Безмежність - Сторінка 16

Гула земля від вибухів артилерійських снарядів, здригалась від невмовкаючої стрілянини автоматних і кулеметних черг, вибухів гранат, горіли дерева, іржали, хрипіли коні, кричали поранені, бій тривав незупинно упродовж багатьох годин, важкий, величезний бій, і падали мертвими люди, текла кров і багряніло небо, хоч день лиш котився на захід, та небо багряніло від пролитої крові.

Лісова армія народних месників потрапила в кліщі і зараз важко відходила з боєм, прориваючи вогняне кільце ворожого оточення.

Прорвали-таки й відходили потроху з боєм, звужуючи прохід, аби обози пройшли першими, a потім одна за одною групи і загони. Кілька груп тримали фланги з боків проходу, прикриваючи товаришів, і вже зовсім мало лишилося партизанам відходити, як в одній з груп відрізали фашисти групу з кількох чоловік за невеличким пригорком, з розлогими кущами і повели на них вогонь зусібіч.

Довго строчив кулемет, випльовуючи смертоносні слова у ворога, але й він замовк, один за одним захлинались у зливі ворожих куль автомати партизанів, і раптом підхопилися партизани, вони уп’ятьох в повен зріст і кинулись кинджально з автоматами на прорив. На чолі їх один у шкірянці кричав: «Уперед, хлопці!» — і пробили вони вороже кільце! Та раптом скошений кулею упав один, самий юний. На мить зупинився той, у шкірянці, підхоплюючи юного товариша свого, аж пропекли і його ворожі кулі, упав праворуч.

…Ой, весно, ти ж весно моя остання, не дожитий мій шістнадцятий рік, заливає мене гаряча кров, поки ще трохи свідомості, ще стріляю, але де вже ті сили, та й набої кінчаються, ой весно, ти ж весно моя остання, прощавай…

Той, у шкірянці, підвівся на лікті і відстрілювався, тримаючи фашистів на відстані, почав розстібати на юнакові однією рукою сорочку, а тоді облишив, ще стріляючи раз-по-раз, поліз лівою рукою у сумку на боці — а тоді перестав стріляти…

— Зберися, Миколо, мій брате! Підводься! Загинемо стоячи! — казав він, ледве підіймаючись з землі сам, але з останніх сил підтримуючи непростріленою рукою юнака, і той таки раптом прийшов до тями, десь знайшлися залишки сил, і дивився зараз уперед, раптом відчувши, що поруч надійна до безмежності людина, поруч те, що і є опертям і сенсом буття, і в якусь мить відчувши це вповні, враз випростався, вже й сам ніби підтримуючи пораненого старшого друга.

Вони стояли на пригоркові під кущами мовчки, відчуваючи тепло плеча поруч, стояли прихилившись один до одного, бо зараз кожен окремо не мав би сил встояти, стояли, не стріляючи, і фашисти, здивовані, припинили стрілянину й собі і підходили ближче і ближче, вже можна було вирізнити їхні обличчя, фашисти вирішили, що двоє партизанів-упівців здаються у полон, і йшли вже, опустивши зброю, забирати їх, в’язати, бити, гнати, долати, нищити, як усю цю ницю слов’янську гілку, таку безнадійно непіддатливу ходові світової історїї, вищості германської раси, вони йшли, водночас зневажаючи і побоюючись цих двох, а ці двоє виростали в пам’ятник, у вічність, у двох велетнів, що на тлі багряного неба стояли як сила і краса слов’янського краю, і коли кільце фашистів зімкнулось, і руки їх потяглися до живого пам’ятника, старший повернув голову й у саме вухо юнакові сказав: «Прощавай, брате», «Прощавай, брате», — відгукнувся молодший самими губами, і слова їхні чули вже небеса і рознесли по всьому партизанському краєві, коли вибухнули дві протитанкові гранати, що прив’язав до себе старший і рознесли в шмаття кілька десятків ворожих солдатів, які стовпилися біля них, дивуючись партизанам, що здаються у полон, і вознесли імена двох побратимів у вічну і нетлінну історію України.

Уже відбило і третю ночі, а розмова у хатинці на околиці Дилятина ледве наблизилась до кінця.

Якусь мить усі мовчали, а потім господар неголосно промовив:

— Вижили ми, але я думаю, загинули кращі з нас, пристрасніші, глибокі і чисті люди. Льонці Кацапу і Микольці ми взагалі пам’ятник хочемо зробити! Ну, не тільки їм, звичайно, всім, хто загинув в УПА за нашу Україну, але вони удвох будуть в граніті — живими завжди! А скільки я можу ще назвати тих, кому годилось би жити і жити в новому нашому суспільстві, творити його і радіти сонцю і вітру, перемозі над ворогом, якій вони й життя своє молоде віддали! А ми, хто пережив десятки літ сталінських таборів, заслання, важке відчуття поразки, нехай тимчасової, але поразки, ми мовчали, але ми трималися нашої віри, і лише з незалежністю України ми відчули, що життя наші не минули марно. Ми вірили, ми завжди вірили, ми віддавали свої життя Україні, і наша віра перемогла.

Ось тобі, Лукаше, й відповідь на твоє питання: що допомагає триматись нашому поколінню — теперішніх семи-, а то й восьмидесятирічних — у такій моральній і етичній силі… переконаність. Вона об’єднує нас із тими, хто загинув на війні. Просто безмежна переконаність у тому, що робиш, як і задля чого живеш. Ось і все.