Борці за правду - Сторінка 15

Попід річкою з ранку налягав туман і поляки нічого не відали про козаків.

Коли в обідню пору туман розвіявся, Богун видрався на дерево і вся місцевість стала йому, як на долоні.

Через величезні зелені луки срібною гадючкою викручувалася маленька болотяна річка. На лузі по цей бік річки стояло, розташувавшись понад річкою, багато возів польського обозу. Вози простяглися й на самий міст, що сполучав тут обидва береги річки, і тяглися шляхом за річкою. Погоничів побіля возів не було — вони повипрягали худобу й посідали обідати. Обідало й усе польське військо, розташувавшись широко попід возами і геть по зеленому лузі невеликими купами. Не відаючи свого судного часу, поляки порозлягалися на запашній травиці так безпешно, неначе виїхали на полювання.

— Ой, хмільне ж буде сьогодня ляхам пиво, що вони наварили! — звернувся Богун до полковників і, показуючи Довбні на ворожий табір, жартуючи додав:

— Чи не підождати трохи, поки дообідають? Адже нечемно панів турбувати! Довбня весело сміявся, нетерпляче тримаючи свого келепа, щоб скоріше дати йому роботи.

— А проте починай, батьку!.. — сказав він, — бо як пообідають, то дужчі стануть!

Польське військо, що було зараз на очах Богуна, наполовину складалося з посполитого рушення з Галичини. Посполиті були православні або уніати, католиків з них було небагато, а проте розмовляли вони всі по польському. Це була українська шляхта з Перемишля та з Львова, недоляшки, що так само, як і польські пани, дивилися на український люд, як на щось нижче за себе і через те не приєдналися до великого руху українського народу і не підтримали галицьких повстанців-опришків.

Не вспіли поляки й недоляшки дообідати, не вспіли чарок допити, а вже Богун, розгорнувши козацькі полки широченною лавою, як Божа кара вдарив на них, перекидаючи вози й рубаючи всіх, не розглядаючи чи то пан, чи простий жовнір.

Нечуваний гармидер збився у польському війську. Хто вспів скочити на коня, той намагався тікати, але тікати через міст було неможливо: там погоничі покидали вози, а перелякана худоба поперекидала їх і щільно загартувала міст од краю до краю. Намагалися тікати бродом, але там знаходили собі смертьу болоті. Піші метушилися поміж возами і там гинули від козацьких списів. Коронне військо намагалося було упорядкуватись, але з його боку вискочили з лісу татари і задавили поляків своєю великою кількістю. Почалася нелюдська різанина. На півмилі вздовж річки вкрили поляки зелені луки своїм трупом. За годину загинуло тут більше десяти тисяч польського війська, а з того війська добра половина була української крови. Так невблагана доля покарала тут синів Украіни, що відцуралися свого народу.

Король знав, що гине його військо за річкою, але не мав змоги зарадити йому, бо скоро й його чорною хмарою обступили козаки й татари. Проти короля перед козацькому війську вів славний Нечай. На чолі свого Брацлавського полку наблизився він до поляків і виїхав наперед війська:

— Що ж мосціві пани? Не потрібна вам була ваша оборона від татарів. Кривдою дячили ви нам за неї… Так бийтесь же тепер з татарами самі!

Мовчали поляки… тільки серцем боліли, передбачаючи неминучу собі смерть.

Почалося бойовище. До вечора козаки погромили ліве вороже крило, а татари розкололи середину і ворожого війська і тільки німецьке наймане піше військо захистило короля і зрятувало від татарської неволі.

Упала на землю ніч і припинила те велике бойовище. Спільники по всьому полю перемогли поляків, і завтра Україна повинна була стати вільною.

У польському таборі не спали всю ніч і робили окопи. Навіть вельможні пани, що з роду не держали в руках лопати, тепер копали землю, засукавши рукава своїх оксамитових кунтушів, і за ніч навколо польського війська виросли добрі окопи.

Побачивши ранком окопи, хан рішуче зрікся їх штурмувати, бо татари ніколи не ходили у бій пішими. Доводилося козакам кінчати розпочату справу самотуж.

Козаки не вважали на те, що татари зріклися їм допомагати. За ніч сюди надійшов Богун із своїми полками, і всім козакам так ясно вже світила в очі зоря їхньої волі, що полки козачі пішли на штурм мов на весілля.

Чимало славних полягло по рівчаках окопів, чимало козацької крови пролилося й на валах, але не вспіло сонце стати на сніданок, як козаки були вже усередині окопів і зчепилися там з ворогом у смертельній боротьбі… От уже порубали вони вози, що нагородили ляхи собі на оборону, уже задавили молодецьким утиском німецьке військо і б’ються вже з королевськими сердюками… Нарешті блищать уже Богунова й Нечаєва шаблі близько од самого короля…

У цю рішучу мить пролунав могучий голос Богдана Хмельницького:

— Згода, пани брати! Згода!

Побоявся гетьман гріха: щоб не вбили короля, або щоб не достався він невірним у неволю, і, піднявши свою булаву догори, припинив бойовище.

Недобре подякував король гетьманові: того ж дня почав він перемовлятися з ханом про те, щоб той одступився од козаків, обіцяючи йому і данину платити, і все, чого він забажає. Хмельницькому ж він обіщав лише автономію України у складі трьох воєводств: Чернигівського, Київського та Брацлавського, з окремим козацьким військом і з умовою повернути панам їхні маєтности.