Чесність з собою - Сторінка 21

— Марусю! — постукав до неї Мирон.

Тихо.

Він одчинив двері й увійшов. Сірник догорів. Він запалив нового, і зараз же кинулось у вічі щось біле на столі. Швидко підійшов ближче.

На туалетному дзеркалі стояв клаптик паперу: на папері щось написано.

Мирон хапаючись засвітив лямпу й почав читати:

"Дорогий, рідненький Роню! Прости мене, погану, але не можу инакше, іду таки. Не шукай і не витягай мене більше. Не треба, прошу та благаю тебе. Ти сам казав, щоб не примушувати инших жити так, як ти думаєш. Нехай живуть, як самі можуть. А за поміч твою я тебе до кінця мого життя не забуду. Ти моя єдина любов, а всі… (закреслено). Кожному своє життя, ти живи так, а я так. Мені так краще буде, хоч тебе не буду мучить, бо ти хоч і не показуєш, а мені все здається, що ти соромишся за мене. Не сердься, мені все так здається. А мене це сердило й я дратувалася на тебе, мій дорогий, любий брате. Ключі всі у тебе на столі. Коли прачка принесе білизну, вилай її за те, що зіпсувала твою любиму сорочку. Я хотіла сама, та не встигла. Міцно, міцно обіймаю тебе й бажаю не памьятати за мене зовсім, ніяк. Я ж тебе ніколи не забуду. Твоя не сестра Маруся."

"Не" було підкреслено двічи.

Мирoн перечитав і стояв непорушне, тільки пальці його помалу стискували папір. А лице ставало темніщим, темніщим, наливалося кроввю, невеличкі очі також неначе почервоніли, вуса здригувались. Щось дике, люте обхопило всі риси.

Конвульсивним, коротким рухом зімняв записку у жмені, задув лямпу й вийшов.

Оля від раптової темряви здригнулася.

— Що? — неначе прийшовши до себе вимовила.

— Нічого. Ходімте.

— А де Маруся?

— Пішла до знайомих. Пізно прийде. Ходім!

В голосі його було щось таке, від чого Оля злякано та уважно на сходах двічи глянула в обличчя його, але воно було як звичайно, тільки очі якось чудно жмурились, неначе у хижої звірини, що готується плигнути на ворога.

Дощу не було. Хмари поспішали з ним кудись в инше місце.

Плити тротуарів масно блищали під лихтарями, біля-ж довгих парканів, над якими звисали голі гілки дерев, пахло вохким, опалим листям.

VI

У вітальні Кисельських зібралося душ з двадцять. Мирона ще не було, але сперечання з приводу його вже кипіли по всіх кутках. Були й непартійні, яких за згодою партійних запросили старі Кисельські, Семен Васильович та Катерина Андрієвна.

Сперечалися, не слухаючи одне одного, з роздратованням, ворожостю, ненавистю. Особливо насідали на прихильника Мирона Петра, який з злістною усмішкою доводив, що кожна простітутка вище за найморальніщу буржуазну панну. Обличчя у Петра було бліде, гарне, стомлене; в нахабних очах поблискувала задавнена злість. Часто поглядав на Віру, яка в суперечці участи не брала й сиділа з заплющеними очима в кутку. У неї боліла голова.

На Петра обурювалися всі, але, знаючи його привичку сміятись з самого себе, не дуже вірили його щирости.

В другому кутку Семен Васильович, розпалившися, з тонкою іронічною посмішкою на загострених устах запевняв Іону, Кита та инших партійних, що вони ні за що не відважуться вигнати Мирона з організації. Хоч і переконані, що це є єдиний засіб забезпечити себе від деморалізації, але не відважуться. Партійні посміхались.

— Поба-а-чимо, — казав Іона.

— Побачите — насмішкувато згожувався Семен Васильович.

Сергій спокійно, об’єктивно й трохи сумно доводив редакторові місцевої часописі та дядькові, Івану Андрієвичеві, що Мирон зовсім не одиничне випадкове явище, як запевняє редактор, і не хворий психично, як хоче довести Іван Андрієвич, але продукт реакції, подібний піні, що необхідно з’являється підчас кіпіння. Доводячи, він часом спинявся очами на Дарі. Дара була надзвичайно оживлена, весела, очі сяли, внизу щок палав такий яркий румьянець, що, здавалося, навіть на деякому віддаленню від щоки можна почути його тепло. Вона ні з ким не сперечалася. Зібравши круг себе молодь, дражнила Рисецького, важкого, незграбного, з жіночою постатю товариша, який, разураз, сам того не помічаючи, був об’єктом жартів усіх партійних дівчат. Рисецький любив сперечатись. Сперечався так само, як і ходив, важко, перевалюючись з одного слова на друге, уперто прагнучи до своєї мети й ніколи нікого не слухаючи. На цей раз Рисецький лише посміхався, обмежуючись, зарозумілими та призирливими словами. Але вони викликали ще більший регіт. Кучерява Женя весь час з жадностю хапала його слова й майже після кожного падала головою собі в коліна від реготу.

Поруч з Дарою сидів Тарас, облизував губи та ніяково посміхався. Помітно було, що почував себе не дуже добре. З приводу вчорашнього у його була розмова з молодими Кисильськими, яка закінчилася повним замиренням та заявою Тараса, що він дурень та падлюка, коли не свідомо, то безсвідомо. Але за гроші прохав більше не згадувати ніколи, він їх дістане в иншому місці. Вирішили його не дратувати й до часу виконати прохання.

Дара иноді ловила погляди Сергія й посміхалася йому у відповідь весело та радісно. Але Сергій ще уважніще оглядав усю її струнку, сяючу постать з вінцем темно-золотих кос на голові й ще спокійніще відповідав своїм супротивникам. Дара через такі погляди трохи нахмурювалась, але зараз же знову зверталася до Рисецького. Потім раптом голосно покликала Петра й наказала бути коло неї цілий сьогодняшний вечір, а суперечки залишить поки що. Втрутилась в гарячу розмову Катерини Андріевни з Наталею й з сміхом умовила останню заспівати. Наталя мала мьягкий контральто і гарно співала народніх пісень. Катерина Андрієвна була невдоволена: вона тільки що почала думку про те, що єдиний засіб підняти моральність молоді, яка падає, — це з корінем, виривати та відкидати елементи, які деморалізують її. Наталя ж була вдоволена: гаряча, безладна, нервова пристрастність Катерини Андрієвни, її напружені очі та істерично-роздратований голос втомили її. Сама Наталя була трохи повна, велика, з кокетливими, гарними очима, дуже блідим обличчям та почутьовими, яркими устами.