Антон-Біда — Герой Труда (1955) - Сторінка 8

- Багряний Іван Павлович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Попухлі люди на шляхах,
По вигонах
і по хатах.
Жах матерів
і плач дітей…
І рясно трупів і костей
Всіма забутих взагалі —
Непохоронених в землі.

І на землі,
і на траві,
І в хатах — мертві всюди.
А серед вигону — ж и в і
П а с л и с ь,
м о вв і в ц і,
л ю д и !!!

Ура, ура! Яка ж пора!
Яка ж пора!!.
Ура!
Ура!

О, лавреате! Цить! Не диш!
О с ь м а т е р і ї д я т ь ш п о р и ш !

І ти, мій брате, цить, не диш! —
О с ь
Д і т о ч к и ї д я т ь ш п о р и ш ! !

І ти, о, світе! Цить! Не диш!!! —
Ц е
л ю д ио с ь
ї д я т ь
ш п о р и ш !

Їдять шпориш,
їдять пирій…
Це все герої, брате мій!
Труда герої й боротьби, —
Це все колгоспники-раби!

Антон впізнати міг живих,
Його ж —
уже ніхто не міг.

IV

Позаростали бур’янцем
Сади і рідні хати…
Пісень!
Пісень!!
П і с е н ь п р о ц е !!
П і с е н ь, л а у р е а т и !

Ось тут квилить пташа-маля…
Так повелів “отець” з Кремля!

І там конає он маля…
Так повелів “отець” з Кремля!

І накормить зась й здаля…
Бо так велів “отець” з Кремля!

Квиління те малят “страни”
Стоїть без відгуку й луни.

І тільки десь якийсь барбос
Квиління те нотує…
Але ні Кесарь, ні “колхоз”
Маляток не рятує.

Ніхто не чує лемент той, —
Ні Бог, ні Кесарь, ні Герой…
Ах, ах! От кепський дипломат! —
Ні Маркс, ні Вождь, ні Лавреат!!

Ніхто не чує лемент той —
Ні Кармелюк,
ані Роб-Рой…
Ні Кармелюк,
ані Роб-Рой,
Ні “лавреат”,
ані “герой” —
Ніхто не чує цих чудес!

І ллється синява з небес.

Не чує світ, —
не бачить світ, —
Осліп на цей “колхозний міт”.

Та як осліп!
Та як оглух!!.
Бо він ще з голоду не пух,
Бо не втрачав очей від сліз,
Бо пальці з голоду не гриз,

Бо не ходив при батогах
Комунного Месії,
Не загибав він у снігах
Холодної Росії,

І не втрачав очей від сліз…
І пальці з голоду не гриз!..

Та Бог із ним,
із світом тим.
Хай Бог простить дітям малим!
Мені ж простить хай за сімох,
Що я злословлю всує,
Мовляв, “ні Кесарь, ані Бог
Маляток не рятує”.

Це все від горя стільки слів,
Що не рятують дітлахів
Ні Кармелюк,
ані Роб-Рой,
Ні “лавреат”, ані “герой”.

V

Згадав Антон ізнов не раз,
Як ті дядьки співали:
“Держава дбає не про нас” —
“В Інтернаціоналі”!
Тягнули так на сьомий глас…
Поки не зникли всі
“як клас”

І на землі,
і на траві,
І в хатах — мертві всюди.
А серед вигону — живі
Паслись, мов вівці, люди.

Паслися люди в шпориші,
І з діточками мати…
Пісень про це, товариші!
Пісень, лауреати!!

Ті люди, мов овечок рій,
Щирицю їли і пирій…
Це так у сталінській порі
Мов вівці, паслись трударі!
Та ні!
В якій же ж і порі
Паслись, мов вівці, трударі!!

Та все вклякали без кінця, —
Напевно славили “отця”.

А по шляхах повзали чутки
Тривожні й неймовірні,
Що діточок десь матері
З’їдали
божевільні…

В такій от радісній порі
Дітей з’їдали матері!

Та ні,
в якій же ж і порі
Дітей з’їдали матері!
Якраз як “квітнула” земля
У сяйві “сонечка” з Кремля!
Коли ревли, щоб знали ви,
Пісень “братерства”
із Москви!

Якраз тоді,
тоді якраз
Коли Біда вже зник “як клас”,

Лиш залишивсь один листок, —
Малий синок,
такий звірок…

А інших в щастя вже впрягли,
До комунізму привели

Й щепили віспу, мов марксизм,
Ллючи червону піспу,
Пардон! (Це жалю пароксизм): —
М а р к с и з м,
неначе віспу.

Якраз коли в “рабів німих”
“Отець” забрав Вітчизну
І над батьками й над дітьми
Вовки справляли тризну…

В якій же ж радісній порі
З вовками вили трударі!
Та ні,
в якій же ж і порі
Так раювали трударі!

VI

Никав Антон по всіх кутках,
Старів в журбі й риданні, —
Який же й рай по цих роках
Став в тихім Ромодані!

Від роду вже —
ані душі,
Лише сестра убога
Десь догоряє в шпориші
В колгоспі, край порога.

Сестра утретіх. Все що є!
Та й та його не впізнає.
Лиш тужить по своїх синах,
Що розповзлись
по бур’янах…

Никав Анон по цій землі —
За день
старів на роки!
Так дозрівав синок малий
Великої епохи.

За кожен день,
за кожну мить
Старів на цілі роки!
А мов би ж він устиг завчить
Епохи всі “уроки”.

А їх… Не бракувало їх
Тяжких
страшних
“уроків” тих.