Антон-Біда — Герой Труда (1955) - Сторінка 5

Чи він з слов’ян,
чи він з татар,
Чи він “куркуль”,
чи “пролетар”,
Чи селянин,
чи робітник:
Псалом оцей співати звик,
Тягнув в журбі на сьомий глас:
“Держава дбає не про нас!”

Тому —
і місце завузьке.
Тому —
Й кордони “на замкє”.

Щоби з широкої “страни”
Не повтікали всі сини.)

ІІ

Ой, “шірока” ж
та й “вєліка” ж
Оця “шестая міра”!!
Та й мука в ній усім така ж —
Згубивсь їй лік і міра.

Її “разсудком нє обнять”,
“Аршіном — нє ізмєріть”…
Але куди ж і як втікать?!
В які проскочить двері?!

Гай-гай,
з комунських емпірей
Немає стежок,
нема дверей.

І мечеться, немов в петлі
(Чи в землю би, о, Боже!?), —
Кружля Антон по всій землі
І вибігти не може.

Немов звірок,
малий синок
Великого Народу, —
Лишився він, як той листок,
Один з усього роду.

Батьки десь вмерзли в землю там,
У вічній тундрі Комі,
Як вічний пам’ятник вождям
Отим, що в Совнаркомі.

І сестри теж… лиш сніг і лід!
Загинув там усенький рід.

ІІІ

Але не просто згинув він
(Загинуть так не ново!), —
Він опустив “свободи крин”,
Так мовити б, “ п л я н о в о ”.

Бо що таке соціялізм?
Ц е — п л я н ! — сказав Скотінін,
Пробачте, Лєнін, —
і девіз
оцей
Синедріон довіз,
Сказати б, “до дитини”:

Він трударям, щасливим вщерть,
Ізплянував життя і смерть.

І ці раби були йому
Ще в тихім Ромодані,
Синедріонові тому,
Покірні і слухняні:

По плану там жили-були,
По плану дань плотили.
По плану в Комі прибули,
Кістками загатили…

Ну, словом, вийшло все як слід:
Загинув планово весь рід.
Все виконав злидарський клан.

Тільки Антон нарушив план.

Бо доля, бач, була не зла —
Свій план до нього довела.

IV

Загинув, вимер увесь рід
В снігах холодних Комі, —
Передавав усім привіт
Отим, що в Совнаркомі.

А я вцілів… На те, видать,
Щоби привіт той передать:

Щоб дати звіт про дні лихі,
Як смерть справляла тризну,
Як вимірали дітлахи
В епоху комунізму, —
Щоб всім вождям — привіт, привіт!
А “татові” щоб — “многа літ!”

Вцілів Антон, в тім пеклі зла
Не впав в червону Лету,
І смерть Антона не взяла —
Не здійснила декрету;

Він не горить, а ні в снігах
Не хоче загибати!
Благословила так його,
Вмиравши, бідна Мати, —

Заповіла, щоб все пройшов
І, скільки сили стане,
Щоби проніс її любов
Крізь горя океани,

Крізь прірви мук,
крізь смерти сни,
Через негоду чужини…
Щоб серцем все здолати зміг,
І її сльози в нім беріг:

Щоб плач за дітьми і жалі
Доніс до рідної землі

І там посіяв на степах
Навколо Ромодану,
Щоб прикрашала та печаль
Вітчизну богом дану…

І той здійснявши заповіт,
Ось я (Біда на ймення)
Пройшов Сибір і “Крим і Рим”
Із тим благословенням,

Не щез, не згинув в тім краю.
І от —
привіт передаю:

Усім вождям привіт-привіт!
“Отцю ж народів” — “многа літ!”

(Не многа літ життя й хвальби,
А многа літ гниття й ганьби!)

V

І де б не був,
куди б не біг, —
Позбутися Антон не міг
Отих, що все встають в очах,
Розгублені по всіх світах,
Кричать в ярмисі і в тиші
З глибин дитячої душі.

Не позабудеться ніяк
Все ЩО було, і ДЕ, і ЯК.

Мов запорожці-вусачі,
Встають діди похилі…
Він прокидається вночі,
Забути їх не в силі
І все, що збилось, як в коші,
На дні
дитячої душі.

Не позабудеться ніяк
Все ЩО було, і ДЕ, і ЯК.

Як умірали по ярах
Вигнанці з України,
Мов свічі гасли на вітрах
Жорстокої чужини,

Конали тихо, як малі,
Попухлі і недужі,
Від дум,
відчаю
і жалів,
Від голоду
і стужі, —

В країні Комі,
серед скель,
Серед снігів,
серед пустель.

Все ждали волі від людей
І — мерзли, мерзли кожен день.

Покірні кривді, як судьбі,
Старі діди печальні
І діти, що у боротьбі
Завжди були нейтральні,

Й дятьки могутні, як дуби, —
Тепер посохли від журби.

Вмірала юність онучат,
Краса і молодість дівчат,

Вмірало все (щоб знав естет!) —
І сестри, й батько, й мати…

І н е п р и х о д и в “ К о м і т е т ”
Ї х р е п а т р і ю в а т и !

Куди-и! Де все суціль тюрма —
Репатріяторів нема.

Та й не на те у тундрі ті
Їх перла власть лукава
Та й залишала: при “житті”,
Але без хат,
без пашпортів,
Без хліба
і без права!

Ні, не для того привезли
Сюди сталінські “орли”.

VI