Чесній і благоговійній стариці Домнікії… (1605)

ЧЕСНІЙ І БЛАГОГОВІЙНІЙ СТАРИЦІ (старша інокиня) ДОМНІКІЇ¹ БАЖАЄ В ГОСПОДІ РАДІТИ І ПРАГНЕ СПАСІННЯ ІОАНН-МАНДРІВНИЧИЙ

Пише до мене пан Юрко², що я постраждав від диявола, коли відійшов до Унева³; і те сказав перш за все задля народної користі, міркуючи про ліпше з доброго. Він приводить у приклад Христа, який милосердствував про народ і який виводив людей у пустелю не заради любові до пустелі, але з огляду на мучительну і заздрісну владу, щоб вільно посіяти сім’я слова про вічне життя. Нині ж бо в місті, каже, проповідь не забороняють. І її треба не уникати⁴, а множити та інше. Кажучи про те, і нас закликає наслідувати це, а коли того слова не наслідуємо, буде через нас багато зла: люди нарікатимуть, ганитимуть, обмовлятимуть і впадуть у відчайну звабу. І що пустеля одному дає спасіння, проповідь же — багатьом. До цього місця переказ його слів та інше.

На ту мову можна було б і не відповідати зовсім, йдучи за власним сумлінням, щоб не досаждати богу, а не годити людям, однак, коли говорить дружелюбно, то дружелюбно відповідаю і не для того, щоб покрасуватись у словесному змаганні, а щоб пошукати істину і з’явити, винісши її на середину, — щоб зрозуміли це й несвідомі.

Перше, чому я дивуюся, що пан Юрко, знаючи, яке людське єство немічне, підвладне пристрастям, грішне і зв’язане всіма узами повітряних духів зла — без випробування, спокуси, покарання, просвічення і звершення, за Дионисієм Ареопагітом, ставить його не серед недужих, а чинить і розуміє людину відразу здоровою, просвіченою і довершеною⁵. Інший не зважився б і вві сні пройти таке випробування, а пан Юрко його садовить на Христовому місці перш, ніж зцілити пристрасті, і віддає Христову честь, коли каже: "Христос так чинив, і ти отак твори" і до того покликаних примушує й притягає, щоб носили неправдиву славу і не від бога діло починали, але догоджали людському бажанню, піклуючись про звільнення від гріха. У тому пан Юрко йде супроти законного сліду святих отців, (і є то велика єресь), які, маючи владу, самі на діла святого духа не наскакували; вони по собі встановили існуючі ступені того благодатного дару і закопали межу, тобто визначили, у який спосіб боголюбець має дійти до істинного розуму і якими способами, ділами, трудами, подвигами з’явили вони також, які мають настати знамення, щоб завести ветхого чоловіка в майбуття, і де є кінець, тобто показали, як досягти межі безпристрасності; крім того, ознаймили, як, досягши того безпристрасного пристановища, чекати повеління від бога на діло служби йому, а не самому, без божої помочі, вискакувати на герць. Бо коли б хтось хотів би починати або ж починав, то без бога, кажуть святі, такий не тільки нічого не досягне, але ще впаде у звабу і самозаконну єресь. Чи не бачиш, пані Домнікіє, як пан Юрко не знає нашого сліду, що за чином та ступенем приводить до бога, але відразу вискочив на верховний Христовий ступінь і упав у гордісність думки — велить тому давати користь іншим, хто сам ще не очищений і не позбувся мирських пристрастей.

Придивися, пані, як наділяють їх чорнилом хитрості (а не словами святого духа) виховані шкільні казнодії, які, вхопивши собі спосіб латинської єресі, зараз у школах говорять, проповідують і вчать, а чистого й безпристрасного життя не хочуть і відкинули після шкільної науки слід, що його показали святі. Перше, церковній службі в славослов’ї, подяці й молитві не потрібні, не вміють-бо в церкві ані читати, аиі співати, тільки стоять, як і найпростіші, не вдаючись до помочі церковній потребі богохвалення. З такої науки і заживання в той хитрий спосіб латинських наук я не бачу користі: ні попа, ні диякона, ані іншого священичого чина служителя не знають, тільки оті риторичні байки, отож і повертаються, і відходять до тих досконаліших байок, родичів цих, тобто до латині: близьке до свого духу тягнеться і приліплюється. Але я б радив нашим фундаторам благочестя у Львові⁶: по-перше, узаконити церковну службу благочестя і славослов’я і научити того дітей; також, утвердивши свідомість віри благочестивими догматами, вже по тому не забороняти торкатися зовнішніх управностей для відома. Я не ганю граматичне вчення і ключ до пізнання складів та речень, як деякі гадають і так кажуть: "Оскільки сам не вчився, через це нам заздрить і забороняє". Таке, знаю, перш за все пан Віталій, волинський казнодія, кидав⁷. Але від цього я зовсім не печалюся і байдуже мені до наклепу й приниження, і не соромлюся брехні, яку накладає на мене заздрість. Сама суть сліду тісного шляху, що веде до вічного життя, хай кожному це звістить. Не про сором учитися я кажу, а щоб не відпали від благочестя, турбуюсь, а що багато хто постраждав, відомо вам. Навіщо б я мав заздрити ученню злобних піднебесних аероповітряних духів, що тягнуть до погибелі, коли пішов тісним шляхом, що веде у вічне життя, взяв-бо в промисел віри Христовий євангельський розум — ось доказ, що на мене брешуть од заздрості. Мене-бо задовольняє простий і нехитрий Христос, таж у ньому всі скарби премудрості й розуму. Таку саму, певно, нанесуть огуду наклепники і на апостола святого Павла, ніби від заздрості Павло остерігає колосян, щоб відійшли від тієї поганської латинської науки, бо ті наклепники нині в ту сіть учення злобних піднебесних духів умоталися, а Євангеліє повергли. Апостол Павло до колосян такими словами вістить: "Стережіться, щоб ніхто вас не звів філософією та марною оманою за пepeданням людським, за стихіями світу, а не за Христом, бо в ньому тілесно живе вся повнота божества"⁸. І, гадаю, не через заздрість до наук каже таке Павло, але остерігає, щоб не зав’язнути у звабу від Христової любові. Так подібно думай і про мене — про засторогу, яку я висловив. Я не ганю високовправні знання, але ганю те, що теперішні наші нові руські філософи не можуть нічого прочитати у церкві — ані того самого Псалтиря, ані Часослова. А виходить, що коли хтось щось трохи й знає, а досягне якогось рядка арістотельських байок, уже Псалтир читати соромиться і ні в що ставить будь-яке церковне правило, бо вважає його простим і дурним. Отож не бачу я інших, окрім тих, які виховуються простою наукою нашого благочестя, — це такі чинять церковний подвиг і носять його, а учні латинських байок, так звані казнодії, трудитись у церкві не хочуть, тільки комедії ладять і грають. І не дивно! Приведу притчу. Коли хто трохи науки зовнішньої здобув, подібний стає коневі, якого виховували у стайні і тримали в путах. Він, дочекавшись теплого часу, коли відчує траву і буде випущений, не дасться піймати від гри, скакання і шаління через свавільну владу свою. Це так, власне, як хто з догматів благочестя буде випущений у латинське мудрування та хитрість, — тоді вже невідомо, як його ухопити, спутати та й притягти до благочестя. Бо латинської зваби трава така солодка, що хто свавільно спробував її волі на широкому полі заживати, той не хоче у стайні благочестя на законних прив’язях живитися найліпшим вівсом істинної науки. Там-бо є у латини сваволя, там є чистець після смерті мудрим безсоромникам, розпутникам і розкішникам, а в нас, дурної Русі, чистця після смерті немає, а тільки (перебування), перш ніж умерти, у терпеливому стражданні та покаянні. І через це мало хто воліє бути в цій тісноті: всі на просторінь розкоші кинулися, і ті, що на просторі розкоші блукають, мають собі такого ж свавільника-пастиря, який з’являє таїнство сина цього погибельного віку. як каже до солунян Павло.