Чорний орел - Сторінка 4

Прокидається Побратим, кли надворі видно, як удень.

— Товаришу, вже день надворі. Вставаймо! Той прокинувся, глянув та й знову каже:

— Ні, і це ще не день надворі — це красуня Акулян вийшла на рундук, бо в світлиці душно. Спімо. Ще до ранку встигнемо заснути.

Кріпко заснув Побратим. Був би й ранок проспав, коли б Лицар не розбудив його. Розбудив Лицар та й каже:

— Придумав я таке: я зроблюся черевиками, а ти понеси їх продавати до красуні Акулян. Оддаси їй ті черевики приміряти, а сам мерщій тікай од палацу та й не озирайся. Що буде,-* побачимо.

Перекинувся Лицар в черевики, а Побратим взяв їх і поніс до палацу. Побачив він прислужницю та й каже:

— А понеси оці черевики Акулян, хай прибує. Наймичка понесла черевики до Акулян, а Побратим мерщій за браму, на коня та хода.

Прибула Акулян ті черевики — прийшлися, як вилиті.

— Оці черевички по моїй нозі, — промовляє Акулян, — хто ж це їх добув мені?

— Та чоловік приніс, стоїть надворі, — одказує наймичка. Вийшла Акулян на рундук, щоб глянути на того чоловіка, та й незчулася, як ті черевички підняли її вгору; підняли та й понесли з палацу. Спустили додолу далеко од палацу, де їхав собі Побратим. Черевики з неї спали та й зникли. А там стоїть Лицар та до Побратима осміхається.

Взяли вони Акулян з собою, їдуть. Проїхали трохи. Лицар і питається у Побратима:

— А, чи гарна Акулян?

— Ой гарна ж, — каже, — та… — та й замовк. Ідуть далі.

— А чи не шкода її Велетневі давати?

— Шкода, — каже Побратим. Та й зітхнув. Перегодом Лицар знову питає:

— А може б, ти сам оженився з нею?

— Оженився б, так Велетень з’їсть.

— Не журись, — каже, — і Велетень не з’їсть, і Акулян твоя буде. — Потім і каже: — Я зроблюсь другою красунею, ще кращою за Акулян, то ти й поміняєшся з Велетнем.

Так і зробив — зразу став такою красунею, ще кращою за Акулян. Приїхав Побратим до Велетня та й каже йому:

— Привіз я тобі дочку Сонця, красуню Акулян. Тепер ні ти мені нічого не винен, ні я тобі.

— А це друга що за дівчина? — питає Велетень.

— Це моя молода.

Глянув на неї Велетень, а вона краща за Акулян.

— Давай поміняємось! — каже.

— Поміняймось, — каже, — тільки вона од тебе втече.

— Не втече! — каже.

— Далебі, втече.

— Ну, то вже побачимо. Міняймось.

Помінялись.

Взяв Побратим із собою Акулян, поїхав.

Друга красуня каже Велетневі:

— Треба мені голову змити: звели погріти окропу в казані.

Велетень звелів слугам гріти окріп в казані, а сам ліг спочити. Ліг та й заснув.

Тільки окріп закипів, красуня поставила його в головах у Велетня, сама знялась та й майнула з двору. Прокинувся Велетень, став кликати красуню.

— Ходи, — каже, — поцілуй мене. Кликав-кликав: ніхто не йде. Розсердивсь дуже.

— Я ж тебе навчу, як слухати! — крикнув. Та як схопиться! Зачепив казан, перекинув на себе, так його і обварило всього. Розлютувався ще дужче — кинувся по світлицях шукати красуні. Шукав-шукав — не знайшов. Тоді догадався, що вона втекла. Крикнув він на свої слуги, щоб сідлати найкращого коня. Осідлали йому коня, сів він та й полетів на ньому, як вітер, доганяти Побра— тима.

А та красуня вже не красуня, а знову став Лицар, їдуть троє, розмовляють.

Коли чують: земля гуде, буря шумить. Побратим і каже:

— Це ж Велетень наздоганяє нас: пропали ми тепер.

— Не бійсь, не пропадемо, — каже Лицар та зразу перевернувся:

став києм.

Прибігає Велетень та до Побратима:

— Нащо ти мене одурив?

— А хіба ж я тобі не казав, що втече? — одказує той.

— То ти вмисне зробив так? — Велетень до нього.

— А ти нащо людей їси?

— То що, як їм? От і тебе зараз із’їм.

— А ну ж, ну! — каже Побратим. Кинувся до нього Велетень, хотів уже з коня стягати. Коли це як не зашумить кий над головою, як не огріє Велетня по лобі, аж каганці йому посвітились. Озирнувся кругом — немає нікого.

— Що за диво? — Потім знов до Побратима: — Таки з’їм тебе! Зашумів знову кий та раз, другий його по голові, аж поточився. Став Велетень та й дивиться.

— Та що це воно за мара така, що б’ється так дуже? А Побратим до нього.

— Ото, — каже, — як не одв’яжешся, то й буде бити, доки й дух з з тебе виб’є.

— Та ну? — каже.

— А ти ж думав як! Ото йди собі геть за доброї честі.

— Е! — каже Велетень. — Коли так, то краще й поїду собі. Свиснув на коня та й повернув назад.

Їде з красунею Акулян Побратим, а поруч з ним Лицар. Вже недалеко Побратимові й додому. Тоді Лицар і промовля до Побратима:

— Мабуть, отут ми з тобою й попрощаємося. Вже тобі пригоди не буде ніякої, поки й додому прибудеш. Тільки на прощання скажу тобі от що: оця красуня Акулян — вона дуже гарна, тільки зрадлива й лиха. Як такою візьмеш її, то буде тобі з нею одна звада. Треба так поробити, щоб вона була вірною дружиною.

Тоді вийняв шаблю та й розрубав її надвоє. Дивляться, а всередині в неї гадюка.

Взяв Лицар ту гадюку, викинув, а красуня знову ожила.

— Ну, тепер, — каже, — будеш з нею щасливий, їдь здоровий! Тоді Побратим і каже:

— Скажи ж мені на прощання: хто ж ти такий, щоб знав я хоч, кого згадувати. А Лицар і каже:

— Хіба ти мене досі не впізнав? Та я ж Чорний Орел, твій товариш і побратим…