Чорний орел - Сторінка 2

— Бачу я, що хочеш ти додому. Шкода мені за тобою, та нехай уже так і буде. їдь, коли хочеш, а я тебе так одарую. Що буде за чим жити й тобі, й твоїм батькам.

На другий день виряджає Чорний Орел свого Побратима в дорогу. Виніс йому малесеньку скринечку та й каже:

— Не одчиняй цієї скринечки, поки не дійдеш додому. А дома одчиниш та побачиш, яке добро там заховано. Тільки — ой глядигляди — дорогою не одчини, бо тоді загинемо і ти, і я. Попрощавсь Побратим з Чорним Орлом, взяв ту скринечку та й пішов.

Іде він степом та й думає: «Наобіцяв мені Чорний Орел всякого добра, а дав цю маленьку скринечку. І що б було тут такого дорогого?» І взяла його велика охота заглянути в ту скринечку. Сів він на шляху та й думає: «Прочиню ось я цю скринечку трішечки Та хоч в щілинку гляну, що там сховано».

Тільки прочинив він скринечку, як рине ж звідти скоту: овечки, корови, коні, одно за одним валом валять. Увесь степ, скільки оком скинути, захряс ними, а вони ще валять.

Сів Побратим та й плаче:

— Пропав же тепер і я, пропав і Побратим мій вірний. Коли йде Велетень великий-великий.

— Чого це ти плачеш, хлопче? — питає він Побратима.

— Та як же мені не плакати, коли я сам занапастив себе: випустив із скриньки скот, а сюди загнати не здолаю. Тепер загину сам, загине й той, хто подарував мені цю скриньку.

— А що даси, як я тобі увесь отой скот та знову в скриньку зажену? — каже Велетень.

— Що хоч, те й бери.

— Хочеш, щоб я тебе з’їв?

Побратим і думає: вже мені однаково — чи так, чи інакше погибати, то хай же хоч Чорний Орел останеться живий. Потім і каже:

— Добре, з’їси.

Глянув Велетень сюди-туди: край шляху росте дуб. Як не вирве він того дуба! Махнув раз, махнув два: повернув скот у скриньку. Лізуть, не потовпляться. Недовго пройшло, всіх до одного позагонив, потім зачинив скринечку й оддав Побратимові.

— Коли ж ти мене будеш їсти? — питається у Велетня Побратим.

— Приходь через два тижні.

— А де ж ти живеш?

— Отам і там, — розказав Велетень.

Тоді Побратим взяв тую скриньку та й пішов додому.

Прийшов він додому та як випустив скот із скриньки, то батьки його відразу й побагатіли. Пожив з ними два тижні, а потім попрощався й пішов од них.

Приходить до Велетня, а той саме спочиває по обіді.

— Ну, тепер їж мене! — каже Побратим. Велетень глянув на нього та й каже:

— Дуже ти в дорозі пилом припав. Піди викупайсь, тоді приходь.

Викупався Побратим, знову приходить.

— Викупався вже — їж! А Велетень знову:

— Піди, — каже, — краще викупайся. Пішов Побратим, викупався знову, вишарувався добре, приходить.

— Тепер добре вимився, — каже, — хоч якому панові то можна їсти.

А Велетень позіхнув та й каже:

— Та воно мені щось і їсти не хочеться. Загадаю я тобі одно діло. Як зробиш, то й зовсім на волю пущу.

— А що ж ти мені загадаєш? Велетень і каже:

— Lсть на світі дочка в Сонця, красуня Акулян; як через рік приведеш ти до мене ту красуню, тоді не буду тебе їсти.

— Добре, — каже, — піду.

Вийшов од нього та й пішов, куди очі бачать. Вийшов він на шлях та й журиться, де йому шукати тієї красуні Акулян. Дивиться — назустріч йому їде якийсь лицар. Кінь під ним

як сокіл, зброя сяє і сам молодий та хороший. Поздоровкався він до Побратима та й питає:

— Куди йдеш, чоловіче добрий? А Побратим:

— Питай ти мене, коли я й сам не знаю. — Потім і розказав йому, хто він і що йому треба зробити.

Послухав його Лицар, а далі й каже:

— Тяжко знайти ту красуню Акулян, і самому тобі ніколи її не добути. Потоваришуємо та вкупі поїдемо — я допоможу тобі. Глянув на нього Побратим та й каже:

— Як же мені потоваришувати з тобою, коли ти багатий, а я бідний, — ти будеш конем їхати, а мені не зійти з тобою пішому.

— Помиримося, — каже, — а як будеш мене слухатись, то й у тебе все буде.

Потоваришували.

Один конем їде, другий іде піший. Тоді перший сідає на коня, а той іде піший. Так і міняються. Дивляться — сидять пастухи. Лицар і каже:

— Зараз будеш мати і коня, й рушницю, та ще й одежу. В їх цього багато, то вони й жалкувати не будуть.

— Як же це буде? — питає Побратим. Лицар і каже:

— Я перекинусь в дорогого собаку та й буду бігти за тобою. Пастухи люблять добрих собак і будуть купувати в тебе. То ти й візьмеш за нього коня, рушницю й одежу. А як будеш вибирати коня, то роби так: стань оддалік та й клич з табуна: сюк-сюк-сюк… Який вийде до тебе, того й бери.

Так і зробили. Іде Побратим конем, а за ним біжить дорогою собака. Побачили пастухи того собаку, задивились.

— От, — кажуть, — коли б нам такого собаку! — Тоді й кажуть до Побратима: — Чи не продав би ти нам твого собаку?

— Продам, — каже.

— Що візьмеш?

— Дайте коня, та рушницю, та дайте у віщо одягтися. Пастухи зраділи:

— Бери скільки хочеш, бо такого добра в нас багато.

— Мені багато не треба, — каже.