Зникнення Оділії - Сторінка 12

Боб приїде завтра, про все розкаже...

Альбер .слухав цю розмову з неприхованим здивуванням: щоб це щойно врятована від смерті так діловито планувала діла майбутні...

Оділія поклала трубку на важіль і, зітхнувши так, немовби щойно завершила якусь важку роботу, впала у крісло.

Вона і справді переживала п'янке відчуття полегкості і внутрішньої свободи, ніби звільнилась від чогось поганого, гнітючого у самій собі.

— Боб£, ти попросиш батька, щоб надіслав мені трохи гро-

Ш

шей? З дому я прихопила шістсот франків. Тепер у мене майже нічого не залишилося...

— Ну звичайно! А поки що я залишу тобі свої...

Боб дістав з кишені гаманця, відрахував три стофранкові банкноти.

— Досить тобі на початок?

— Думаю, досить. Поки що не платитиму за готель...

— Вибачте, мушу вже йти,— сказав Альбер, підводячись з крісла.— І до Оділії: — Провідаю вас завтра. А сьогодні порадив би вам не перевтомлюватися. Відпочивайте. Змірюйте температуру. Якщо ж відчуєте себе погано, постукайте мені у двері...

— Спасибі... Спасибі за все, що ви зробили...

— Дякуйте не мені, а випадку, адже через нього я залишився в той момент у готелі...

Він поручкався з Бобом.

— Не знаю, чи матиму нагоду ще раз бачитися з вами до від'їзду... Було приємно з вами познайомитись.

Залишившись удвох з братом, Оділія кинулась йому на шию:

— Це так чудово, Бобе, що ти з'явився...

— Ти навіть не уявляєш, як я переживав за тебе. Дай-но ще раз тебе роздивитися. Ні, ти аніскілечки не змінилася. Тільки якийсь дивний блиск у твоїх очах...

— Бобе, не говори про це нікому, але мені здається, що я закохалася...

— І хто ж він, цей бідолаха?

— Підозрюю, що ти вже й сам відгадав.

— З тобою усе відбувається дуже швидко. То, може, це через нього залишаєшся у Парижі?

— Ні. Я просто не можу більше переносити атмосферу на-* шого дому. До речі! Поки трохи приберуся, почитай цього листа. Тоді мені не доведеться йічого пояснювати... Правда, я вже й сама не знаю, що писала. Усе, що лізло в голову. Може, поду* маєш, що я ідіотка...

Так говорила, ніби це й не вона сиділа нещодавно за цим столом зовсім гола, мережачи ті рядки кульковою ручкою з погризеним кінчиком.

— Ти не можеш уявити, Бобе, як добре, що так усе скла-" лося...

— О, згадав... Мені треба подзвонити.

— Кому?

— Сама почуєш...

Накрутив телефонний номер поліції і попросив, щоб з'єднав ли з комісаром.

— Я Боб Пуанте. Пам'ятаєте мене? До вас приходив з приводу своєї сестри. Так от: я вже її знайшов.

— З нею все гаразд?

— Так...

— І де ж ви зараз?

— У Латинському кварталі...

— А як же ви натрапили на слід? і

— Вона сама мені подзвонила...

— Ну, що ж, вітаю вас. Отже, справу закриваємо. Всього вам доброго, мосьє Пуанте...

Боб до Оділії:

— Ти все зрозуміла?

— Здається...

— Коли я вже обійшов чортзна-скільки готелів та барів і зрозумів, що аж ніяк не зможу обійти їх усі, бо лиш у Ла* ганському кварталі їх сотні, ось тоді я й звернувся до поліції.

— Послухай, Бобе, гайда звідси! Погуляємо на свіжому повітрі, повечеряємо у ресторанчику, який сьогодні я знайшла не-* подалік... Читай-но швидше листа, і' рушаймо...

Оділія причепурилася, ретельно, як ніколи, підфарбувала очі, крутнулась перед дзеркалом, явно задоволена із себе. І чому їй завжди здавалося, що вона негарна?

— Ну що, вже прочитав? І давай більше не будемо про це...

Зібрала свою сумочку, поклала до неї банкноти, що лежали

на столі. Вже на вулиці взяла брата під руку.

— Як чудово, Бобе!

її радувало все: і теплий легіт, і вітрини магазинів, і перехожі...

У ресторанчику замовили для Оділії джин з тоніком, для Бо-* ба — віскі.

Вони всміхались одне одному, обмінюючись змовницькими поглядами.

— Як добре, що я знову з тобою, Бобе... А знаєш, що мені подобається в Альбері? В ньому щось^Ьпільне з тобою...

— Щось замовимо поїсти? Я дуже "Зголоднів...

Вона вичитала у меню назву страви, якої ще не знала.

— Офіціант! "Поркетта"... Що це таке?

— Свинина у молочному соусі, запечена у плиті.

— Покуштуємо, Бобе?

— Залюбки...

— Отже, дві поркетти... Може, принести вам до цього лег-" кого італійського вина?

Вони знову залишились удвох, збуджені, радісні.

— О котрій завтра твій поїзд, Бобе?

— На початку другої...

— Я прийду на вокзал проводжати.

— Не люблю прощатися на перонах. Краще я сам забіжу до тебе у готель перед від'їздом...

Вони гуляли на бульварі Сен-Мішель, де яскраво світилися переповнені людьми тераси. 'їхня розмова сторонній людині могла б здатися безладною, сумбурною.

— Я завжди знав, що рано чи піано ти втечеш з дому.

— Навіть коли я була ще зовсім маленькою?

— Принаймні відтоді, як тобі виповнилося дванадцять. Ти була не по літах розвинена...

— Це недолік?

— Ні, звичайно. Я навіть думаю: як на твою вдачу, твоя втеча дещо припізнилася...

— Отже, і тут тебе розчарувала? Але ти мене все одно любиш, правда ж?

— Правда...

— А за що?

— Знаєш, важко відповісти...

— От ти кажеш, Бобе, що у мене нестерпний характер...

— Ну, може, і не такий вже нестерпний, якщо тебе добре знати...— Боб згадав студента-медика і додав: — Або якщо тебе зовсім не знати...

— Якщо правильно зрозуміла, тільки посередині між цим я небезпечна?

— Ти чудова дівчина, Оділіє... Тільки є в тебе один ворог..,

— І хто ж він?

— Ти сама...

Запримітивши вільний столик на якійсь терасі, повів туди сестру.

— Давай ще вип'ємо по скляночці і будемо прощатися на сьогодні...

— Так швидко?

— Вже забула, що тобі радив той студент?

— Так, і справді треба відпочити...

— Оділіє, це буде тідьки між нами, але скажи: коли зби^ раєшся повернутися у Лоаанну?

— Мабуть, через тиждень, якщо моя рана до того загоїться...

— Залишишся на якийсь час з нами?

— Днів зо два, поки владнаю свої справи.

— Уявляю, як розсердиться мама...

— Я теж передбачаю це. Але батько зрозуміє. Мені здається, він уже давно здогадався, що скоро я поїду назовсім. А знаєш, Альбер читав багато його книжок...

Вони сиділи якийсь час мовчки, розуміючи, що найголовніше уже сказано.

— Зверни увагу, Бобе, як багато людей сидять за столиками поодинці...

Боб нічого не відповів, але подумав, що через тиждень або два та ж самотність може чекати й Оділію...

— Ну що. пора?

Провів сестру до готелю.

— На добраніч, Бобе...

— На добраніч, Оділіє... ц

Вона ще довго дивилася услід, поки він віддалявся сягнистим кроком, й у неї з'явилося якесь тривожне відчуття, немов знову втрачає брата...

У кімнаті Альбера було темно. Стишила ходу, прислухалась біля дверей, за ними — анічирк.

У себе в номері перевдяглася у нічну піжаму, змила косме* тику, змастила обличчя кремом. Потім ковтнула дві таблетки снодійного. Повагавшись якусь мить, проковтнула й третю. Заснула майже одразу.

Вранці її розбудив стук у двері.

— Заходь! — гукнула Оділія, гадаючи, що то Боб.

— Двері замкнені на ключ...

Вона упізнала голос Альбера.

— Хвилиночку! Одягну халат...

Поправила зачіску перед дзеркалом.

— Я, напевно, вас розбудив? Бачите, учора не здогадався попередити. Сьогодні моє чергування в госпіталі починається пізніше, ніж звичайно. І звільнюся не раніше шостої вечора... То я хотів би перед тим, як піти, оглянути вашу рану...

Сором'язливість цього барчистого велетня дуже йому пасувала.

— Вам не було боляче, Оділіє? Ви нормально спали?

— Ні, все гаразд. Заснула об одинадцятій вечора і тільки зараз прокинулася.

Він обережно зняв пов'язку, накладену вчора. Шкіра з обох боків від порізу лиш трішки почервоніла.

— Заживає добре. Ось накладу нову пов'язку, і до завтра рана зарубцюється ще краще... У вас дуже тонка і ніжна шкіра...

Це вже прозвучало як комплімент.

— У вас сьогодні багато роботи?

— О, зараз у мене взагалі стільки справ, що не встигаю й угору глянути...

— Нещасливі випадки?

— Та все, що завгодно...

Вони говорили тихо, майже пошепки. Говорили, щоб приховати свої почуття. В її душі щось народилося до нього, схоже на сестринську любов, як до Боба, а проте якесь трохи інше почуття...

■— Ви часто провідуєте своїх?

— Обидві мої сестри уже заміжні, вони живуть у Тулузі. А батьки залишились удома самі. Намагаюся щороку хоч би частину канікул провести з ними, у Руані... У них гарна вілла, і влітку сестри також приїжджають з сім'ями...

— Як отримаєте диплом, залишитесь у Парижі?

— Не знаю... Якщо вдасться... Ну, ось... Готово... До завтра, Оділіє!

Абияк помилася у (ванні, остерігалась замочити щойно накладену пов'язку. Одяглася, відкрила навстіж вікно у кімнаті. Подзвонила, щоб на сніданок принесли у номер яєчню. Відчула неабиякий голод. Звичайно їй завжди вистачало якогось бутерброда...

Боб з'явився, коли вона снідала, сидячи перед вікном.

— О! Бачу, апетит у тебе непоганий...

— А ти ж, мабуть, ще не снідав. Не хотів би перекусити разом зі мною?

— Поснідаю уже в поїзді... Послухай, Оділіє, хочу тебе попросити: не затримуйся тут більше тижня. Батьки будуть дуже занепокоєні. Тим паче коли дізнаються про твоє рішення. Не треба, щоб вони думали, ніби ти пішла з дому через них...

— Розумію, Бобе... Скажи, тобі подобається ця кімната?

— Тут приємніше, ніж у мене в готелі мосьє Бедона... Вона, мабуть, значно дорожча?

— Я не питала про ціну...

— Впізнаю тебе...

— Думаю залишити її за собою...

— У тебе вже є якісь плани на майбутнє?

— Ніяких планів ще немає, адже я без спеціальності. Треба пошукати якусь просту роботу, аби лише не монотонна. Я не змогла б, наприклад, працювати на заводі або, скажімо, у перукарні... Можна піти секретаркою у якийсь офіс, там спеціальної освіти не потрібно, або ж телефоністкою... Але ж ні... Телефоністка весь час сидитьПу тісній кабіні, як у клітці, і нудиться... Краще влаштуватись секретаркою у приймальні лікаря, бажано дантиста, або ж у приймальні адвоката... Читатиму оголошення в газетах, якщо ж не знайду нічого підходящого, сама дам оголошення...

— Мені вже пора...

— Я піду з тобою, Бобе, проведу хоч трохи...

Метрів за двісті від готелю була стоянка таксі. Кілька машин чекало на клієнтів.

— Щасливо, Бобе! Ще раз спасибі тобі за все...

— Видужуй, сестричко, і приїжджай якнайшвидше...

Він взяв її за плечі, глянув у вічі:

— Не бійся нічого. Ти ніколи не залишишся сама...

Сів у таксі. Оділія так і не збагнула, кого він має на увазі: себе чи студента-медика? Може, хотів натякнути* що цей хлопець міг би назавжди увійти в її життя?

Дійшла до бульвару Сен-Жермен, повернула праворуч.