоті й та істота стає Богом — ти закохався.

Любов — вітання, яке янголи посилають зорям.

Як сумує душа закоханого!

Як порожньо навкруг, коли поруч немає створіння, що одне заповнює собою світ!

Досить однієї усмішки з-під білого крепового капелюшка, щоб душа увійшла до палацу мрій.

Розлучені закохані, коли їм забороняють бачитись і не дають листуватися, знаходять тисячі таємних засобів спілкування. Вони посилають одне одному спів пташок, пахощі квітів, дитячий сміх і сонячне світло, зітхання вітру, мерехтіння зірок, цілий усесвіт. А чом би й ні? Усе творіння Боже має служити коханню.

О весно, ти — той лист, якого я посилаю їй!

Чому ми дивимось на зорю? Бо вона випромінює світло, й вона незбагненна. Але поруч із нами ще ніжніше сяйво і ще глибша таємниця. Це жінка.

Кожен із нас має створіння, яким він дихає. Втрачаючи це створіння, ми задихаємось. Тоді настає смерть. Жахливо померти від того, що втратив кохання.

Коли кохання зливає дві істоти в одну янгольську єдність, вони знаходять таємницю життя. Тепер вони тільки дві різні назви однієї долі — два крила одного духу. Кохайте, злітайте у височінь!

Того дня, коли ти зустрінеш жінку, яка промениться сяйвом, ти пропав, бо ти закохався. І тобі лишається тільки одне: думати про неї невідступно, щоб і вона була змушена думати про тебе.

Справжнє кохання вдається в розпач або впадає у захват через загублену рукавичку чи то знайдений носовичок. Кохання складається з нескінченно великого й нескінченно малого.

НІЧИМ не вдовольняється кохання. Здобувши щастя — людина прагне раю; здобувши рай — вона прагне неба.

"Чи приходить вона в Люксембурзький сад?" — "Ні, не приходить". — "Вона буває в цій церкві, так?" — "Вона більше тут не буває". — "Вона мешкає в цьому будинку?" — "Ні, вона виїхала". — "Куди вона переселилася?" — "Невідомо".

Яке горе — не знати адреси своєї душі!

Лежати поруч в одній могилі й іноді торкатись її руки — цього мені вистачило б на вічність!

Кохати — це дихати на небесах повітрям раю.

Я зустрів на вулиці юнака, бідного й закоханого. На ньому був старий капелюх і пошарпаний сурдут із протертими ліктями; вода проникала в його черевики, а проміння зірок — у його душу.

Яке то щастя, коли тебе кохають! І яке блаженство — коли кохаєш ти! Очищене пристрастю, серце стає безстрашним. Негідна думка вже не може пустити в ньому паросток, як не може вирости кропива на кризі. Душа стає прозора і неприступна для дрібних почуттів, вона ширяє над хмарами і над тінями світу, над безумствами, брехнею, ненавистю, марнославством, нуждою, вона витає в голубіні небесній і відчуває тільки глибокі підземні поштовхи долі, як гірські вершини відчувають землетруси.

Якби на світі не було жодного закоханого, сонце погасло б".

4. Що відчула Козетта, коли прочитала листа

Читаючи, Козетта усе глибше поринала в мрійливу задуму. Сторінки зошита були списані однією рукою, але різним чорнилом, іноді темнішим, іноді світлішим, як буває, коли в чорнильницю доливають води. Отже, це писалося не в один день. Думка й почуття виливалися сюди нерівномірно, зітхання за зітханням, безладно, без певної мети, навмання. Козетта ніколи не читала нічого подібного. Цей рукопис наче прочинив перед нею двері до святилища. Кожен рядок проникав їй у саме серце. Виховання, яке вона дістала, твердило про душу й ніколи про кохання; а це те саме, що говорити про головешку й не згадувати про полум’я. Перед Козеттою наразі відкрилися любов, страждання, доля, життя, вічність, початок, кінець. Так наче чиясь рука сипнула їй жменю променів. У цих кількох рядках вона відчула пристрасну, палку, великодушну й чесну вдачу, тверду волю, глибоку тугу і глибоку надію, змучене серце, палкий захват. То були не так рядки на папері, як краплі чиєїсь душі.

Звідки ж узялися ці сторінки? Хто міг написати їх?

Козетта не вагалася ні хвилини.

Він!

Душа її опроменилася сяйвом. Вона відчула невимовну радість і глибоку тривогу. Це він! Він написав їй! Він тут! Його рука проникла крізь ґратки огорожі! Вона, Козетта, мало не забула його, а він її знайшов! Та хіба могла вона забути його? Ні! Ніколи! Вона завжди любила його, завжди обожнювала. Полум’я лише пригасло на час, а тепер спалахнуло знову. Цей зошит став наче сірником, який підпалив їй душу.

"О, так! — повторювала вона собі. — Я впізнаю його думки! Він уже колись сказав мені все це очима".

Вона повернулася в дім і зачинилась у себе в кімнаті, щоб знову перечитати рукопис, щоб вивчити його напам’ять і помріяти. Начитавшись, поцілувала зошит і сховала його на грудях.

Цілий день Козетта провела в якомусь очамрінні. Думки їй мішалися, вона не розуміла, що з нею діється, й тільки ждала чогось, пойнята солодким трепетом. Обличчя її раз у раз блідло, вона вся тремтіла. Іноді Козетті здавалося, вона марить, і дівчина запитувала себе: "Чи це правда?" Тоді намацувала під сукнею любий зошит, притискала його до серця, і якби Жан Вальжан побачив її в цю мить, він би здригнувся — така осяйна радість струменіла в неї з очей. "Яке щастя! — думала Козетта. — Це він! Це він написав для мене!"

І палко дякувала провидінню, яке вказало йому дорогу до неї.

5. Добре, коли старі вчасно йдуть із дому

Увечері Жан Вальжан пішов на прогулянку.

Козетта зробила зачіску, яка їй дуже личила, і вдягла сукню з вирізом, що трохи відкривав шию і плечі. Вона сама не знала, чому так причепурилась.

Збиралася вона піти з дому? Ні.

Чекала, що хтось прийде? Ні.

На смерканні вона спустилася в сад. Туссен поралася в кухні, яка виходила на задній дворик.

Козетта стала прогулюватися під деревами, потім підійшла до лави.

Камінь лежав там, де й був. Вона поклала на нього руку, наче хотіла його приголубити й подякувати йому.

Несподівано Козетта відчула, що хтось стоїть позад неї.

Вона обернулась і підхопилась на ноги.

Це був він.

Він стояв з непокритою головою, блідий і схудлий. У сутінках ледь вирізнявся його чорний одяг і біліло прекрасне чоло. На його обличчі, освітленому присмерковим сяйвом, здавалося, мерехтів відблиск душі, яка прощається з тілом.

Його капелюх лежав неподалік у траві.

Козетта, готова знепритомніти, не скрикнула. Вона повільно відступала, і водночас її невтримно вабило до нього. Він не зворухнувся. Від нього віяло незбагненним смутком, і Козетта відчувала на собі його погляд, хоч і не бачила очей.

Відступаючи, вона зустріла дерево і прихилилась до нього. Без цього дерева Козетта впала б.

І тоді вона почула його голос, який шепотів їй крізь шелестіння листя:

— Пробачте мені, я прийшов. Моє серце розривалось, я не міг далі так жити, й ось я тут. Ви прочитали те, що я поклав на лаві? Ви впізнаєте мене? Не бійтеся. Пам’ятаєте день, коли ви подивились на мене? Це було в Люксембурзькому саду, біля статуї гладіатора. А той день, коли ви пройшли повз мене? Це було двічі, шістнадцятого червня і другого липня. Відтоді минув майже рік. Я не бачив вас дуже довго. Ви жили на Західній вулиці, на четвертому поверсі нового будинку. Я знаю, бо я йшов за вами. А що я мав робити? Потім ви зникли. Вночі я приходжу сюди. Не бійтеся, ніхто мене не бачить. Я дивлюся на ваші вікна. Я ходжу дуже тихо, щоб ви не чули, а то ви могли б налякатись. Недавно ввечері я стояв за вами, ви обернулися, і я втік.