Чому я не хочу вертатись до СССР? (1946) - Сторінка 2

- Багряний Іван Павлович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Замучили вони мого діда за те, що він був заможний український селянин (мав 40 десятин землі) й був проти “комуни”, а дядька за те, що він був за часів національної визвольної боротьби – в 1917–18 роках – вояком національної армії Української Народної Республіки. За те, що боровся за свободу і незалежність українського народу.

Другого мого дядька, що врятувався тоді від смерти втечею, пізніше заарештували й без суду заслали на Соловки (радянське Дахау) на 10 років, потім добавили ще 10 років, і він там загинув.

Пізніше тими самими шляхами пішов і я, і вся моя родина.

Ось так я вперше побачив зблизька більшовизм. Це було на світанку мого життя і на початку існування УССР, цебто України, підгорненої під радянський режим, колонізованої червоним московським імперіалізмом. Пізніше таким кривавим і жорстоким бачив я його все життя там.

III

Підгорнувши Україну більшовизм поставив своїм завданням зденаціоналізувати її, знищити її духовно і національно, прагнучи зробити з многонаціонального СССР єдину червону імперію. А через те, що Україна була найбагатішою в СССР республікою й другою по величині після Росії, — більшовизм прагнув утримати її за всяку ціну. А через те, що добровільно нарід того не хотів, то московський більшовизм став на шлях провокацій, терору і фізичного знищення цілих людських мас, що й робив протягом всього свого панування і робить тепер. Це знищення проводилося в грандіозних масштабах як і личить режимові, опанованому манією грандіозности.

Так:

IV

В 1929-32 роках, в так званій “колективізації”, більшовизм виповів війну заможному селянству гаслом “знищення куркуля як класу”. В практиці це означало фізичне винищення колосальної маси людей, чесних трударів-хліборобів. І насамперед винищення українського селянства. Це знищення “куркуля як класу” в дійсності було для нас знищенням України як нації, бо вона на 70 % селянська.

Куркулів знищувано за те, що вони заможні, за те, що вони “куркулі”. Бідняків, інтеліґентів і робітників знищувано за те, що вони співчували “куркулям”, а значить були “підкуркульниками”. В цю категорію вносили всіх тих, хто був проти радянської влади і колективізації.

Всі ті маси людей, приречених на жертву, засилали в сніги Сибіру і Крайньої Півночі на смерть, де вони й загибали від голоду, холоду і хвороб, позбавлені всіх, навіть найелементарніших людських прав.

Висилали їх геть з усім, вириваючи з коренем, цебто зі стариками і з маленькими дітьми. А женучи через цілий СССР степами, цькували їх, як тільки могли, – живим словом і в пресі. А догнавши десь до понурої Печори чи Мурманська, кидали там напризволяще. Хто не вмер по дорозі, той загибав на місці. Маленьких дітей, що вмирали в дорозі, матері не мали як хоронити й загрібали в снігу без священика і без домовини. А невдовзі і самі лягли там же.

Кістьми цих українських дітей і матерів Сталін вимостив усі шляхи й нетрі тої “необ’ятної родіни”.

Так загинуло й чимало з моєї рідні. Але від того в Україні нікому не стало легше жити.

V

В 1933 році більшовики організували штучно голод в Україні.

Перед очима цілого світу українське селянство вимирало цілими селами й районами, понад 5 мільйонів українського селянства згинуло тоді страшною голодною смертю. Допомогу, яку зорганізовано було в Західній Україні під проводом митрополита Шептицького, братню допомогу від тієї частини українського народу, що жила поза межами СССР, під Польщею, Сталін відкинув і навіть нічого не сказав про це вимираючим українцям в СССР. Навіщо? То небезпечно, бо то є національна солідарність, така страшна для більшовизму.

Сталін прирік українське селянство на наглядну смерть свідомо, щоб змусити його до покірности, до примирення з заведеним колгоспним рабством.

Елеватори в цілому СССР тріщали від українського хліба, запрацьованого українським народом, і здобутками того народу більшовики завоювали за безцінь світові ринки, творячи демпінґ, постачали ним китайську революцію тощо… В цей час умираючих українських селян, що їхали до столиць просити на вулицях милостиню, виловлювала червона жандармерія, звана робітничо-селянською міліцією, і викидала геть за місто вмирати на шляхах.

Український народ в цій страшній трагедії був доведений до людожерства, до найвищого ступеня людської трагедії. Збожеволілі від голоду матері з’їдали своїх дітей…

Ви, матері цілого світу, чи можете уявити собі такий стан і такий режим, коли б ви могли з’їсти власну дитину?

Ні!

Ви не можете цього навіть збагнути, ані в це повірити!

А це було в Україні в 1933 році.

Адже ви не думаєте, що наші матері, наші жінки й сестри є з племені ботокудів, чи бушменів, чи інших диких племен Африки?

Ні, наші матері й сестри є зі Східної Європи, з роду великої княгині Ольги, що насаджувала християнство ще на світанку європейської цивілізації.

Наші матері й сестри є з одного найшляхетнішого слов’янського племені, з України, і вони такі ж шляхетні й предобрі, як матері й дівчата Італії або Франції, або Англії. Але… до того ступеня трагізму вони були доведені більшовизмом. До найвищого ступеня трагедії, що не піддається навіть охопленню нормальним розумом. Вони були поставлені перед жахливою альтернативою: або страшна голодна смерть, або… і це друге “або” було вже вислідом божевілля вмираючого. І за цим другим “або” все одно стояла смерть. І поставив її більшовизм. І сам він став її символом. І людожерство – його породження і його суть. Він є його символом. Тут можна зібрати таку силу фактів, і матеріалів, і живих свідків, що висвітлили б цю жахливу сторінку нашої історії. Щоби лише тим, хто поцікавився. Та ніхто в світі тим не цікавився, і в цьому наша, українського народу, ще більша трагедія.