Де когут піє на три держави - Сторінка 3

Словом, мене вони везуть туди й назад за п'ять карбованців, але, якщо трапиться котрогось іще пасажира там десь дорогою взяти; я не буду перечити. Згода! Натурально — мене везтиме не цей чолов'яга в порепаному кашкеті з таким хрипким голосом, що придатний тепер хіба що тільки гукати на коні, але не вимовляти звичайні слова, ні — він тільки посередник, організатор, так би мовити; але хай я трохи зачекаю — він зараз же накаже запрягати мені коні. Я можу вже й сісти в фаетон. Він зник під шопою. Біля фаетона стоїть старий ридван з повибиваними шибками. Цим ридваном колись їздив, мабуть, архієрей; кому охота тепер у ньому сидіти? Ридван порожній, тільки з передка, крехтячи, злазить старосвітська, містечкова борода. Сама борода досить таки брудна: серед її посріблених роками й дорожньою курявою волосинок теліпається де-не-де соломинка, рештки борщу, і я не міг би ручитися, що в ній усе гаразд щодо бліх і вошей, але вона така поважна, така показна, що привертає до себе всю увагу й поза нею не видати людини. Просто ніби — метрична виписка, а не борода! Бороду кілька разів помацала, перебираючи волосинки, довга кістлява рука, відтак борода нахилилась до мене:

— Ви до границі?

— Так. На кордон.

Борода трохи поміркувала, прикидаючи мене оком.

— Ви бачите мою карету?

— Бачу.

— У вас пропуск епеу є-е-е?

— Є.

— Ну, ето, положим, не важно... Слухайте — знаєте що-о?

— Що?

— Я вас за сім рублів у кареті приставлю, куди ви хочете.

Борода вдивляється пильно до мене, вона, видно, не може гаразд орієнтуватись: чи мені — контрабанди, чи нелегально — на той бік.

— Там є річка Збруч. Так за тою річкою є корчма. То то вже буде Польща... Я двадцять літ їжджу до кордону, а в тій корчмі я гей-гей скільки разів бував... Так за сім рублів ви будете в корчмі. Там — фільдеперсові чулки, пудра "Коті-і" і все, що ви хочете...

Але мене не вабить ця перспектива, і борода флегматично суне назад куняти на передку свого ридвана.

Коло фаетона вовтузяться вже, запрягаючи задрипані коні, два парубчаки. Це мої балагули. Я десь їх бачив у оповіданнях Шолом-Алейхема; прикордоння поклало на них своє тавро: їхні руки вміють не тільки барбатись із запрягом, але й ховати контрабанду. Одному з них, дебелішому, розбито верхню губу й на щоці ледве гоїться свіжа рана. Він каже, що це вчора впав з фаетона, але я дуже сумніваюся в цьому: тут, безперечно, попрацювала чиясь ворожа рука.

— Вйо! Гаття!

Парубчаки скочили на передок, і колеса торохкотять вузькими вуличками старого міста. Погорблені, кам'яні фігури святих, біля костелів, базар із стародавньою ратушею, Турецький міст, вали замку, й ми звертаємо на широкий шлях полем. Вітер зривається з стерні, тіпає коням гриви й мчить угору розганяти похмурі сьогодні хмаринки. Назустріч нам поспішають на базар до Кам'янця жванецькі балагули. Вони везуть у фаетоні по десять душ воднораз, і фаетон, як стара, набита докраю, торба, ось-ось, здається, трісне, розсиплеться на шляху грудками.

На роздоріжжі — фігури. Через кожний кілометр — розіп'ятий бог. На високому хресті маленький скаюрчений тулуб Христа, нижче катівське приладдя — обценьки, молоток, драбинка, спис, а вгорі на хресті — звичайний бляшаний заіржавілий півень.

Балагули жваво стьобають по ребрах коні. Дебеліший, з побитим лицем, через кожні десять хвилин обертається до мене й просить цигарки, другий, рудий, розповідає мені про давні часи. Йому нема ще, певно, й вісімнадцяти, але він, не вагаючись, віддає перевагу старому, коли балагули їздили валками з Кам'янця до самого Хотина, коли вони бували в Австрії, коли коні були кращі:

— Тепер на цілий Кам'янець не буде ні одного такого балагули, як ті! То були здорові, крепкі балагули...

Я дивлюся на сірі уболочені спини парубчаків. Вони одноманітно рухаються, щоб звести батога, вдарити по конях, сіпнути віжками й знову звести батога. Яка нудьга бути вічно балагулою! Кам"янець — Жванець, Жванець — Кам'янець, Кам'янець — Дунаєвці і знову — Кам'янець. Тільки: — віста-вйо-о! Гаття!..

Праворуч з яру висувається село Гаврилівці. Передостаннє село до кордону. Воно одсувається поволі назад і тане радянська земля, бо отам, за пагорком, уже й Жванець. Балагули жвавішають, вони встають на передку й зазирають за пагорок. Ось-ось, як у Шолом-Алейхе-ма, вони обернуться до мене і прошепотять: "Ша! Ми вже на кордоні..."

В далені, в межигір'ї блиснуло на мить шкляне плесо Дністра. Кордон!

— Ви вже маєте границю,— як добре сторговане, подають мені цю звістку балагули й щодуху женуть коні. Шлях перебігає горби й вдирається в Жванець.

Жванець. Колись останній фортифікований пункт Польщі, що за ним починалась земля Волоського господаря, турки, орда, тепер — останній кілометр УСРР. Спочатку — типозе українське село: на току молотять ціпами хліб, крізь тини визирають вічноцікаві соняшники, дорогою перебігає злякана зозуляста курка... Далі — містечко. Дві сільради — українська і єврейська, Комсомол, Райвиконком, Споживче Товариство.

Важко уявити собі: тут — Комсомол, Сельбудинок, Райпарком, а отам, на тому березі, що його видно, як з Київської пристані — Труханівку, вже — сигуранца, Румунія...

— Тррр-рр! Ми вже приїхали.

Балагули метушливо стрибають з передка (чого вони завжди метушаться?), розпрягають коні.

Комендатура кордонної охорони. Я йду засвідчити перепустку й просити червоноармійця показати кордон. Маленький кабінет коменданта. На столі апарат польового телефону, на стінах — мапа кордону і портрет Леніна. З узенького вікна добре видно румунський берег. Я запитую коменданта про кордонне життя. Чорний, засмалений, він незграбно одсуває на потилицю кашкета й бере олівця. Що сказати про кордон? Він працює тут з самого початку, відколи кордон заступив фронти. Йдуть за днями дні, але що в них цікавого? Бувають втікачі, бувають шпигуни, часом проскочить кілька озброєних пачкарів — але хіба ж то цікаве? Та воно ж буває мало не щодня...

Комендант намагається відповідати мені по-українському, але він, далебі, не розуміє моєї цікавості:

— Сказать, так пошти й нічого нема в нас інтересного. Глушина — понімаете, ніякого культурного життя, і вообще... Тепер, правда, легше тут служити, а ось у 21-му, 22-му році — еге-е!.. З-за кордону банди, з тилу по селах — банди, а тут роззуті, в самих онучах, на пост ходимо, і їсти нема чого. Прийдеш до дядька: "Дай пошамать", а він, понімаєте,— поставить на стіл миску, покладе ложку, а потім у миску — квітанцію продналога!—"їж, це твоє!"...

Комендант закурює цигарку, посміхається.

— Да, було, можна сказать. Тепер не так...

Позад мене раптом грюкають несамовито двері, й до кабінету вдирається навіжений дитячий крик:

— Пусти, пусти, дяденька! Я поеду в Вязьму. Пус-ти-и-и!..

До кімнати вскакує однонога замурзана дівчинка і, як підстрелений кулик, кружляє коло столу до письма.

До кабінету поспішно входять два канцеляристи й вартові. Усатий діловод несе маленьку милицю, хоче подати її дівчинці.

— Идем, Маруся, на двор. На тебе костыль...

— Не хочу на двор!

Маруся вже долізла до коменданта й терзає землянис-тими пальцями синє галіфе:

— Пусти, дяденька! Я — вяземская, в Вязьму поеду.

Комендант зніяковів. Він підвівся з стільця, але дівчинка вчепилась у чобота. Комендант зовсім розгубився: він, як парубок, що йому несподівано хтось жартома доручив бавити вередливе немовля й він не годен дати собі з ним раду.

— Маруся, яблока хочешь? Идем на двор — яблоко дам,— намагається вгамувати діловод, але кляте дівча зашилось у кутку під столом і лементує.

— Пусти, дядя, я не хочу в детдом!

Кімнату наповнюють військові, але їхні строї з синьо-зеленими кашкетами ДПУ, зовсім не пасують до їхніх спантеличених безпорадних облич. Справді,— що робити з Марусею? Вона кричить далі, немов її тут люто б'ють, і жадна принада її не спокушає,— тільки одне:

— Пусти-и!..

Діловод добирає останнього способу:

— Маруся, а Маруся! Идем на двор с Каштанчиком играться.

Взяло! Дівчинка метко вилазить з-під столу й хапає поспішно милицю.

— А где Каштанчик?

Милиця стукає вже підлогою, але Маруся помітила мій цивільний одяг і звертається до мене:

— Дай копеечку, дядя. Да-а-а-ай! — настирливий, нахабний голосок усесоюзної безпритульності: — Ну, дд-а-ай! Што тебе разве жалко копеечки!..

Діловод нагадує їй знову про Каштанчика, і Маруся вже забула про мене й "копеечку" — шкутильгає на двір.

Кабінет коменданта порожніє. Комендант зітхнув, як збувся халепи, знову сідає до столу.

— Вчора піймали її на кордоні, переходила з Польщі Збруч...

— Переходила Збруч?

— Да. Це поляки дуже часто роблять. Вони знають, що в нас малолєтніх не розстреливають і через те таких пацанов і посилають.

— Невже ви думаєте, що вона шпигунка? — щиро здивувався я.

Комендант посміхнувся:

— Вона ввесь есесесер і всю Польщу знає! Ви тільки побалакайте з нею.

— Що ж ви з нею робитимете?

— Да треба ще подождать малость: может бить, "капать" начньот, а то до Кам'янця відправимо. Із таких пацанов самий хитрий елемент буває; це вона, я говорю вам, тільки так, вроді як би дурочку ізображає, а в дійсності, так вона — го-го!..

До кабінету прийшов із вартівні вільний червоноармі-єць. Я можу вже йти на кордон. Комендант попереджає польовим телефоном застави, й ми виходимо.

В садку під дикою грушею бавиться Маруся з Каштан-чиком. Каштанчик фецає задньою ногою й удавано кусає Марусю за руку. Збоку на лаві сидить переможцем усатий діловод, милується з наслідків своїх усоївіщань.

Ми сходимо до самого берега Дністра. Кучугурами цегли й мулу стирчить з води зруйнований міст. На тому боці до урвища збігає село Атаки. Стріхи, садки, коло берега ліньки перевертають колеса водяні млини, шубов-стається на мілині дітвора... Дітвора сміється і радо кричить. По якому вони кричать? Вітер односить за течією їхні крики й не добрати слів. Та ні — вони, без сумніву, кричать по-українськи! І ті Атаки — то справжнє українське село; перепливти б човном на той бік,— та ж сама Україна з сопливою, замурзаною малечею, поважними дядьками й Сірком під клунею. І це — кордон!.. Який же це кордон! А де ж смугасті шлагбауми, де вартові, де кордонні стовпи? Нема нічого ні з нашого, ні з того боку. Сонце однаково пече й тут і там, ворони перелітають з правого берега Дністра на лівий і знову назад.