Де когут піє на три держави - Сторінка 2

Він неохоче згрібає те все у волосяні воскові руки й навшпиньках зникає.

Я далі оглядаю свою конуру, що її тільки нужденна іронія міста, яке вмирає, могла назвати "найкращим покоєм", і моєму оку нема де спочити на її рябих стінах і брудних вогкуватих кутках. Цей готель, що в ньому я маю оце кілька днів жити, далебі скидається на Винни-ченкові "Номера для приезжих "Малороссия", і мені здається, що за стіною — то говорить із якоюсь жінкою Гаркун-Задунайський, а втім там досить шаблонна тема:

— Я же вам три рубля предлагаю!

— Вы очень даже ошибаетесь — штоб я за троячку целую ночь! Пять, а меньше и никак не будет; другая б "червяка" выматывала, а я тольки — пять. Как хотите себе...

В деревне жить привольно —

Збирать цветы довольно,

Из бабочки играться

И весело смеяться...

Що за пісня? Що за чудні слова? Який навіжений поет плодючої землі української міг скласти отаку нісенітницю? Важко зійти з дива, бо ця малеча, що ходить колом і співає, вистукуючи ніжками такт: "привольно", "довольно", "играть-ся", не сама тут, у скверику. Біля гомінкого дитячого кола — квочкою біля курчат — ходить-похожає дошкільниця-вихователька. Це, безперечно, дитячий садок.

Дитяче коло спинилось. Здається, вони мають зараз грати у квача, чи як там він у них тепер зветься?

Стрижена дівчинка рахує посередині кола, тикаючи пальчиком кожного в груди:

Эныки, бэныки

Ели ва-реники,

Эныки, бэныки —

Клоц!

"Клоц" буде квачем. Пам'ять повертає мені на мить моє далеке дитинство. Ці "Эныки-бэныки" є не що інше, як перелицьоване і вдосконалене колишнє:

Ане, дуне, рес,

Квінтер, вонтер, жес,

Ане, дуне, раба,

Квінтер, вонтер, жаба!

Просто за проваллям, що через нього пройшла смуга Турецького мосту, вивершив башти й стиснув руїну раме-нами-мурами старий замок. Це турецька фортеця. Ордами пройшли віки повз її мури, і їхня холодна, похмура тінь застигла на барнавому камінні.

Дні безкінечною черідкою летять у минуле, і в моїй уяві воскресає давній-предавній Кам'янець. Кам'янець — брама до Польщі, Кам'янець — міцна фортеця католицького світу, що а мечем напоготові виставила запанцеровані груди під удари ісламу. Кам'янець — пильне око магната серед українських ланів, де громадить гайдамаків Шпак, де кожне село сперечається з іншими за право називатись батьківщиною Кармелюка. Грізний, неприступний колись Кам'янець, тепер окружне місто нашого прикордоння.

Я люблю нашу історію. Я люблю її буйну, далеку неповоротну романтику, яку жадні тенденції істориків не могли вкласти в прокрустове ложе Польщі й Росії. Я люблю ступати її стертими вже слідами і в тих слідах шукати пахощів минулого. Я люблю історію, бо вона вмерла і живе; в сьогоднішніх днях мені іноді промайне копія її найкращих шедеврів. Я люблю її німі надгробки й могилки: вони промовистіші за багатьох лекторів і гіпотези. Я люблю історію: вона вчить багато чого. Я знаю, що часто я зловживаю цією любов'ю в своїх літературних вправах і, може, передаю куті меду, але я не годен позбутись її. І я ла^ен геть зовсім зіпсувати свій — і без того тут зайвий — рефрен, щоб тільки ще раз вигукнути: я люблю нашу запашну історію і я дякую тому забутому вже давно випадкові, що познайомив мене з її хибами й добротами...

Отож:

Року 1620-го яничари облягли замок. Грізна повінь незлічних лав затопила край неба. Брами замкнуто, й у баштах прикипіла до гармат варта. Гримне перший постріл — і Кам'янець боронитиметься. Не на життя, а на смерть. Кам'янець — брама до Польщі. Він увесь застиг на скелях, готовий до бою. Тоді під'їхав до мурів султан Осман. Він глянув угору на чорні амбразури башт, що височіли над урвищем, і спитав:

— Хто будував Замок?

Хтось із почота йому смиренно відповів:

— Сам бог збудував його надзвичайною природою місця...

— То хай же бог і здобуває його! — сказав султан, і сурма заграла відворот...

Року 1672-го Магомед IV і Петро Дорошенко обложили Кам'янець. 150 000 яничар орди і козаків стали табором під мурами.

Коли важкі турецькі кам'яні ядра трощили мури, коли чотири башти вирячили чорні діри руїни, тоді вперше впав католицький Кам'янець.

Року 1672-го серпня 28-го кам'янецький біскуп та підкоморій вийшли за мури вітати султана з перемогою. Султан в'їхав до міста через Руську браму, і перед ним розіслались подолані кам'янецькі вулиці, вкриті іконами з костелів і зрошені ягнячою кров'ю. У місті забрано до гарему 300 найкращих жінок і в катедральному костелі обрізано на магометанство християнського хлопчика...

Року 1699-го за Карловицьким договором турецька залога вийшла з Кам'янця. Тоді на верхівці мінарету, що його спорудили турки, поруч катедрального костела, поляки поставили трьохсотпудову божу матір. Вона розтоптала металевий півмісяць і стоїть так і досі, розвівши руки, немов намагається заступити яничарам шлях.

Року 1793-го ківтня 21 польський комендант Злотниць-кий передав ключі від Кам'янецького міста російському генералові Дерфельденові.

Не стало більше "брами до Польщі" і в Кам'янці —"по-шла писать губерния"...

Я йду до замку вузеньким Турецьким мостом. Ліворуч у долині ластівчиними гніздами притулились до скелі Карвасари. Це колишній Караван-Сарай, міська околиця, де спинялись із своїм крамом мандрівні купці різних народів. Ген-ген куди пішли тепер сучасні торговельні шляхи і вже ніколи на Каравасарах не заревуть верблюди щойноприбулої валки, не залунає східна мова засмалених, потомлених купців. І колишня річка Карвасарка — тепер ледве помітна калюжа.

Під турецьким мостом день у день, з року в рік клекотить брама водоспаду. Мілкий, гнилуватий Смотрич оббіг навколо скель старого міста й під мостом обірвався у водяне провалля. Ніхто ще не сягав дна, де гримить і парує водоспад. Там, на дні його вже третє століття лежать кістки "князя Сарматії" небораки Юрка Хмельни-ченка. Його засудили колись турки на страту в Кам'янці за сварку з немирівським гендлярем. За турецьким звичаєм його задушено перше шнуром і тіло кинуто з мосту у вир водоспаду.

За низькою замковою брамою — нутро фортеці Сторож веде до першої кутньої башти. Це Чорна башта.

— Тут є криниця 36 метрів завглибшки. Киньте-но камінця й пильнуйте, заки буде впав.

Я сторожко ступаю на ветхий дерев'яний поміст. Під ногами пашить вічною темрявою чорне провалля. Воно вабить до себе якоюсь страшною загадкою, і я поступаюсь трохи назад.

— Осьдо, прошу, камінець маєте,— простягнув сторож руку. Я легенько кидаю камінця в чорну пащу. Напружена тиша.

— ...три, чотири, п'ять, шість...— мертво плюснула десь у глибині вода й "потойбічною" луною озвалася вгорі під гонтою. Жаско... Морок віків причаївся в башті й гнітить душу. Мерщій на двір, на світло, до сонця!

Вузеньке подвір'я замку. Посередині — кучугури грузу й кістяки бовдурів. Це свіжі руїни, руїни революційні. Російська влада перебравши від поляків Кам'янець, скоро замок втратив значення фортеці, обернула його на буцегарню. Десь у одній з цих башт сидів і Янко Кармелюк. Але часи минали, зуживались башти й мури, а в'язнів більшало. Мусили на подвір'ї збудувати нові заґратовані будівлі. Але замок довго ще залишався голгофою. Сторож міг би розповісти про багато страшних ночей у замкових печерах, що затаїли останній крик і короткий удар пострілу... Але сторож не розповідає, мовчить ("Та хто ж його знає, що воно таке питається! Щоб потім, гляди, клопоту не було..."), а вогке каміння в підземних ходах не годне оповідати. Колись складуть нові легенди (а може, їх уже й склали?..) про судні ночі за мурами Турецького замку, а тим часом печаттю минулого стоять мовчки башти, вартують спокій історії. їх дев'ять. Чорна, Лянцкорунська, або Лядська, Ружанка, Мала, Нова, Донна, Ласка, Колпак і Папська. Цехи, єпископи й навіть папа офірували гроші, щоб міцніше обсадити фортецю матки бозкої й пана Єзуса.

Я дряпаюсь на мур визубнями руїни і йду горою. Груз і порох сиплеться під ногами, падає долу. Чорні відтулини бічних ходів виступають назустріч і поринають кудись у глибину муру. Ось Мала башта, тут був колись зводжений міст, до Нового замку, що його земляні вали виставили шпоришеві спини свої під сонце.

Я знову дряпаюсь через вибоїну в мурі й ступаю через низенькі кам'яні двері. Це передостання — Колпак. Вузю-сінький хід у мурі башти кам'яними східцями угору. Діри стрільниць, вікно. З вікна видно дальні лани й довжецькі хати околиці теперішнього Кам'янця. Східці звертають ліворуч. З усіх боків — написи. Відвідувачі всіх режимів, хто як міг,— крейдою, олівцем, гострим каменем,— залишили по собі спомин. Останній шліфований камінь сходів і середина башти. Під гонтяним дахом сполохано лопотять крилами голуби й вилітають через бійниці. Збоку — руїни каміну. Тут грілося панство під час облоги, пило волоські вина, пишалось своїм заповзяттям. Крізь діри даху всередину вдирається серпневе сонце, посміхається іронічно з праху. Тихо в башті.

— їй-бо, їдьте на кордон! До Жванця. Там побачите на тому боці Дністра — румунського болвана в синьому, та й польський кордон — тут же, за версту. Тільки перепустку візьміть у ДПУ.

Це мені радить місцевий учитель, і я не бачу ніякої рації не погодитись із ним. Справді — чому мені не поїхати на кордон?

Yesagt — getan! Jch bin fertig — як учив я колись у гімназії. Другого дня вранці — перепустка з ДПУ в мене в кишені, а в руці — мій сірий дощовик, що бачив уже пороги, руїни Січі, Крим і.Чорне море. Ще купити на дорогу яблук і можна рушати. А втім, треба ще сторгуватися із балагулою до Жванця. Ці кляті мені балагули! З ними треба також торгуватися, як із візниками, як із власниками готелів, а торгуватись — це моя ахіллесова п'ята. Мені здається, що, далебі легше, мабуть, украсти, аніж виторгувати в них справжню ціну. Але я добрав найпростішого способу до них —"непротивление злу". Тільки-но балагула загилить мені ціну, що її страшно навіть чути, як я мовчки обертаюсь і йду собі геть. Це впливає на них прекрасно. Вони спочатку не ймуть мені віри, що я таки справді пішов, але, коли я зникаю за ріжком завулку, вони сикають, свистять, гукають мене; коли ж не допомагає й це, вони, переганяючи один одного біжать за мною і їхні ціни катастрофічно падають. Це занадто примітивна й таки марудна "економічна політика", але нічого не поробиш.