Безмежність - Сторінка 9

Але ж то була моя мама, моя настраждана мама, завжди зібрана, завжди все розуміюча, але ж і їй треба було жити, треба було і можна було мати когось, крім нас, це було сумно, але правда, я знав це, вже відтоді, коли вперше, а тепер мені вже минуло чотирнадцять й уже і п’ятнадцять ось-ось, я багато думав про це. I знав — так має бути.

Але настрій цей ледве міг подолати і просто тупо чекав, коли вона вернеться в землянку, бо до того я однаково заснути не зможу.

Я встав йому на дорозі в цю мить, як ворогові щастя моєї матері, яку я так любив, я встав йому на дорозі і втратив його для себе.

Як багато я потім думав про це, як я плакав ночами за ним, за тим, що ми вже не разом і ніколи не будемо разом, я часами ненавидів Степана, який спричинився до цього, і питав себе — от якби я тоді не став Льоні на дорозі, що би було далі, він би застав їх на гарячому, пішов би туди, де вони трахались, і що?

А якби він їх убив?

Та що говорити — я так вирішив, так відчув і так вчинив! Я врешті захищав свою маму!

Якою злістю палахнули тоді його очі! Я просто відчув його зненависть до них, до матері і Степана! А як він дивився на мене в ту мить! Також із ненавистю, але ще й з презирством. Hi, скоріш, як на щось таке дрібне й непотрібне, шмаркате мале гівно, ніщо, одне слово!..

Я хотів був йому щось пояснити, але він і не думав мене слухати.

Якесь отаке засране ніщо стало йому на дорозі!

Він хотів відкинути мене геть і переступити, чинячи, як забажалось, і тут я йому не дав, я схопив його сам за грудки, аж сорочка мало не тріснула, цього вже й він не чекав, та і я теж. Тоді він раптом побачив мене, а може, й себе, але відштовхнув мене і пішов геть, а я дивився йому вслід, і вже сльози лилися у мене з очей, а потім я пішов у землянку назад і плакав так, як давно вже не плакав, мовчки у подушку, аби не почула мама, коли прийде, аби ніхто не почув, ніхто, бо ніхто у цілому світі не міг би мене. зараз зрозуміти, не було в мене жодної живої душі, яка б стояла так близько, щоб я довірився їй, нікого, нікого, і я мусив виплакатися і мовчати…

Я ще сподівався, що, може, якось наступного дня… Але Льоня вже не дивився навіть у мій бік. Hi разу не глянув, і на Степана також. Мама все розуміла, не знаючи, в чім суть справи, не питаючи ні про що, але розуміла, і, думаю, не без її участі розформували нашу велику розвідгрупу на дві, в яких Льоня Кацап став командиром диверсійної групи, а розвідку очолив Степан Ковальчук…

Я лишився зі Степаном.

Та глибинна неприязнь, яку я відчув до нього, коли перестрів Льоню, аби він не перешкодив зустрічі Степана з моєю матір’ю, не полишила мене, хоч я й розумів її безглуздість.

Степан був такий самий, як і раніше, навіть кращий він став у чомусь, зосередженіший, чіткіший, а жарти лишились, і у нас у землянці він тепер часто бував, частіше, ніж до того, але я вже не тішився його жартами, не сприймав його витівок. I взагалі якось уникав ситуацій, коли можна було опинитись з ним самому віч-на-віч.

Відверто кажучи, я й сам на себе за це гнівався, але щось всередині мене вело мене отак, то було дурне, але нікому не шкодило, і врешті-решт, мав же я право дозволити собі ставитись до когось, як хочу.

Відколи помер наш тато, я враз відчув, як враз на мене лягло вдома щось важкою тінню, немов би років мені додало і змусило замислитись над собою і над тим, що довкола.

Над тим, як ми живемо далі, далі що буде зі мною, із Зінкою, як житиме мама.

To все ніби не моя була справа, мама приділяла нам стільки уваги, що десь аж занадто. Якби то було раніше, я завив би вже, так мені часом бракувало волі. Але тепер ми всі справді трималися разом, горе нас з’єднало в родину, і ми з Зіною намагались в усьому мамі допомогти.

У школі, власне в отій совєтській, з якогось часу на мене почали інакше дивитись, а Василь Остафійчук, мій найближчий товариш по школі, бо справді близьких друзів у мене там не було, сказав якось: «Що ти з себе строїш, Миколо, ніби ти такий один серед нас дорослий, усе знаєш… Геть від приятелів одірвався, все вдома сидиш! 3 тобою якось важко дружити, ти ніби не вмієш з людьми говорити… Усе в якихось химерах в тебе голова, ти ніби у хмарах десь літаєш! А ти спустись із хмар на землю, тут люди, а в тебе лиш дім та книжки…»

Зачепило то мене дуже болісно, ой як зачепило!.. Що би не трапилось, а кожному із нас, підростаючих у дорослість, хочеться мати авторитет у класі якнайбільший.

Час від часу я утинав щось таке, що дивувало моїх однокласників і змушувало дивитись на мене із певною повагою, але це теж приписували моєму дивному характерові.

Отак от ми йшли колись цілою зграйкою по мосту через Стир, і раптом мені стрельнуло — ану, хто зможе пройти по перилах моста, отак от просто по краю.

Ніхто не наважився, а я виліз і пішов собі просто, а внизу було до води не менш як десять метрів, і квітень був надворі — не літо. Всі мовчали напружено, поки я йшов, і коли зістрибнув укінці на землю, Славко сказав — ну, ти точно псих якийсь ненормальний, а якби впав на тверде, то вбився би зразу, або хребта би зламав, якби погано у воду, впав, і втонув би враз, як камінь пішов би на дно. I навіщо це…