Зникнення Оділії - Сторінка 8

Передзвони на курси, що я більше не прийду..." І знову цілими днями спала, слухала музику чи перегортала першу-ліпшу книгу...

До її столика підсів чоловік середніх літ.

— Мені здається, ви тут вперше, чи не так? — запитав, даруючи їй усмішку ловеласа. Оділія глянула на нього невидющим поглядом, і незнайомець знітився. Розплатилася і вийшла. У неї залишилося п'ятсот франків. Що робити, коли гроші закінчаться? Тепер вже картала себе, що поїхала так із Лозанни. їй хотілося зникнути, та й годі.

Добре, щоб смерть була якась романтична. Про себе перебирала різні варіанти. Поліція натрапляє на тіло. Його везуть в інститут судової експертизи. З'ясовують особу. Батьки приїжджають до Парижа, щоб забрати тіло у Лозанну. Там, у церкві на місцевому кладовищі, їй проспівають відхідну. Мабуть, дадуть некрологи у газетах, і на похорон зійдуться всі її друзі. Прийдуть, звичайно, і материні партнерки по грі у бридж. Вона лежатиме у довгій новенькій труні, що нестерпно пахнутиме свіжим лаком, і буде задихатися від того запаху... Ну от, що за дурниці? Звичайно, вона не задихатиметься, адже буде вже мертвою. Втім, хіба був хтось, хто знав би, як воно там після тог о?..

У готелі Оділія знову ковтнула таблетку снодійного. Проки* нулась під десяту ранку і, поснідавши, взялась прибиратися. Одягнулася так само, як і вчора: штани і сорочку, які щільно Облягали тіло, підкреслюючи форми. Пообідала в ресторані на якійсь вуличці за церквою Сен-Жермен... Не знала, чим зайнятися, з ким заговорити. Тинятися вулицями не хотілося. Повернулася до готелю й спала там до вечора.' Усе відкладала і відкладала той, найостанніший момент. І не тому, що боялася його, а відчувала потребу у такому повільному, майже ритуальному прощанні з життям. І при цьому ніхто із тих, хто зустрічався їй на вулиці або вітався з нею в готелі, не повинен був здогадатися про її наміри.

Увечері ще трохи погуляла по місту, перехопила по дорозі пару сандвічів. Знову подумалося про Боба. Він, без сумніву, уже приїхав. Що робитиме? Напевно, зазирне до "Канібала", бо & якось йому похвалилась, що добре провела там час. Тоді, Коли потрапила до "Канібала" вперше, у неї був стан якоїсь ейфорії. Пізніше не раз із сумом згадувала гітариста, який тоді повів її до себе. Тепер хотілося бачити його знову, поговорити 8 ним, але це, було небезпечно. Адже цілком ймовірно, що Боб завітає до "Канібала" і познайомиться з гітаристом. Цікаво, чи зізнається той, що трапилося між ними? Зрештою, зізнається чи ні — яка різниця? Вона вже давно не соромилась своїх інтимних стосунків з чоловіками... Навіть дядечко Артур, родич по матері, до неї залицявся... І не соромився після того, ніби нічого й не було, навідуватися до них додому, цілком задоволений із себе, ще й при нагоді масно жартував:

— Ну, моя красуне, скільки тобі після мене трапилося бідолашних жертв?..

Дядечко Артур був процвітаючим бізнесменом. Він подорожував на своєму чудовому автомобілі від ферми до ферми, укладаючи угоди на продаж сільськогосподарських машин. І ніколи не відмовлявся від того, щоб тут же "обмити" нову угоду склянкою доброго вина.

По матері у них є ще одна родичка — живе самотньо у Па^ рижі, їй вже за вісімдесят. Сім'ї і дітей ніколи не мала, усе життя працювала, тож має і певні статки, і непогану пенсію. Оділія колись, ще зовсім маленькою, бувала у неї один раз і пам'ятає ту затишну, охайну, ,як іграшка, квартиру на Монмартрі. Завітати до неї зараз? Але про що вони розмовлятимуть? І чи не повідомить вона батьків, якщо ті вже зчинили тривогу?

Оділія шукала який-небудь бар, де можна було б провести вечір, а може, й частину ночі. Хотіла, щоб був він зовеш непримітний, у кожному разі — не з тих, про які знав Боб. Так і забрела у "Чирвовий туз". Якась жінка співала у супроводі гітари. Офіціантка з неохайно пофарбованими нігтями запитала Оділію, що вона питиме. Замовила джин з тоніком. Цим напоєм уперше пригостив її у лозаннському ресторані один із молоденьких викладачів колежу, коли Оділія була ще ученицею.

За сусіднім столиком сиділи двоє юнаків, одягнені зовсім просто, обоє у синіх потертих джинсах.

— Ви когось чекаєте, мадемуазель?

— Ні...

— Тоді чи не хотіли б приєднатися до нас?

Оділія пересіла до їхнього столика.

— Що у вашій склянці?

— Джин.

— Тоді допивайте, щоб ми могли вам замовити ще.

Оділія слухняно виконала це прохання.

— Ви француженка?

— Ні...— легка усмішка з'явилась на її вустах.

— Тоді, мабуть, бельгійка?

— Теж ні...

— Ви говорите по-французькому без акценту.

— Я приїхала з Швейцарії...

— Із Женеви? Я двічі бував у Женеві і один раз у Віллярі, там першокласні лижні траси...

— Я не із Женеви, а з Лозанни. А у Віллярі не раз бувала. Мої батьки там мають дачу, і раніше я їздила туди щоліта.

— Ви студентка?

— Так.

— Навчаєтесь у Парижі?

Тепер їй потрібно бути обережною, адже якщо ці хлопці сту* денти, то обман міг би викритись...

— Ні. У Лозанні. До Парижа просто приїхала на кілька днів.

— Раніше бували в цьому барі?

— Ні, оце вперше зайшла сюди. Випадково...

— Тут буває коли як... Іноді — чудові вечори, іноді'—так ер* бі... Це залежить від самих клієнтів. Хазяїн тут — хитра 0естІя. Дозволяє клієнтам витворяти усе, що їм заманеться. Навіть коли сюди приходить півдюжини п'яних американських туристів, здатних влаштувати погром. А ви добре знаєте Париж?

— Я бувала тут часто.

— Вам подобається Латинський квартал?

— О, безперечно. Тут себе почуваю, як удома. Я ніколи не ходила в Лувр чи якийсь інший музей. Paß чи два бувала на Єлісейських Полях...

— Нам теж тут подобається найбільше.

— Ви десь навчаєтесь?

— Мій друг Мартін вчиться у Нантері. Я ж вивчаю англійсь* ку філологію. А ви на якому факультеті?

— На філологічному...

— І ким же збираєтесь стати? Викладачем? Літературним критиком? Письменницею?

— Ще не вирішила,— засміялась Оділія у відповідь. Все-таки приємно викликати у цих хлопців такий інтерес до себе. Вела з ними легку, невимушену бесіду, забувши на якийсь час про все, що було з нею досі.

— Ви танцюєте? — запитав Мартін.

— Залюбки...

Поміж столиками ледь вистачало місця для трьох пар, що танцювали.

— Ви не поспішаєте у свій готель? — тихо поцікавився Мар* тін під час танцю.

— Ні, мене ніхто не чекає...

— Тоді ось що: Луї незабаром нас залишить, і ми поблукаємо сьогодні разом по місту...

— Згода...

Мартін ледь чутно стиснув їй пальці, ніби подаючи змовниць^ кий знак.

— А потім можна було б зайти до мене у гості...

Відповіла ухильно:

— Побачимо...

Всілися знову за стіл. Хлопці ще раз замовили джину. Запала мовчанка. Мартін, здається, уже й жалкував, що зробив ту пропозицію. Адже була вже друга година ночі, і познайомились вони у закладі, котрий має не найкращу репутацію... Чи ця дівчина не з тих, хто шукає сумнівних пригод?

Доторкнувся легенько її коліна своїм, вона не відсунулась.

— Бачите он тих двох хіппі? Вони курять маріхуану...

— А якщо заскочить поліція?

— Поліція знає, але закриває на те очі. Аби лиш ЛСД не вживали... Тут це зовсім просто. Я теж пробував двічі, а на другий день почував себе мов побитий пес... Пропоную випити за ваше здоров'я!

Мартін зиркнув на годинник і підморгнув Оділії: чи не пора вже йти? Вона ледь помітно кивнула.

Мовчки йшли нічною вулицею, дослухаючись до власних кроків. І коли Мартін несміливо взяв руку Оділії у свою, вона зніяковіла, та руки не забрала. Це додало її почуттям щось нове, таке, чого вона досі не спізнала. Ще ні з ким із чоловіків вона не прогулювалась ось так — рука в руці.

— Ви далеко живете? — запитала, аби щось сказати.

— Зовсім поруч. Вулиця Бак. Знімаю кімнату в сімейному пансіоні. Щоправда, хазяйка поставила дві умови — не куховарити удома і не приводити жінок.

— Але цю другу умову, напевно, ви частенько порушуєте?

— Та ні, що ви! Поки що хазяйка до мене не мала жодних претензій. Та й зараз вона нічого не знатиме...

Мартін відчинив ключем двері під'їзду, у пітьмах вони тихо зійшли на третій поверх, навшпиньки перейшли через великий хол, крізь вікна якого на долівці розливалося місячне світло. Опинившись разом з Оділією у кімнаті, Мартін обережно при^ чинив двері і замкнув їх ізсередини на ключ.

— Ну, ось і все!

Він увімкнув світло, підійшов до Оділії і обійняв її.

Кімната була досить простора, з високими стелями, темно-червоні шовкові штори щільно затуляли вікна. Ліжко було вже постелене.

— Нічого не бійся,— прошепотів Мартін на вухо Оділії,— ми тут у цілковитій безпеці. Тільки не можна говорити голосно.

— Я нічого й не боюся...

І справді, їй було зовсім не страшно з цим хлопцем. Напевне, вона могла б його покохати, якби зустріла раніше...

Мартін ще раз обійняв її ніжно, і Оділія відчула, що й у неї пробуджується до нього ніжність.

— Щось вип'ємо? У мене є коньяк і вино. Щоправда, вино не найкращої марки...

— Ну, тоді коньяк...

Поки він діставав пляшку і келихи із шафи старовинного меблевого гарнітура у стилі епохи Людовіка XV, Оділія скинула із себе куртку і вмостилася в крісло. Мартін підніс наповнені келихи.

— Я хотів би, щоб у вас назавжди залишилася добра згадка про цей вечір. Не знаю, чи побачу вас ще, адже ви поїдете у свою Лозанну?

— Так, я скоро поїду звідси...

— Шкода, що я не зустрів вас раніше...

— Мені здається, що і я шкодую про це...

...Коли трохи пізніше, вимкнувши світло, Мартін почав її роздягати, Оділія й не думала пручатися: не відчувала ані сорому, ані зніяковілості, їй були приємні ніжні доторки його сильних рук...

Вона уперше відчула справжню насолоду від інтимної близькості. їй було напрочуд хороше. Лежала знеможена, і ні про що не хотілося думати, нічого взагалі не хотілося, тільки б ще довго отак лежати поруч із цим симпатичним і дужим хлопцем.

Досі ще нікого по-справжньому не кохала. Тепер вже, здається, й не покохає —ніколи...

Оділія підвелася з ліжка, пройшла у ванну кімнату і, поверх нувшись через якийсь час, почала одягатися. Мартін уже зі* брався.

— Ні, мене не потрібно проводжати...

— Але ж небезпечно повертатися самій. В якому готелі ви живете?

— Це зовсім поруч. Допоможіть мені лиш звідси вибратись...

Мартін івзяв Оділію за руку, і вони, крадучись, вийшли із

кімнати, швидко зійшли вниз і опинилися на вулиці.

— Може, все ж таки вас провести?

— Я вже сказала: не потрібно.