Чесність з собою - Сторінка 30
- Винниченко Володимир Кирилович -Мирон замнявся, потім грубо похмуро відповів:
— Можу.
— Добре.
І Дара так само пішла знову.
Мирон круто повернувся й, зачинивши двері, пішов до себе.
Тарас сидів на канапі, тупо, задумливо дивлячись наперед себе.
Мирон підійшов до столу, одшпурнув якусь книгу, сів на стілець, устав і швидко заходив по кімнаті.
Тарас неспокійно заворушився й почав шукати свого кашкета. Знайшовши біля себе, одяг і став підводитись.
— Ви куди? — похмуро кинув Мирон.
— Я, може, вам заважаю… Так я піду…
— Не заважаєте. Сидіть. Сидіть, кажу! Тільки от що.
Він спинився перед Тарасом, який знову сів.
— … Слухайте, що я вам скажу. Ваша, сестра, здається, любить мене. І навіть напевно кохає. Чуєте? Я ж її не кохаю. Вона хоче мати від мене дитину й потім жити з нею. Це неможливо. В простітутки не ражу їй іти. Вірите мені чи ні?
Тарас зніяковів і швидко поглядав на його.
— І у вас… нічого з нею не було? — з болючою ніяковостю спитав, бігаючи очима. — Ні…
—Я чув инше…
— Від кого? Від Олі?
— Ні… Товариші кажуть…
— Хто саме?
— Кит, наприклад…
— Знову цей мерзотник!… Нічого не було. Коли вірите, сидіть. Ні, то йдіть собі, — нам нема про що балакати. Це мені надокучило.
Тарас з ніяковою увагою глянув знизу вгору, й сказав:
— Я вірю.
— Добре. В такому разі сидіть. Зараз анархист повинен прийти.
І Мирон знову заходив з кутка в куток. Потім підійшов до ліжка, ліг, закинув руки за голову й завмер в похмурій, злій непорушности.
Тарас непокійно поглядав на Мирона. Потім, очевидно, забув про його й знову впав в свій тупий, неуважний стан.
Мовчанка тяглася довго. По шибках вікон обережно, ледве чутно шелестів дощ, неначе не хотів заважати їхнім думкам.
Нечутно густішими ставали присмерки, виступаючи синюватим димом з кутків. Мирон раптом глибоко зітхнув, підвівся й сів.
— Анархи-й-ста нашого нема —а… — протяг він своїм вередливим тоном. — Обдурив, каналія… Це недо-б-бре…
Він підійшов ліниво до столу й почав робити цигарку.
Тарас, на згук його голосу прийшовши до себе, знову занепокоївся і, неначе згадавши невдоволення Мирона, здивовано дивився тепер на його. Мирон набивав цигарку та ледве-ледве кутками уст та очей посміхався. Лице-ж все одсвічувало якоюсь радостю, неначе на ліжкові йому хтось роз’яснив або росказав щось дуже гарне.
Закуривши, Мирон раптом сів так близько до Тараса, що той навіть трохи одсунувся, поклав на його гостре коліно свою велику смугляво-сіру руку і, наче нічого не було, сказав:
— Ну, як страйк? Вирішили?
— Так, вирішили…
— Так-а-к … І ви за стра-айк?
— Так, і я …
Тарас зпідлоба здивовано подивився на Мирона.
— Ціка-аво… А хто більше за всіх? Віра?
— Так, вона … дуже…
— Та-а-к… А Да-а-ра?
— Вона була проти… Щоб самі робітники рішали…
— Та-а-к… Ціка-а-во… Це ду-у-же цікаво… Ну, а завод, значить, закри-и-ють?
— Так…
Тарас відповідав неохоче. Облизував губи.
— Гаврило в штрейкбрехерах? Га?
Тарас, помітно було навіть в присмерках, почервонів. Мирон зауважив це.
— І страйковий комітет допомоги йому не да-а-сть… Погано вашій родині бу-у-де…
Тарас мовчки дивився в землю.
— Олі-ж зовсім пога-ано буде… До Салдєвва піде…
Тарас якось нервово повів головою у бік. Зітхнув, але нічого не сказав.
— На вас же тільки вся наді-і-я…
— На мене? — роздратовано та разом з тим здивовано повернув до його голову Тарас.
— Та-ак… На ва-ас…
Тарас злісно посміхнувся. Відкинувся на спинку канапи й заплющив очі.
— Чого усміхаєтесь?
Тарас покинув посміхатись, але очей не росплющив; з глибокими тіньми від навислого чола він здавався мертвим.
— Га? Тарасе!
Тарас швидко росплющив очі й з роздратованням нахилився до Мирона.
— Чи ви ж бачите, який я чи ні?
— Ба-а-чу… Хворий трохи. —
— "Хворий трохи!"
Каліка я, от хто! Розумієте ви це? Каліка, негодящий, гнилий, дохлий, паршивий каліка з колінами як у коника. На мене надія Оліна. Ха!
Він навіть устав і почав швидко ходити по кімнаті; але потім раптом повернувся до Мирона й сказав:
— Дайте вашу руку! Швидче. Дайте, не бійтесь… Мирон здивовано простягнув руку. Тарас схопив її й приклав до своїх грудей біля серця.
— Чуєте, як бьється? Чуєте? Неначе видирається. Чуєте? Неначе в одчаю лупить головою об стінку… Правда?
— Та-ак … Бьє-еться… І ви це добре висловили.
Похвала, здавалось, ще більше роздратувала Тараса.
— Правда? — однявши брутально руку Мирона, засміявся він. — Так коли тільки те й робиш, що слухаєш як воно бьється або замірає, то врешті можна знайти найвірніщий вираз… Хм! Чи ви ж знаєте, чим я більшу частину дня занятий? Ну? Я слухаю себе. Гадаєте, я вчора багато чув з цих дебатів? Як же! Я навіть не одразу зрозумів, коли ви оте сказали… Я тільки чув, як у мене билося серце та надувалась голова… Знаєте, як дитяча опука… І завжди… Я ж ні хвилини не живу, як усі! Ні хвилини! Надзвичайна істота. Я сплю з ватою в ухах та подушкою на голові. Моє власне дихання — такий шум для мене, що я готовий просто вбити себе, щоб не шуміти… На мене надія… Хм! Так… А я собаці, звичайному, дворовому собаці заздрю… Ви не смійтесь — (Мирон серйозно слухав його), — не для виразу, але от так, як є, кажу… Дивлюся на якого небудь пса й думаю, що у його нема "нервів", він може спати, коли схоче. Я, не жартуючи, хотів би бути звичайним собакою, задирати хвіст, гавкать, кусатись, спати … Розумієте: спати!