Золоте теля - Сторінка 56

За ніч великий комбінатор вдихнув у себе весь кисень, який був в кімнаті, і всі інші хімічні елементи, які тут в ній лишилися, можна було назвати азотом лише з ввічливості. Пахло прокислим вином, пекельними котлетами і ще чимсь невимовне гидким. Остап застогнав і поворухнувся. Чемодан упав на підлогу. Остап враз розплющив очі.

— Що ж це було? — пробурмотів він, роблячи гримаси. — Гусарство у ресторанному залі! І, здається, навіть кавалергардство! Тьху! Вів себе як купець другої гільдії. Боже мій! А чи не образив я кого з присутніх? Там якийсь дурень кричав: "Ґрунтознавці! Встаньте!", — а потім плакав і присягався, що в душі він сам ґрунтознавець. Звичайно, це був я! Так, але ж з якого це приводу?

І він згадав, що вчора, вирішивши почати життя, яке йому личить, він ухвалив збудувати собі особняк у маврітанському стилі. Ранок він провів у грандіозних мріях. Він уявляв собі дім з мінаретами, швейцара з обличчям пам'ятника, більярдну, малу вітальню і якийсь конференц-зал. В земельному відділі Рад великому комбінаторові пояснили, що ділянку одержати можна. Але вже в будівельній конторі все рухнуло. Впав швейцар, загримів кам'яною мордою, захитався золотий конференц-зал і розвалилися мінарети.

— Ви приватна особа? — запитали мільйонера в конторі.

— Так, — відповів Остап, — яскраво виражена індивідуальність.

— На жаль, будуємо лише для колективів і організацій.

— Кооперативних, громадських і господарчих? — перепитав Остап з гіркотою.

— Так, для них.

— А я?

— А ви будуйте самі.

— Так, але ж… де я дістану камінь, шпінгалети? Зрештою, плінтуси?

— Добудьте якось. Хоч це важко. Контингенти вже розподілено за заявками промисловості і кооперації.

Очевидно, це й було причиною його гусарства, нічного неподобства.

Остап, лежачи, вийняв записну книжечку і почав підраховувати витрати з часів одержання мільйона. На першій сторінці читав запис:

Верблюд 180 к.

Баран 30 к.

Кумис 1 к. 75 к.

Разом 211 к. 75к.

Далі було не краще. Шуба, соус, залізничний квиток, знову соус, знову квиток, три чалми, придбані про чорний день, візники, ваза і всяка дрібниця. Якщо не рахувати п'ятдесяти тисяч Балаганову, які не принесли йому щастя, мільйон був на місці.

"Не дають робити капіталовкладення! — обурювався Остап. — Не дають! Може, зажити інтелектуальним життям, як мій друг Лоханкін? Зрештою, матеріальні цінності я вже маю, треба потроху подбати про цінності духовні. Треба негайно з'ясувати, в чому сенс життя?

Він згадав, що в вестибюлі готелю цілий день товпляться дівчата, які марять порозмовляти з приїжджим індуським філософом про душу.

"Піду до індуса, — вирішив він, — і дізнаюся нарешті в чому справа. Звичайно, це піжонство, та іншого виходу немає".

Не розлучаючись з чемоданом, Бендер, як був, у зім'ятому костюмі, зійшов у бельетаж і постукав у двері кімнати великої людини. Йому відчинив перекладач.

— Філософ приймає? — запитав Остап.

— Зважаючи кого, — відповів перекладач увічливо. — Ви приватна особа?

— Ні, ні, — злякано сказав великий комбінатор, — я від однієї кооперативної організації.

— Ви з групою? Скільки вас? Бо вчителеві, знаєте, важко приймати людей окремо. Він віддає перевагу бесідам…

— З колективом? — підхопив Остап. — Якраз мене колектив уповноважив розв'язати одне дуже окладне принципове питання: в чому сенс життя?

Перекладач пішов і за п'ять хвилин повернувся. Він розсунув портьєру і бундючно сказав:

— Хай увійде кооперативна організація, яка має бажання дізнатися, в чому є сенс життя.

У кріслі з високою і незручною різьбляною спинкою сидів великий філософ і поет у коричневій бархатній рясі і в такому ж ковпаку. Обличчя його було смугляве і ніжне, а очі чорні, як у підпоручика. Борода біла й широка наче фрачна манишка, закривала груди. Біля його ніг сиділа стенографістка. Два перекладачі, індус і англієць, сиділи з боків.

Побачивши Остапа з чемоданом, філософ засовався у кріслі і щось стривожено зашепотів перекладачеві, стенографістка почала поспіхом записувати, а перекладач звернувся до великого комбінатора:

— Вчитель хоче знати, чи не містить чемодан прибулого пісень і саг і чи не має намір прибулий прочитати їх уголос, оскільки вчителеві вже багато прочитали пісень і саг і більше він не може їх чути.

— Скажіть вчителеві, що саг немає, — з повагою відповів Остап.

Чорноокий старий ще дужче занепокоївся і, жваво розмовляючи, почав з острахом показувати на чемодан.

— Вчитель запитує, — почав перекладач, — чи не має наміру прибулий оселитися у нього в номері, бо до нього на прийом ще ніхто не приходив з чемоданом.

І лише після того, як Остап заспокоїв перекладача, а перекладач філософа, напруження слало і почалася бесіда.

— Перш ніж дати відповідь на ваше запитання, в чому сенс життя, — сказав перекладач, — учитель хоче сказати кілька слів про народну освіту в Індії.

— Передайте вчителеві, — відповів Остап, — що проблема народної освіти хвилює мене з дитинства.

Філософ заплющив очі і почав неквапно говорити. Першу годину він говорив англійською мовою, а другу — по-бенгальськи. Іноді він починав співати тихим приємним голосом, ато якось навіть підвівся і, ледь піднявши рясу, зробив кілька танцювальних рухів, показуючи, очевидно, якусь з ігор школярів Пенджаба. Аж тоді він сів і знову заплющив очі, а Остап довго слухав переклад. Спочатку Остап увічливо кивав головою, потім сонно дивився у вікно, і, нарешті, почав розважатися — перебирав пальцями в кишені дрібні гроші, милувався перснем і навіть досить недвозначно підмигнув гарненькій стенографістці, після чого вона ще швидше забігала олівцем.

— А як же все ж таки буде з сенсом життя? — запитав мільйонер, знайшовши зручну хвилину.

— Вчитель має бажання, — пояснив перекладач, — спочатку познайомити прибулого з великим матеріалом, який він зібрав для ознайомлення зі станом справи народної освіти в СРСР.

— Передайте його благородію, — відповів Остап, — що прибулий не заперечує.

І машина знову запрацювала. Вчитель говорив, співав піонерські пісні, показував стінгазету, яку йому піднесли діти сто сорок шостої трудової школи, і раз навіть заплакав. Перекладачі бубоніли у два голоси, стенографістка записувала, а Остап неуважно чистив нігті.

Нарешті Остап голосно кашлянув.

— Знаєте, — сказав він, — перекладати більше не треба. Я став якось розуміти по-бенгальському. Ось коли почнеться про сенс життя, тоді прошу, перекладайте.

Коли філософу переклали настирливе бажання Остапа, чорноокий старий захвилювався.

— Вчитель каже, — заявив перекладач, — що він сам приїхав до вашої великої країни, щоб дізнатися, в чому сенс життя. Тільки там, де народну освіту поставлено на таку височінь, як у вас, життя стає осмисленим. Колектив…

— До побачення, — обірвав великий комбінатор, — передайте вчителеві, що прибулий— просить дозволу негайно вийти.

Та філософ уже співав ніжним голосом "Марш Будьонного", якому його навчили радянські діти. І Остап вийшов без дозволу.

— Кришна! — кричав великий комбінатор, бігаючи по своєму номеру. — Вішну! Що діється на світі? Де сірячна правда? А може, я дурень і нічого не розумію і життя проминуло по-дурному, безсистемно? Справжній індус, бачте, знає все про нашу неосяжну країну, а я, як оперний індійський гість, товчу одне і те ж:

"Не счесть алмазов пламенных в лабазах каменных". Гидко!

Цього дня Остап обідав без горілки і вперше залишив чемодан у номері. Потім він сумирно сидів на підвіконні і зацікав-

лено розглядав звичайних перехожих, які плигали в автобус, як білки.

Вночі великий комбінатор раптом проснувся і сів на ліжку. Було тихо і лише з ресторану крізь замочну дірочку пробивався меланхолійний бостон.

— Як же я міг забути! — сказав він сердито.

Потім він засміявся, увімкнув світло і швидко написав телеграму.

"Чорноморськ Зосі Синицькій У зв'язку з помилкою життя можу летіти Чорноморськ крилах кохання відповідь блискавкою Москва Гранд-отель Бендер".

Він подзвонив і наказав, щоб телеграма була відправлена негайно блискавкою.

Зося не відповіла. Не було відповіді і на інші телеграми, написані у тому ж відчайдушному і ліричному тоні.

Розділ XXXIV

ДРУЖБА З ЮНІСТЮ

Поїзд йшов до Чорноморська.

Перший пасажир скинув піджак, повісив його на мідний завиток багажника, потім стягнув черевики, по черзі підніс товсті ноги майже до обличчя і озув пантофлі з язичками.

— Ви чули історію, яка сталася з одним воронезьким землеміром, що виявився родичем японського мікадо? — запитав він, наперед посміхаючись.

Другий і третій пасажири присунулися ближче. Четвертий пасажир уже лежав на горішній полиці під колючою малиновою ковдрою, невдоволено проглядаючи ілюстрований журнал.

— Невже не чули? Один час про це багато говорили. Це був звичайнісінький землемір — дружина, одна кімната, сто двадцять карбованців платні. Прізвище Бігусов. Звичайна, ну, зовсім нічим непримітна людина, навіть, коли хочете знати, між нами кажучи, хам. Приходить він якось зі служби, а в нього в кімнаті сидить японець у такому, між нами кажучи, пречудовому костюмі, в окулярах, і, коли хочете знати, в черевиках зі зміїної шкіри, останній шик моди. "Ваше прізвище Бігусов?"— запитує япо-нець. "Так", — каже Бігусов, "А ім'я та по батькові?" — "Таке-то", — відповідає. "Правильно, — каже японець, — в такому разі, чи не будете ви ласкаві і чи не скинете толстовку — мені треба оглянути вас голого". — "Будь ласка", — каже. Ну, між нами кажучи, якщо хочете знати, японець голий тулуб навіть не розглядав, а зразу ж кинувся до родимої плями. Була у Бігусова така пляма на боці. Подивився на неї японець крізь лупу, сполотнів і каже: "Поздоровляю вас, громадянине Бігусов, і дозвольте вручити вам пакунок і пакет". Дружина, зрозуміло, розпаковує…

А там, коли хочете знати, лежить у стружках японський меч, гострий з обох боків. "Навіщо ж мені меч?"— запитав землемір. "А ви, — каже, — прочитайте лист. Там все написано. Ви самурай!" Воронеж, якщо хочете знати, не дуже великий центр. Між нами кажучи, яке може бути ставлення до самураїв? Найнегативніше. Ну, робити нічого. Бігусов бере лист, знімає чотирнадцять воскових печатей і читає його. Що ж ви думаєте? Виявляється, що рівно тридцять шість років тому через Воронезьку губернію проїздив якийсь японський напівпринц—інкогніто.