Чарівні окуляри - Сторінка 13

І Маргарита Степанівна зникла… Я глянув на ящик, де лежав «дипломат» з доларами, — він теж зник…

— Ну, ситуація! — розгублено промовив Ромка. — Тримати в руках чарівні окуляри і не мати змоги одразу зазирнути в них!

— Ховай швидше! — вигукнув я. — І не спокушай ні себе, ні мене!..

— Я-то сховаю, — зітхнув Ромка. — Але… Хоч би щось сталося, щоб з них скористатися!..

— Станеться-станеться, не хвилюйся! — запевнив я.

І воно таки сталося… Та про це вже в наступній, сьомій, пригоді.

ПРИГОДА СЬОМА
Георгій Васильович і Миколай Чудотворець.

Після того як ми одержали від чарівниці-артистки по парі чарівних окулярів, ми втратили спокій. Я ще якось тримався, а Ромка просто не знаходив собі місця від нетерплячки. Хлопець він був дуже гарячий.

— Раніше моя бабуся весь час щось губила — то окуляри, то ножиці, — зітхав Ромка. — А тепер — ні-чо-гі-сінь-ко!

— І моя окуляри перестала губити, — зітхав і я.

І якось Ромка сказав:

— Слухай, їжачку, а ходімо в міліцію!

— Тю! — вирячився я на нього. — Що — здаватися? Ти щось накоїв?

— Нічого я не накоїв. Запропонуємо їм свої послуги. Будемо ловити злодіїв.

— От далися тобі взнаки ті злодії! То у підвал ліз їх ловити… Тепер у міліцію зібрався.

— Ненавиджу злодіїв! — аж скреготнув зубами Ромка. — На твоїх батьків ніхто не наїжджає, а на моїх… Я ж тобі казав.

І тут надійшов час розказати трошки про наших батьків. Мої батьки — звичайні собі люди. Тато — інженер-конструктор на заводі, мама викладає англійську мову у військовому училищі. А от Ромчині батьки — бізнесмени. Тобто тато — бізнесмен, а мама — бізнесвумен (так називає її Ромка). Правда, вони бізнесмени не дуже круті, а рідкуваті, «всмятку» по-російському. Це знову ж таки Ромчині слова. Фірма їхня часто опиняється «на грані». Але потім знову оживає. І з рекетирами у них бувають проблеми. Ромка якось підслухав їхню розмову.

— Я б тих рекетирів! — стиснув кулаки Ромка.

— Ти маєш когось конкретного на увазі? — спитав я.

— Про конкретних тато нічого не казав.

— Як же ти їх ловитимеш, неконкретних?

— Тому я й хочу піти в міліцію, щоб вони мене зорієнтували.

Я зрозумів, що Ромка будь-що хоче випробувати свої чарівні окуляри і його вже не зупиниш. І я сказав:

— Ну, гаразд, ходімо в міліцію. Тільки я свої окуляри залишу вдома.

— Боїшся, що в міліції їх одберуть?

— Нічого я не боюсь. Просто нащо одразу тягати дві пари…

— Може, й правда, — не став сперечатися Ромка. Йому головне було свої випробувати.

І ми пішли… Перед райвідділом на стендах висіли фотографії злочинців, яких шукала міліція.

— О! Бачиш! — вигукнув Ромка. — Можна навіть і не питати, а просто подивитися на них крізь чарівні окуляри і починати власний розшук.

— Навіть не думай! — сказав я. — Вони всі вже давно втекли за межі Києва, а то й України. Не будеш же ти виїздити за ними хтозна-куди.

— Ну, ти й фрукт! — розсердився Ромка. — Замість того, щоб допомагати, тільки розхолоджуєш!

До райвідділу заходити Ромка не поспішав. Ми ніколи не були в міліції, і, звичайно, у нас в животах було холоднувато. Ну от, прийдемо ми в міліцію і що ми скажемо? «Хочемо допомогти вам шукати злодіїв, бо в нас є чарівні окуляри». Безглуздя! Нам скажуть: «А покажіть! Давайте їх сюди, ми перевіримо». І все! Гавкнуться окуляри!

Поки я все це думав, з райвідділу вийшов дядечко у цивільному з мобільником біля вуха. Ми почули, як він говорить:

— Сонечко! Я щойно балакав з начальником карного розшуку. Він каже: «Дохле діло! Раз ніхто двері не ламав, через вікно не ліз, відшукати буде неможливо!» Я просто у відчаї!..

— Гайда за ним! Здається, те, що треба! — тихо сказав Ромка.

І ми назирці подибали за дядечком. Той говорив далі:

— Але, здається, сонечко, мені все-таки пощастило. Начальник карного розшуку такий колоритний… Думаю, я його вмовлю…

Дядечко сховав мобільник у кишеню і зупинився біля «зебри», тобто біля переходу на інший бік вулиці. Озирнувся, дивлячись, коли загальмують машини, пропускаючи його. І тут побачив нас, бо ми теж спинилися. Брови дядечка враз підскочили вгору від радісного здивування, і він вигукнув:

— О! Безумство!.. Хлопці! Привіт! Саме ж ви мені й потрібні!

Дядечко кинувся нам назустріч. Ми з Ромкою від несподіванки так і вклякли на місці. А дядечко вже вигукував, пильно дивлячись на нас:

— Слухайте!.. Безумство!.. Та ви ж викапані мої герої! Саме такі мені й потрібні! Ходімте швидше до мене!

— Куди?! — перезирнулися ми з Ромкою.

— До мене в майстерню. Заробите по п’ять гривень. Як мінімум!

— А що треба буде робити у майстерні? Що майструвати? — спитав Ромка.

— Може, ми й не зуміємо… — сказав я.

— Зумієте-зумієте! — зареготав дядечко. — Не треба вам буде нічого майструвати, нічого робити. Посидите трохи на стільці, та й усе.

— І за це по п’ятірці?! — здивувалися ми.

— Натурникам усі художники платять, аякже! — сказав дядечко.