Чесність з собою - Сторінка 29
- Винниченко Володимир Кирилович -— Можна до вас?
— Прощу!
Мирон чомусь дуже почервонів.
— Ви так довго не відповідали. Гадала, заняті з ким небудь. Я до вас в невеличкій справі. Добридень.
Подала руку. Ні ніяковости, ні більшої, ніж звичайно, холодности, тільки погляд уважніщий та строгіщий. Підозріло обвела кімнату очима й спинилась на картині.
Тарас мовчки за Дарою потиснув руку Миронові. Був жовтіщий сьогодня, очі, здавалось, сховалися ще більше, і чоло, як опукла скеля над норами, важко нависло над ними.
Він почав ходити вздовж стін, пильно, але без усякої уваги, придивляючись до малюнків і зараз же одвертаючись.
Мирон скоса з непевностю слідкував за ним.
— Я до вас за книжкою, яку ви мені обіцяли колись дати… — почала Дара. — Про простітуцію. Німецького професора, який стоїть на вашій точці погляду… Можете?
Мирон швидко уважно подився їй в лице.
— Я вам завтра поверну…
— Можете не спішити, — тихо вимовив Мирон.
— Ні, я спішу.
Тарас підійшов до полотна та узявся за край укривала. Мирон поспішаючи кинувся до його.
— Ні, ні, Тарасе!.. Цього не можна, цього не можна…
І соромлючись, він узяв картину в обійми й одтяг її в куток.
Дара мьягко, смішливо посміхнулась, але зараз же сховала посмішку. Тарас же здивовано схилив голову на ліве плече, слідкуючи за Мироном.
Мирон, ніяково посміхаючись, підійшов до етажерки й з протягом сказав:
— Я вам зараз знайду кни-и-гу… Коли хочете, можете сі-і-сти…
Книжка одразу ж знайшлася. Дара взяла її, перечитала заголовок, закрила й сказала:
— Добре. Спасибі. Завтра принесу.
Тарас також узяв якусь книгу й з тим самим пильним та розгубленим виглядом перегортав її.
— Мені треба ще сказати вам кільки слів на одинці, — додала Дара, не дивлячись на Мирона.
— Будь ласка… — трохи здивовано протягнув він.
— Ми вийдемо… До побачення, Тарасе. Ви у нас сьогодня ночуєте?
Тарас неначе очутився. Швидко поклав книжку на стіл і озирнувся.
— Що ви сказали?
— Я сказала, ви у нас сьогодня ночуєте?
— Так, так!.. Я. Так, я ночую у вас…
— Ну, то я не прощаюсь.
— Так, так…
Дара вийшла. За нею Мирон. Спинилися в коридорчику. Світло з одчинених до кухні дверей боязко та блідо поцілувало щоку Дари. І видко було, як ледве хвилювалися чулі ніздрі.
— От що, — почала вона зараз же, дивлячись просто йому в вічі. — Тарас в дуже нервовому стані. Треба бути з ним обережним… Скажіть, ви, справді, умовляєте Олю йти в простітутки?
Мирон здивовано підняв широкі брови.
— Ні, не умовля-а-ю …
— Я так і думала. Занадто… не пасує… Ну, добре. Тарас певний, що умовляєте. Будете, мабуть, балакати про це. Заспокойте його. Добре?
— Добре.
— Потім…
На мент замнялася.
— …Потім таке прохання… Ви шукатимете сестру?
Мирон пильно подивився на неї.
— Так, шука-а-тиму…
— Коли?
— Не знаю… Може через тиждень… Раніше…
— Чому через тиждень?
— Так… Зараз не треба. Хай побуде…
Дара помовчала, неначе міркуючи Ніздрі підіймались та спадали сильніще. Ніжна кругластість щок вкрилась фарбою.
— Ну, добре. Так от, у мене прохання до вас. Коли знайдете сестру, скажіть їй, що я хочу прийти до неї… в гості. Чуєте?
В голосі чулась навіть погорда якась. Мирон весь стрепенувся.
— В гості? Так сказати? Так? Чомусь почав поспішно одкачувать рукава, неначе збірався зараз іти.
— Так. Вона згодиться?
— Не знаю…
— Подумає, що я тільки з цікавости?
— Так, я гадаю…
— Скажіть їй, що нi. Проте, цікавість також є але не головне…
— Скажу. Даро, чому ви так змінилися до мене за останній час? Може, я вас чимсь образив?
— Ні нічим… До побачення!
— Учорашнім… ви дуже… ображені?
Мирон говорив глухо, помітно хвилюючись.
— Ви що? Вибачатись вже хочете? — швидко подивилась вона на його.
— Ні… я просто питаю.
— Це повинно бути для вас байдуже. До побачення.
Хитнула головою й пішла до виходу. Мирон, нахиливши голову, помалу попрямував за нею. Але на сходах Дара раптом обернулась і неначе сердячись на когось, одривисто запитала:
— Послухайте, скільки ви маєте покинутих дітей?
— Ні одної… — тихо, з легким здивованням одповів Мирон.
— А від покоївки, яку звали Сашею, не було?
— Сашею? Ніякої Саші не знаю. Звідки ви маєте ці відомости?
— Кит казав. І ще каже, знає якісь брудні історії про вас. Це — правда про Сашу?
— Ні.
— До побачення.
І Дара пішла вниз.
— Ви не вірите? — глухо похмурившись кинув їй вслід Мирон.
— Не знаю … — напів обернувшись, сухо відповіла вона й почала швидко сходити.
Мирон стояв, не рухаючись. Дара на повороті підняла до його голову, зупинилась і сказала:
— Коли скажете сестрі, ви мене про це повідомите? Так?
— Ні! — різко одрубав Мирон, повертаючись щоб іти.
— Чому?
— Це хочу!
— Значить сестрі не скажете?
— Ні.
— Адреси її мені не дасте?