Борці за правду - Сторінка 17

Так минув рік. Іслам Гірей майже забув про свій гарем і все більше звикав до покоїв своєі Газізі. Вона була тепер всесильна, і євнухи тремтіли з її погляду. Все робилося так, як вона того бажала, але бажання її були дуже невеликі: вона вимагала тільки, щоб біля неї завжди була її вірна служниця та щоб хан не дозволяв своїм підданцям чинити хоч і найменшу шкоду Україні.

Одного вечора, рано повесні, хан прийшов до неї сумний і знервований. Марина зразу те помітила. Набивши йому і запаливши, як завжди, кал’ян, вона сіла біля його ніг на подушці і почала допитувати:

— Бачу, що мій добрий цар сьогодня невеселий, а через що це, того не відаю. Чи не гнівається мій володар на свою маленьку дружину?

— О ні, світ моїх очей, Газізю! чи можна ж гніватись на мою запашну квітку? Навпаки я прийшов до своєї любої дружиноньки, щоб знайти спокій у ясному погляді її очей.

— Що ж стурбувало великого хана?

— То справа не жіноча.

— Так як же бідна Газізя буде заспокоювати свого володаря, не відаючи про те, що його стурбувало? І через що хан гадає, що Газізя не зможе подати йому пораду в його не жіночих, а у великих справах?

Хан підвів Марину за руку і посадив поруч себе на софу.

— Великий падішах, Газізю, вимагає у своєму до мене листі, щоб я знову йшов з ордою на Польщу.

— Як? — злякано спитала Марина. — Хіба знову на Вкраїні війна?

— Гетьман давно просить мене йти йому на поміч, бо поляки вже знову почали війну проти нього. Але чи повинен же я, прирождений хан Батиєвого роду, бути на послугах у гетьмана?

— Певно йому не сила самому обстоювати волю України.

— А мені ж яке до того діло? І як насмів він турбувати падішаха і принижувати мене, великого хана?

— Не гнівайся, великий царю, на гетьмана. У нього ж болить серце за своєю землею й за своїм народом, і любов до рідного краю примусила його вжити всіх заходів, аби захистити Україну од лютого, немилосердного ворога. Поміркуй, чи не вчинив би так само й ти, коли б вороги обсіли твою землю?

— Нехай, так, але я не маю ніякої охоти йти у поход.

— Володарю мій коханий! — припала Марина ханові до плеча. — Як що ти любиш свою Газізю — ти підеш… Ти подаси помочі моїм нещасним покривдженим землякам! Що ж буде, коли ляхи переможуть тепер українців? Їхній пекельній помсті й краю не буде!

Марина милувала Іслама своєю маленькою рукою, обнімала за шию, зазирала в очі…

— Ти зробиш те, про що просить твоя маленька Газізя. Адже ти хвалився, що любиш її.

— Тим то мені й не хочеться покидати тебе, Газізю, що я тебе шалено кохаю.

У Марини блискавкою виникла думка й надія побачити свій рідний край, почути рідну мову і бути близько од свого милого. Вона пригорнулася до хана й почала його цілувати.

— А ти не кидай мене, коли любиш… Візьми свою Газізю з собою, щоб вона мала можливість і у поході розважати та давати втіху своєму доброму володареві.

— Як? — здивувався хан. — Ти не боїшся їхати у поход на спеку, на вітри?.. Звичайно ми беремо, у походи не жінок, а невольниць!

— Ні, ні, я нічого не страхаюся! Я не хочу розлучатися з тобою на такий довгий час!

Ханові подобалося бажання дружини. Він зрозумів його, як кохання до себе, повеселішав, почав жартувати, і вони умовилися на тому, що хан піде у похід і візьме з собою й Марину з Астарою.

Х

На Вкраїні тим часом займалася кривава зірниця. Сейм у Варшаві не ствердив деяких пунктів Зборовської умови, Хмельницький з свого боку не мав можливости вернути панам їхні маєтки, бо селяни не хотіли знову коритися панам.

Богун, що був тепер полковником Винницьким, разом з Нечаєм, полковником Брацлавським, рішуче підтримували селян і допомагали їм зганяти панів з тих маєтків, де вони спромоглися знову осісти, через межі ж своїх полків вони не пропускали на Вкраїну панів узброєною рукою.

Пани скаржилися королеві, той вимагав од гетьмана смертної кари непокірним полковникам, а Хмельницький дорікав Богунові й Нечаєві про їхні вчинки у листах. Але полковники не корилися.

— Коли ти, — писав Богун гетьманові, — намовляв через нас селян до повстання, то обіцяв їм волю. Де ж тепер буде та воля, як посадовиш на них знову панів? Що ж до Зборовської умови, то коли поляки не додержали її і не пустили нашого владику у сенат, то й нам та умова виходить не обов’язкова.

Тим часом у Галичині й по тих місцевостях Поділля, Волині й Полісся, що по Зборовській умові знову підлягли Польщі, пани почали з своїми кріпаками нелюдську розправу: непокірливим одрубували руки, виймали очі, садовили на гострі палі. На Поділлі панам не сила було підбить під себе непокірливих повстанців — "опришків", але туди прийшли з військом польський гетьман Калиновський та Ляндцькоронський, вигубили й покалічили людей і таки оселили панів по їхніх маєтках.

Упоравшись з Галичиною й Подідлям, ті гетьмани з великим уже польським військом перейшли межу України і рушили на Брацлав, ведучи за собою кілька сот панів, щоб допомогти їм оселитись на Вкраїні. Нечай не відаючи, що у ворогів дуже велика сила, похапцем кинувся навперейми полякам, не зібравши навіть до купи всього свого полку.