Безмежність - Сторінка 11

- Покальчук Юрій Володимирович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Коли розвідники повернулись із одного свого походу вчотирьох, замість десяти, в загоні запала тиша, я скажу — жалобна тиша. Бо смерть наших товаришів, щоденна тривога шугала над нашими головами, ми всі ризикували, але правда, доконана правда завжди ставала страшною явою, як примара смерті над загоном, як помах коси небуття…

Вони напоролись на засідку, здавалось зумисне підготовану. He виключено, що в загоні діяв шпигун. Або ж гітлерівці самі висилали сильний дозор, шукаючи нас. Так чи інакше, вибухнув бій, в якому кілька товаришів загинуло, а одному розтрощило ногу, і він, прикриваючи інших, звелів їм відходити, лишаючись на вірну смерть, аби врятувати товаришів.

Це був Степан Ковальчук.

Я давно не бачив, щоби мама плакала, а тепер вона плакала вголос, плечі її сіпались, вона вся здригалась від ридань. Я посидів було біля неї, сам ледве стримуючи сльози, плакала і Зіна, а потім вискочив із землянки і подався до хлопців.

Що сталось із Степаном, докладно не було відомо, але зрозуміло: аби вони несли його з собою, то загинули б усі, бо німецький загін був значно більший.

Степан ще довго стріляв, а потім постріли вщухли, як казали ці четверо, бо стояли зараз перед нами, пригнічені власним життям, ціною якого була смерть їхнього командира.

На другий день, однак, прийшла нова звістка. У Маневичах в поліцаях служив засланий туди наш підпільник, який і дав знати в загін, що пораненого партизана привезли в госпіталь, поклали на ногу гіпс і лишили поки що, сподіваючись від нього більших відомостей, коли він підлікується, бо розмовляти він поки ще не міг.

За всіма даними це був Степан.

Я знав, та й не тільки я, що мабуть лише одна людина може якось спробувати зарадити лихові, при цьому ще ж підставивши себе під смертельну небезпеку, але таки може. Бо лише один у нас був такий, хто виконував найкарколомніші операції, лишаючись неушкодженим, діючи часто у фашистів під самим носом і перемагаючи їх силою і хитрістю, метикуватістю і спритністю.

Але тільки я, та ще й мама знали добре, що він відчував до Степана. I ми мовчали. Усі мовчали.

Але Льоня — то був Льоня.

Через годину він прийшов до командира і запропонував викрасти Ковальчука з лікарні.

Поірібно було тільки сприяння нашого товариша, що служив там у поліцаях.

Льоніна група вирушила наступної ночі, а перед тим нашому поліцаєві передали каністру самогону. Він мав охороняти госпіталь разом із іншими поліцаями. Під час свого чергування він організував іменини, поліцаї на гулянці впилися, цей товариш передав ключа від вхідних дверей Льоні, який вже чекав під вікном кімнати, в якій гуляли поліцаї, і майже непритомного Ковальчука винесли вночі з госпіталю на носилках. Маневичі — містечко невелике, за лікарнею був маленький гайок, а далі вузенька вуличка, поросла деревами і кущами, по ній партизани вибігли на луки, а там вже, при дорозі, чекав їх віз з парою коней — на нього, і тільки й бачили їх.

Як радісно зустрічали цих героїв у нашому таборі, важко навіть описати. Але от Льоня Кацап від людей, як завжди в таких випадках, ховався, відсиджувався у себе в землянці. He любив ні хвалитися, ні хизуватися.

— Так було треба, — сказав він. — Ну й пощастило нам, от і все! Тут наш товариш «поліцай» був за головну скрипку, якби не він — нічого б нам не вдалося…

Мама підходила до нього, дякувала, і я підійшов, і сказав, що він — герой, молодець і взагалі велика людина.

А він лиш позирнув на мене, посміхнувся трохи в бік і каже:

— Та що там, Микольцю! Треба було так, от і все! Пощастило нам! Ну й слава богу, як кажуть, врятували Степана, чудовий він хлопець… I все!

Те саме, що всім казав, те саме і мені.

He вийшло розмови, не повернулося те, що було, і стало мені гірко-гірко, що втратив я дружбу такого чудового товариша, як Льоня Кацап, і тепер ніколи вже її не повернути, і хоч разом з усіма радів я поверненню Степана, і маминій радості, і вдалій операції, а не погідно було в мене на душі, ніби я й склав якийсь екзамен, але ледь-ледь, хоч як старався…

Потім ми раз-по-раз перемовлялись з Льонею кількома словами, але все вже було не так, як колись. Видно було, що і йому не по собі від таких взаємин, але знаю я його: як склалося — так склалося, значить так треба — от і все. Раніше він з отим своїм «треба» часом мене навіть дратував, але тоді сам усе чітко пояснював. Тепер-то я усе розумів і без його прояснень, але що з того…

Та ось впала на нас знову біда, і мені зараз вона здається найстрашнішою з усіх.

Тепер Льоню схопили фашисти.

Його група мала підірвати склад боєприпасів на околиці села Тростянець. I як завжди, у групі Льоні Кацапа все було точно розраховано і продумано. Вартових зняли, склад замінували, і вже відходили, коли він несподівано вибухнув. Десь, очевидно, здетонувало гранату, і склад злетів у повітря за півгодини до розрахованого часу. Вибуховою хвилею хлопців відкинуло неушкоджених, а Льоня був найближче до місця вибуху і впав непритомний. Одразу ж після вибуху фашисти відкрили вогонь, і партизани відходили з села з боєм. Думали, що Льоню вбито. Однак його лиш контузило. Фашисти підібрали його непритомного. Він прийшов до тями, і тоді його посадили у саморобну сільську в’язницю, отут же в Тростянці, а завтра мали відвозити в Луцьк.