Чорний ворон (1960) - Сторінка 28

Циган підійшов до Калинки майже впритул, сморідно дихнув у обличчя. Він би міг легко збити зараз Калинку з ніг, втоптати в землю, але спогад про оту сутичку ще міцно сидів у Цигановій голові, тому він лише «строїв спектакль».

— Ти, гнида, фраєр нещасний, що тібє нада від мінє?!

— Щоб ви не чіпали Миколу.

— Ти що, сука, копати на мене підеш?

— Я вас уб’ю,— обіцяє Калинка.— Візьму молот і розвалю вам голову.

Циган вірить, що так і буде. Він все ще кричить, бризкає слиною, але так і не наважується зачепити Калинку.

— Ось так, Цигане,— втомлено каже Калинка.— Краще давайте добром.

Повертається до Цигана спиною, виходить надвір, де на нього чекає на смерть наляканий Микола.

— Тепер він не буде чіплятись до тебе,— обіцяє Калинка, обіймаючи хлопця. Він знає, що цим не кінчиться сутичка з Циганом, але не хоче зараз про це думати. Бачить лише довірливо зведені очі. підлітка, несміливою радістю осяяне худеньке обличчя. І тепло, хороше стає йому на душі.— Все буде добре, все буде гаразд,— додає він.

Того ж вечора Циган завітав до барака, де жив Калинка. Відшукавши поглядом свого ворога, посміхнувся лиховісно, мовчки пройшов до групи блатних, що різалися в очко. Ті зустріли його вітальними вигуками, поступилися шанобливо місцем, Циган так само мовчки сів, простягнув до банкомета свою від татуювання руку:

— Гоні калатушку!

І просидів за грою до ранку.

Спершу Циганові не щастило. Він. програв піджак, хромові чоботи. Червоні плями пішли по смаглявому обличчю, засмикались тоненькі вусики.

— Може, бросім, Цигане? — запитав його догідливо один з новеньких членів «кодли», який ще не встиг стати справжнім уркою, а був просто «сявкою», «мазуриком». Циган так люто глянув на нього, що в того й карти випали з рук.

Циганові все не щастило. Якась чортяча «калатушка» перла до рук, йому ніяк не вдавалося зірвати банк, і обличчя його аж посизіло.

— Гоні!

Врешті під ранок щастя повернулось до нього. Циган банкував, б’ючи усі карти підряд, поступово роздягаючи братву, яка брала участь у грі. Найдовше опирався отой «сявка», «мазурик», якому так щастило напочатку. Врешті й він програвся до нитки, навіть пайок за десять днів наперед. Отоді Циган і сказав те, по що він, власне, сюди й прийшов. Недбало тасуючи карти, запропонував:

— Бросім на фраєра?

Укра зблід. Зіграти на фраєра — означало вибрати будь-кого з незлодійської «кодли», поставити на нього, на його життя. Виграєш — твоє щастя. Програєш — мусиш убити фраєра. Побоїшся, не вб’єш — тебе виженуть з кодли, ти сам станеш фраєром і рано чи пізно, а хтось зіграє на тебе.

— Ну?

Очі Цигана глузливо примружені, зневажлива посмішечка кривить його губи.

— Кишка тонка?

Мазурик оглядається на товаришів, але не зустрічає співчуття. Лише напружену вовчу цікавість бачить у їхніх очах.

— Гоні! — каже урка охрипло і простягає спітнілу долоню.

Але Циган не поспішає.

— На кого? — запитує він.

Урка відчайдушно тикає пальцем в найближчого фраєра, що, не підозрюючи нічого, спокійнісінько спить.

— Ні,— каже Циган,— цей фраєр мінє нє наравиться. Зіграємо он на того,— і брудний ніготь простягається в бік Калинки.— Виграєш — все повертаю назад…

За хвилину Калинка був програний. Тріумфуючий Циган кинув карти, устав, потягнувся, носком чобота недбало відгорнув од себе вигране барахло:

— Забирайте: Циган корешів не зобиджає!

А другої ночі, коли усі міцно поснули, над Калинкою, що лежав обличчям донизу, виросла згорблена тінь. Прислухалась, замахнулася «пером» — гострим, як бритва, ножем. Глибокий стогін вихопився з грудей сонного, він захарчав, затіпався розпластаним тілом, а тінь метнулася поміж нарами, загубилася в темряві…

Так Калинка потрапив до лазарету. До лазарету, а не в братню могилу: його долі вдалося висмикнути щасливу карту, граючи в життя-смерть з уркаганською кодлою. За кілька міліметрів пройшло гостре перо мимо серця, і це врятувало йому життя.

Одужував Калинка довго і тяжко. Виснажений організм кволо боровся зі смертю. Калинка не один день пролежав у гарячці, лише через місяць він зміг сидіти, впираючись тонкими руками в дошки. Він сидів або лежав, кволо прислухаючись до нескінченних розмов, що точились довкола, і спершу йому хотілося лише одного: щоб люди дали йому спокій, не тривожили набридливими розпитуваннями.

Згодом разом з одужанням у ньому почала прокидатись цікавість. Калинка вже не відвертався з досадою, ловлячи на собі уважний погляд, не затуляв вух, а почав прислухатися, ба навіть іноді вставляти й собі слово-друге в розмови, часто-густо про одне й те саме: чи скоро буде амністія, що чутно із волі, хто за що сидить і коли сподівається вийти на волю.

Перший заговорив із ним сусід, що лежав ліворуч. Хоча сказати «лежав» було б не зовсім точно, бо Калинка, відколи отямився, жодного разу не бачив, щоб сусід пролежував боки на нарах. З раннього ранку непорушно сидів він на нарах, спустивши довгі худющі ноги, лише іноді неохоче сповзав на долівку, чалапав повільно до дверей туалету. Повертався і знову сідав — застигав на кілька годин.