Чорний ворон (1960) - Сторінка 7

Калинка не знав, що оце вичікування на табуретці, як і кілька діб, проведених самотою в камері, входило в докладно розроблений комплекс психологічної обробки затриманих, що за ним пильно стежать невидимі очі, і коли він, втрачаючи терпець, став неспокійно соватись, один із офіцерів у сусідній кімнаті погасив недокурену цигарку й перебільшено твердим кроком зайшов до кабінету.

— Добридень! — звівся назустріч йому Калинка.

Та офіцер навіть не повернув у його бік голови. Сів за стіл, висунув одну шухлядку, засунув, висунув другу, дістав кілька аркушів чистого паперу, поклав перед собою. Узяв ручку і став так її роздивлятись, наче вона вперше потрапила йому до рук.

Калинка, який стояв ні в сих ні в тих, знову сів на табуретку: офіцер навіть не глянув на нього. Вся увага його була зосереджена на ручці.

— Ви довго мене триматимете? — не витримав врешті Калинка.

Аж тепер офіцер одірвався від ручки. Подививсь на Калинку, і щось подібне до усміху спливло на обличчя слідчого. Ввімкнув настільну лампу, спрямував її так, щоб світло падало просто на обличчя Калинки, а самому бути в тіні.

— Прізвище? Прізвище! — повторив офіцер нетерпляче.

Мружачись од яскравого світла, Калинка назвав своє прізвище.

— Ім’я?.. По батькові?.. Рік і місце народження?..

Записавши усе те, офіцер перестав скрипіти пером. Калинка напружено чекав чергового запитання, та офіцер наче заснув.

— Ви мені можете сказати, за що мене затримали? — вдруге не витримав Калинка.

Слідчий ще трохи помовчав. Потім із тіні пролунав його насмішкуватий голос:

— А ти, несщасний, не знаєш!

— А що я маю знати?

— Тут запитую я,— з металом у голосі відповів офіцер.— І чим відвертіша буде твоя відповідь, тим тобі ж буде краще. Так одразу зізнаєшся, чи трохи пограємось?

— В чому мені зізнаватись?

— Забув?.. Підказати?.. Гаразд, підкажу, я не гордий… У листопаді сорок першого року ти, рятуючи зрадника Даніялова, допоміг йому перебратись до німців…

— Даніялов не зрадник! — перебив Калинка обурено.— І не до німців пішов, а у розвідку.

— Пішов і лишився,— уточнив глузливо слідчий.— Де зараз твій Даніялов? В Канаді? В Америці? Чи вже тут: виконує завдання іноземної розвідки?

— Тут.

— Тут? — аж звівся слідчий.

— Тут,— повторив гірко Калинка.— У землі… Похований після того, як його принесли, повернувшись, розвідники. Уже вбитого.

— Та-ак… Казочки вирішив розказувати? На хрін нитку намотувати? Може, й сам не перебіг тієї ночі до німців?

— Тієї ночі я був тяжко поранений…

— Здорово ж ти, Калинко, навчився брехати! Тільки в нас це не пройдьоть! Не пройдьоть, Калинко! Востаннє добром запитую: будеш говорити правду чи й далі брехатимеш?

— Брехати не вмію! — Калинка відчуває, як у нього починають терпнути губи. А тут іще світло: б’є в очі, проникає у мозок. Двісті ват, не менше.

— Ну що ж, Калинко, не хочеш по-хорошому…

Слідчий вимикає лампу, і кімната береться мерехтливими колами. Калинка щосили зажмурюється, видавлюючи тьму з очей, а коли розтуляє повіки, кола зникають, і він уже виразно бачить слідчого. Той уже не сидить, а стоїть. Для чогось приставля до стіни стілець, залазить на нього, повернувшись лицем до портрета, запитує голосно:

— Товаришу Сталін, що мені робити з цією контрою?

І Калинці здається, що Сталін, не зводячи з нього сердитого погляду, починає ворушити губами.

— Га?.. Що?..— приклада слідчий долоню до вуха.— Ясно, товаришу Сталін!

Зіскочив з стільця, взяв канчук. Вийшов з-за столу, підійшов упритул до Калинки.

— Вста-ать! — І, не діждавшись, поки Калинка зведеться, з усього маху шмагонув канчуком по голові.

Калинці здалося, що його голова розвалилась навпіл. Нестерпним полум’ям вибухнув біль, потемніло в очах. Ухопився за голову, і долоня стала одразу липка й гаряча. А слідчий знову шмагонув його, уже по руці.

З коротким здушеним хрипом кинувся Калинка на слідчого. Збив із ніг, підім’яв, ударив у перекошене криком обличчя.

Скільки вскочило на допомогу своєму товаришеві, Калинка не рахував. Вдарили чимось важким по голові, одірвали од слідчого, гатили чобітьми в обличчя, у груди, в живіт. Один із них здерся на стіл, підстрибнувши, з усього маху скочив на Калинку.

Тріснуло, гупнуло, чавлячи серце,— Калинка захлинувся од болю і втратив свідомість…

Отямився в камері, на холодній підлозі. Був геть мокрий: одливали, певне, водою. Лежав, розп’ятий болем, хапав повітря невеликими ковтками: легені наче хто обтикав гострими лезами. Тремтів усім тілом, набухлі губи горіли вогнем, мучила спрага.

Згадав про юшку, що лишилася в мисці. Застогнавши, спробував звестись. Камера попливла перед очима, канудливий клубок підкотився під горло, його всього вивернуло, він довго лежав, ввіткнувшись обличчям у слизьку підлогу.

Врешті знову наважився. Цього разу, як не гойдалась підлога, вдалося звестись на коліна. Хапаючись за стіни, поповз у куток.

Жадібно пив коричневе пійло, поки губи торкнулися гущі. Видзвонюючи зубами, поповз до ліжка. Ліг, потягнув на себе пальто.