Чорний ворон (1960) - Сторінка 8

Випроставсь потовченим тілом, завмер.

Цього разу не стукало вічко у дверях, не лунала команда встати. Навіть наглядачі, мабуть, розуміли, що Калинка ні стояти, ні сидіти неспроможний.

Шість діб не викликали на допит Калинку. Про нього наче забули, закреслили в списку живих, поховавши заживо в оцій кам’яній домовині. Лише тричі на день відчинялось віконце, і жіночий голос, схожий на сумовитий поклик болотяного птаха, говорив одне й те саме:

— Давайте миску.

Калинка тепер не відставляв бридливо каламутне пійло, а жадібно з’їдав усе разом з денною пайкою хліба. Його почав мордувати голод, він, як і колись, під час голоду в 1933 році чи пізніше, вже у німецькому таборі, ловив себе на тому, що довго і вперто думає про їжу.

Але більше од голоду, більше від ран та кривавих синців по всьому тілу мучила душевна травма, завдана під час допиту в ту пам’ятну ніч.

Щоночі снився один і той самий сон. Наче він лежить на цементній підлозі своєї камери, не в спромозі поворухнутись, лежить і не зводить напруженого погляду з дверей, що відчиняються повільно та лиховісно. Калинка напружує всю свою волю, намагаючись поглядом зачинити двері, бо знає, що їх одчиня, але нічого не може вдіяти. Двері відчиняються, і десятки чобіт вриваються до камери. Стрибають на нього, товчуть, б’ють у голову, в ребра, у серце. Задихаючись од власного крику, Калинка пробує затулитись руками, а чобіт стає щораз більше й більше, вони заповнюють всю камеру, витісняють повітря й світло. Задихаючись, відчуваючи, що він от-от помре, Калинка просинається…

Заспокоївшись трохи, знову лягає, але тепер уже не може заснути до самого ранку. До того часу, коли стукне «вовчок» і байдужий голос скомандує:

— Подйом!

І в оці вранішні години він багато думає. Про дім, про сім’ю, про інститут, колег та студентів — про все, що завгодно, аби тільки не згадувати отієї жахливої ночі. Бо коли б це сталося з ним у фашистському таборі, йому б, здається, не так було боляче. Нестерпно боляче. Адже тут його били не вороги, не фашисти, а свої ж співвітчизники. І не просто били — убивали його з такою люттю, наче від того, розтопчуть вони Калинку чи ні, залежало їхнє майбутнє.

Оцього ніяк не міг зрозуміти Калинка. І врешті-решт став себе переконувати, що з ним стався безглуздий, дикий випадок, що й отой слідчий, й усі оті люди, які так познущались з нього, вже покарані, що їх судитимуть. Інакше ж і не могло бути.

А в цей час готувався допитувати Калинку інший слідчий. Це вже був набагато старший офіцер од отого молодика, що побив Калинку. Він мав чин капітана та великий, набутий роками досвід роботи в органах безпеки.

Ще не розгортаючи папки, ще не побачивши заарештованого, не перекинувшись з ним жодним словом, він не міг думати про Калинку інакше як про зрадника, ворога народу, небезпечну для нашого ладу особу. Тому, гортаючи справу, перш за все вишукував те, що могло посвідчити проти Калинки.

Відмовився видати зрадника Даніялова? Допоміг йому перейти на бік ворога, для цього пославши немов у розвідку? Сам викликався залишитись у заслоні лише для того, щоб перебігти до німців? Ну, тут усе ясно.

Цього разу Калинці не довелося чекати на слідчого: капітан уже сидів за столом. Кивнув Калинці, привітно сказав:

— Прошу сідати.

І Калинка, який ішов цього разу на допит з єдиною думкою: «Більше бити не дамся… Хай краще застрелять, але бити не дамся…» — Калинка, який і до кабінету ступив, як у пастку, раптом обм’якнув, і в грудях у нього аж схлипнуло.

— Дякую,— сказав вдячно, сідаючи на табуретку.

Почався допит. Капітан запитував лагідним голосом, ввічливо звертаючись до Калинки на «ви». Однак чим довше тривав допит, тим більше насторожувався Калинка. Було таке відчуття, наче слідчий весь час заганяє його на потрібну йому доріжку.

— Ви послали сержанта Даніялова в розвідку?

— Так, послав.

— А ви уже знали, що сержанта мали допитувати?

— Знав.

— Чому ж ви все-таки послали Даніялова до німців?

— Не до німців, а в розвідку.

— Ну, припустимо, в розвідку.

— Бо це був мій найкращий командир… До того ж він сам попросився у розвідку.

Капітан підвів голову, очі його зблиснули. Щось насторожене, вкрадливе, так, немов слідчий скрадався навшпиньках, пролунало в наступному запитанні:

— Ви не були здивовані тим, що Даніялов сам попросився у розвідку?

— Не був.

— Чому?

Він аж подався вперед.

— Бо я добре знав сержанта. Даніялов завжди рвався туди, де було найнебезпечніше.

— Цікаво, цікаво… А у вас не виникла думка, що Даніялов попросився у розвідку з наміром перебігти до німців?

— Не виникла.

— Даремно не виникла.

— Даніялов тоді ж і загинув. Розвідники принесли його вже мертвого.

— Ну, це треба ще довести. Ви можете показати могилу Даніялова?

— Не можу… Мене самого тоді тяжко поранило.

— От бачите. І ви хочете, щоб ми вам повірили на слово.

Капітан докірливо хита головою.